Українська революція 1917-1921: Влада Директорії: григор’євська республіка

(початок тут)

У вересні 1918 року, місто відібрали без особливих зусиль війська Директорії («петлюрівці» — за текстом спогадів одного із більшовиків), а фактично — підрозділи очолювані отаманом Григор’євим. Урядування Скоропадського позначилось вкрай негативними рішеннями спрямованими на повернення до часів останніх років монархії та спроб повернути поміщицьку владу у село. Звісно це і підірвало початкову довіру до нової влади, яка здавалась спочатку рятівним колом у бурхливому морі крові та насильства. І саме тому військові підрозділи Директорії змогли оволодіти містом восени 1918 року. Деякі дослідники пишуть про те, що остаточне оволодіння Олександрією відбулось лише на початку грудня 1918 року і саме тоді надіслано відповідне повідомлення про офіційне визнання влади Директорії підрозділами Григор’єва. Григор’євські війська формально отримали назву «Херсонська зведена дивізія» і були включені до Південної групи військ Дієвої Армії УНР. Звісно ці перепідпорядкування варто вважати досить умовними, адже отаман неодноразово демонстрував власне бачення ситуації та вважав, що має право ухвалювати рішення, які відрізнялись від наказів військового керівництва УНР. Об’єктивно оцінюючи його рішення варто сказати, що вони не завжди були мотивованими логікою захисту інтересів молодої української державності.

Офіційні джерела радянської епохи говорять про ці часи дуже мало. Мова йде про «боротьбу проти окупантів», що «набуває збройного характеру» та підпілля більшовиків-організаторів цієї боротьби. На нашу думку, це був час утвердження управління краєм отамана Григор’єва, який за деякими джерелами навіть отримав офіційну посаду комісара Директорії УНР на Херсонщині. Оскільки Директорія не мала підконтрольних їй військових частин і підрозділів на території Херсонщини (тобто у межах екс-губернії Російської імперії куди входила і територія Олександрії і повіту), Оперативний штаб Директорії спирався на владу отаманів, в тому числі Григор’єва, який демонстрував свою лояльність до нової української влади та відгукнувся офіційно на заклик щодо боротьби із Скоропадським. Підрозділи Григор’єва управляли краєм за правом «отаманщини» — своєрідного негласного дозволу Директорії на розпорядження ресурсами як господарськими, так і людськими, на умовах лояльності до Директорії.

Маємо декілька уривчастих, хоча і показових свідчень про тих, хто намагався облаштувати національну державу на терені Олександрії у ці бурхливі часи неспокою. Завдяки опублікованим матеріалам архівно-слідчих справ у серії видань «Реабілітовані історією», що розповідають про Кіровоградщину, ми знаємо точно про повітового коменданта Олександрії тих часів — Степана Чорного. Народжений на Луганщині, він закінчив два класи «міністерської» школи. Жив у селі Братолюбівка Криворізького округу — нині це Долинський район Кіровоградської області. В документах репресивних радянських органів його називають хліборобом та «збирачем держстраху», тобто представником державної установи страхування. Мабуть, тямущий хлібороб зрозумів, що українська влада йому набагато ближча, ніж більшовицька, тому він і пішов у коменданти повіту, захищаючи хліборобський край від нових поневолювачів. Саме такого кроку, потім, більшовики йому і не пробачили. У 1929 році його заарештували та засудили «особливою нарадою» — зверніть увагу, що не судом, а «нарадою» — до 3 років ув’язнення у концтаборах. Остання фраза не наша експресивна оцінка більшовицького режиму, а фраза з документу радянської епохи — саме у концтаборах, які, як ми тепер дізнаємось з архівних документів, діяли, в тому числі, на території нинішньої Кіровоградщини перебували ті, кого треба було за висловом Сталіна «перекувати». Доля засудженого невідома, а реабілітовано його лише у 1995 році.

Ось ще одна біографія жителя Олександрійського повіту часів визвольних змагань. Клим Бондаренко народився у селі Ревівка, а проживав у Дмитрівці Олександрійського повіту. Нині — це село Знам’янського району. Селянин, який здобув початкову освіту, спочатку був діловодом Дмитрівського революційного комітету. Однак перейшов на сторону збройних формувань Хмари, які, як відомо, були своєрідним підрозділом «народної армії» Холодноярської республіки.

Вчинок цього селянина був з точки зору більшовиків жахливим — Клим Трохимович хотів зупинити бронепоїзд більшовиків, який мав цілком символічну назву — імені товариша Сталіна. Коли це не вдалося, він закликав розібрати залізничну колію. Разом із іншими повстанцями — Василем Ковальовим, Панасом Михайловим, Михайлом Самборським. Потім вони були заарештовані та розстріляні за вироком «трійки» особливого відділу 6 армії, тієї самої, що з точки зору радянських істориків, «визволяла» Олександрію. Вирок був виконаний на наступний день. Реабілітовано повстанця у 1994 році. 

Ще одна історія учня 3-го курсу Олександрійської сільськогосподарської школи Миколи Руденка. В чомусь характерна, адже українці здавна відомі своїм почуттям гумору навіть у найскрутніші часи. 

Цього жителя Олександрійського району радянська влада потягала п’ять років по таборам за іронію. Процитуємо фрагмент документу із справи: «зводив наклепи на керівників партії і радянської влади, у викривально-знущальній формі наводив розшифрування радянських термінів: «ТОРГСИН — товарищи, оглянитесь: рабочие гибнут, Сталин истребляет народ; ОГПУ — о. Господи, помоги убежать, навиворіт: убежишь — поймают, голову отрубят; НКПС — не бойтесь крушения, поезжайте смело, навиворіт: сядеш — поедешь, костей не соберешь… у МОПРівському (міжнародна організація допомоги борцям революції) квитку Дмитра Чорного зробив напис похабного контрреволюційного змісту: на сторінці про виконану роботу в МОПРі зроблено зауваження «систематично не сплачує членських внесків» — чорним чорнилом дописано: і правильно дєлає, дуля їм». Реабілітований Верховним судом УРСР у 1990 році.

Віктор Голобородько