Українська революція 1917-1921: Гетьманщина: монархічний ренесанс

(початок тут)

Гетьманщина: монархічний ренесанс

Влада, яка контролювалась більшовиками протрималась менше місяця. 24 березня 1918 року у місто ввійшли регулярні підрозділи кайзерівської Німеччини, що підтримували встановлення в країні Гетьманського уряду Скоропадського. Дату підтверджує учасник подій на боці більшовиків — Антонов-Овсієнко. Він описує і обставини, за яких відбулася зміна влади. На думку цього більшовицького очільника, що постійно сам перебував на фронті та на власні очі бачив те, що відбувається на лінії вогню, головна причина невдач більшовиків і поразок від кайзерівських підрозділів полягала у розрізнених та одиничних партизанських виступах та великих втратах. Ці втрати, за свідченням Антонова-Овсієнка, сталися не внаслідок бойових сутичок, а від стомленості та загальної деморалізації підрозділів, що відступили до лінії Знам’янка-Користівка, а потім і далі. Прикривати більшовиків у Олександрії мала відома своїми «подвигами» 3-тя Революційна армія, яка була створена із залишків військових формувань імперського періоду і вже «успішно» і без опору віддала окупаційним військам Одесу, а її частини або втекли до Криму або намагались зачепитись за берег Дніпра.

За інформацією штабу 3-ої Революційної армії, підступи до міста почали захоплюватись кайзерівськими військами зі сторони Нової Праги 23 березня, де зібрано батальйон піхоти з кавалерією і взводом артилерії. Ці невеликі регулярні імперські війська були значно ефективніші купи більшовицьких військ, що дезорганізовані і не мали мети. За один день Олександрія опинилась у руках німецьких підрозділів. Що вивільняли українську територію за угодою із Гетьманською адміністрацією. Більшовики втекли з міста. Звіти, які публікує Антонов-Овсієнко, який з 19 березня обіймав посаду Народного секретаря з військових справ та Верховного головнокомандувача військами Української Радянської республіки, промовисто розповідають про стан справ у колі «оборонців» більшовицької влади. Бронепотяг більшовиків під командуванням Полупанова зник із міста у напрямку П’ятихаток ще до того, як там почався наступ. Цей наказ мовляв, видав Смірнов, який мав взаємодіяти із різними місцевим підрозділами. Коли штаб армії змусив бронепотяг повернутися до Олександрії, було «вже запізно». Користівка обстрілювалась артилерією, а зв’язку із нею не було. Проте невеличка станція біля міста Олександрії із назвою «Королівка», стала місцем контрнаступу більшовицьких підрозділів. Однак дезорганізація тилу була значною, а той самий командир бронепотягу Полупанов жалівся, що «вибуло» чотири артилеристи і три гармати «зіпсовано», а паротяг з 7 лютого не ремонтувався. Зрештою, на його скаргу зглянулись і відправили у глибокий тил, до Катеринослава саме 24 березня.

25 березня підрозділи кайзерівських військ «густими колонами» атакували зі сторони Користівки. Допомоги з Кременчука годі було очікувати — там була паніка.

Як згадує очевидець подій (документів тих часів до цього часу краєзнавцям не вдалось відшукати в жодному архіві), у Олександрії був навіть бій із використанням артилерії, кулеметів та гвинтівок. Так описує події того часу один з перших комсомольців міста А.Дамський. Він же пише про те, що більшовицькі загони відступили до залізничного вокзалу і на потязі благополучно виїхали з міста в напрямку півночі, що частково підтверджує повідомлення про зникнення бронепотягу у інформації штабу. Серед тих, хто відступав була навіть група «червоних» китайців, що тягли з собою кулемети, тобто сумнозвісні «китайські» загони, які активно виступали на боці більшовицької влади у вигляді найманців за одяг, їжу та інше продовольство.

Офіційна точка зору радянської історіографії щодо втечі червоноармійців з Олександрії є такою: «за розпорядженням ревкому революційні загони концентрувалися в Олександрії, а на початку березня організовано вирушили на з’єднання з частинами червоної армії Катеринослава».

