Олександрія незалежна. Рік 1991

(попередня частина статті)

Проте чим далі, тим менше поваги до неспроможної влади залишалось у людей, тому, мабуть, не дивним було те, що в ніч з 7 на 8 лютого пам’ятник Леніну на селищі Димитрове (нині селище Олександрійське) було порубано сокирою — відтято руку, порубано голову, побито ноги пам’ятника. Це було жорстко засуджено владою і дуже довго використовувалось пропагандою партійними керівниками як об’єкт засудження, як акт вандалізму.

До речі, представники демократичного політичного табору міста відмежувались від цього вчинку та вважали це свідомою провокацією, спрямованою на радикалізацію настроїв городян напередодні референдуму щодо майбутнього України.

Тема боротьби прихильників оновленого СРСР та незалежної суверенної України – це дуже показова сторінка історії міста. Для того, щоб за формування нового СРСР проголосувала більшість олександрійців, у підконтрольній владі місцевій пресі розгортається шалена агітація “за” продовження життя Радянського Союзу. Проте навіть у цій агітаційній кампанії, яка заздалегідь спрямовувалась у одне русло, в нових умовах і за нової реальності, влада мусила давати слово і тим, хто мав альтернативну офіційній позиції, думку. Член Спілки журналістів СРСР, депутат міської ради В.Жахалов так передавав свою позицію та точку зору частини депутатського корпусу міста, патріотично налаштованих громадян: “Якби вас, шановні читачі, запитали: «Чи хочете ви бути щасливими?». Знайшлася б хоч одна людина,  яка б відповіла «ні»? А фактично ж таке питання виноситься на всесоюзний референдум! Бо кому б не хотілося жити в союзі суверенних республік, де забезпечуються всі права людини? Питання риторичне. Та вся трагедія в тому, що такого союзу сьогодні немає, а є тоталітарна унітарна держава, яка для свого самозбереження не зупиняється навіть перед тим, щоб кидати проти власного беззбройного народу озброєних десантників. бронетранспортери і танки. Згадаймо Тбілісі, Баку, Вільнюс, Ригу… І звернімо увагу, що ці міста — столиці республік, кожна в яких навіть нинішньою Конституцією СРСР — «суверенна радянська соціалістична держава», за якою «зберігається право вільного виходу з СРСР».

То чи не за такий «суверенітет» з танками під вікнами нам пропонують голосувати на референдумі?”

“Момент сьогодні переломний. Суспільство переходить з однієї в іншу якість. Я особисто вважаю, що народ вже “дозрів” до диктатури, вітатиме її, якщо вона прийде. Та виходу з кризи це не дасть. Бо розпад імперії — процес об’єктивний, і гальмування його призведе тільки до страждань людей… Людей сьогодні все більше охоплює апатія. Їх треба інтелектуально підтримати. Та демократичні сили в місті слабкі. А Компартія переходить у наступ”. Саме так напередодні голосування на референдумі та консультативному всеукраїнському опитуванні, оцінював ситуацію олександрієць, депутат обласної ради, член Демократичної партії України Ю.Нєгін.

Між тим весь партійний та провладний актив міста дійсно розгорнув активну, навіть агресивну агітацію за збереження Союзу. В місцевому виданні окрема сторінка присвячується виключно партійним питанням КПУ під декларативним гаслом “Єдність”, а матеріали до нього дають в основному партійні співробітники, хоча інші