Окупація кайзерівськими військовиками відзначилась розстрілами ворогів (імовірно, через диверсії), а також початком реквізиції зерна, борошна та худоби. Але разом із тим, окупаційна влада була схожа чимось на монархічну царську владу із поміщицькою власністю на землю, жорсткою вертикаллю та новими-старими чиновниками, що керували на місцях.

В цей час губернським старостою призначений Семен Піщевич. Це той самий Піщевич, який обирався депутатом Державної Думи та був прихильником монархії і поміркованих поглядів кадетів. Саме через незгоду кадетів підтримувати Тимчасовий уряд і спротив визнанню південної України частиною УНР, залишки російської екс-імперії поглинула політична криза, що остаточно розвалила довіру до Тимчасового уряду. Але час настільки динамічно змінював людей, що тепер С.Пищевич вже не повітовий очільник імперії, а чиновник високого рангу у Гетьманщині Скоропадського. Чимало екс-земців, як імовірно і С.Піщевич, був послідовними прихильниками сильної централізованої влади. Нині, на службі Української Держави, він намагається, якщо прослідкувати тексти підписаних ним документів, управляти краєм і вихопити його із полум’я бандитизму та терору.

У своїх звітах, що називались за старовинним зразком «справоздання», С.Пішчевич розповідав про всі важливі події Міністру внутрішніх справ гетьманського уряду. У виданні Архіву Української Народної Республіки, який вийшов у світ завдяки Інституту української археографії та джерелознавства є чимало розповідей про те, що відбувалось у ті буремні роки в Олександрії. Процитуємо декілька характерних записів Пишчевича, які стосуються Олександрійського повіту.

8 червня: «В повіті посилилась кримінальна злочинність, почастішали вбивства і пограбування».

11 червня: «В ніч на 9 червня озброєні злочинці з 25 чоловік пограбували квартиру Брунштейна у Новій Празі… Продовжується роззброєння населення. Встановлено систематичні крадіжки спирту з Березівського казенного винного складу, не дивлячись на австро-угорський караул».

15 червня: «В Олександрійському повіті 11 червня ввечері озброєною групою невідомих поки що осіб, проведено обстріл економії Любовича; нальотчики розсіяні козаками місцевого українського загону. У ніч на 12 червня в місті Олександрії пограбований Мойсей Міхел, більш ніж на 1500 рублів».

22 червня: «В Олександрійському повіті… неспокійно, схильність до повстання. Заходи прийняті. У ніч на 13 червня в селі Верблюжці мав місце безрезультатний напад озброєної банди на аптеку і поштово-телеграфне відділення. Тієї ж ночі по дорозі між Семенівкою і Новою Прагою трьома одягненими у солдатську форму невідомими, пограбовано проїжджаючого єврея. Двох грабіжників затримано, ними виявилися червоногвардійці».

8 липня. На початку тексту «справоздання», С.Пищевич критикує дії окупаційних військ і висловлює власне бачення того, що варто змінити у політиці влади: «Безперервні реквізиції хліба австрійськими військами викликають невдоволення населення, тим більше, що власна потреба в хлібі дуже загострюється. Не можна тому не підтвердити зайвий раз колишніх побажань про швидке створення замирювальних комісій, гостра необхідність в яких особливо може з’явитися з настанням [пори — авт.] збирання хліба». Але разом із тим С.Пищевич розповідає і про каральні заходи та розстріли і протидію гетьманському уряду колишніх соратників Пищевича, зокрема екс-комісара Тимчасового Уряду у місті: «В Олександрійському повіті вказаний в моїй телеграмі за 2 липня розстріл дев’яти чоловік, мав місце 20 червня. Розстріляні за більшовицьку агітацію і участь в пограбуваннях Іпат Васильєв Ємельяненко і учасники, між іншим, пограбування Брунштейна 9 червня, вбивства Григораша 10 червня — Григорій Сметана, Степан Чорний, Лука Довбенко, Степан Саленко, Леонтій Лещенко, Семен Портяной, Никифор Нужний і Митрофан Нужненко. У лісах і хлібах спостерігаються зловмисні зграї. З чуток, в Косівку прибуло з Царицина кілька більшовиків і ведуть розмови про те, що існуючий порядок скоро зміниться. За більшовицьку пропаганду були австро-угорською владою затримані і призначені до заслання: секретар земської управи Олександр Абрамович Коломойцев, учитель Михайло Спиридонович Пальковский і хтось Андрій Любченко. Перші двоє зобов’язалися добровільно залишити Україну, останній продовжує залишатись у в’язниці».

30 липня: «Зграєю грабіжників вбита сім’я землевласника Костинського, пограбовано 12 000 рублів. Шість вбивць затримано. Зловмисники здійснювали замах на життя мирового судді Делокуре. 21 липня в Новогеоргіївську австро-німецький загін Х драгунського полку, після розпорядження зібратися жінкам і дітям біля церкви, і чоловікам поблизу розташування загону, зажадав здачі п’ятисот гвинтівок, які, нібито за їхніми відомостями, є у населення. Для здачі дано було тригодинну відстрочку. Після чого було проведено бомбардування міста і передмість з гармат і кулеметів. Вбито одного, поранено п’ятеро і зруйновано кілька хат. З населення взято контрибуцію 100 000 і вимагалося 400 сорочок. А з передмість 10 000 і по сорочці з кожного двору. У разі не здачі в достатній кількості гвинтівок до 7 години вечора 24 липня, місто засуджено було до нового бомбардування. Але останнє — скасовано».

8 серпня: «Поблизу села Куколівки двоє зловмисників, озброєні карабіном, напали на проїжджих селян… і, скомандувавши «руки вгору», пограбували 90 рублів, чоботи, сіряки, шинель, піджак, мотузку і 15 пудів цибулі. Зловмисники затримані, пограбоване повернуто».

21 серпня: «На станції Пантаївка двоє злочинців, озброєних наганами, пограбували пасажирів… на 21 805 рублів, грабіжники втекли до лісу».

4 вересня: «Поблизу Пантаївки скоєно збройний напад на службовців Сабліно-Знам’янського заводу: артільники Железняк — убитий, Булгаков, Романенко — поранені, пограбовано 8000 рублів. У шляхову будку на 461 версті Миколаївської лінії зловмисниками кинута ручна бомба. Будка сильно пошкоджена. Поранено ремонтного робітника».

9 вересня: «У селі Павлиш, за допомогою пролому стіни в бакалійній крамниці Діни Харасухіної викрадено різного бакалійного товару на суму 2050 рублів. В крадіжці запідозрено три австрійських солдати, з яких два заарештовано і передано австрійському судовому управлінню».

До речі, наприкінці літа-початку осені 1918 року з’являється непересічна постать часів Української революції — отаман Григор’єв, про якого ми розповімо детальніше трохи далі. Намагаючись протидіяти каральним загонам австрійських військ та підрозділам Державної варти, григор’євці захоплюють гармати і кулемети, а потім і цілий ешелон на станції Куцівка, внаслідок чого повстанські загони отримують багато зброї. Ватажок, який воює під прапорами УНР, все ближче і ближче до Олександрії підтягує війська, які перетворились у досить організовану і дієву військову одиницю. Саме григор’євці на своїх багнетах, звільняють Олександрію від панування окупаційних військ, хоча у радянських джерелах про це пишуть дуже туманно. Однак визнають, що саме якісь повстанські загони відкинули кайзерівські війська з міста. «Протягом літа точилася боротьба з окупантами. На допомогу партизанам прийшли регулярні війська Червоної армії. Їх спільними ударами в листопаді 1918 року окупанти були вигнані з території повіту», пише краєзнавець А.Помятунов. Показово, що фразу про «партизан» та «регулярні війська» краєзнавець публікує у статті, присвяченій ювілею більшовицького перевороту. Проте цю фразу чи то він сам, чи цензура, прибрали з виданої пізніше книги про історію міста. Імовірно, навіть така згадка не вписувалась у концепцію партійно-номенклатурної історіографії. Адже народна пам’ять могла утримувати згадку про Григор’єва, який відчувши на собі всі «принади» нової влади, через декілька місяців стане затятим ворогом більшовицької України. Те, що опанували місто саме григор’євці, говорять і ті фактичні дані, які оприлюднені досить достовірним джерелом про події того року — Антоновим-Овсієнком, очільником більшовицьких підрозділів в Україні. Він прямо говорить, що повстанці та партизани разом із іншими підрозділами, були переформовані у Задніпровську дивізію, у складі якої були «повстанці, якими командували Григор’єв і Махно».

(далі тут)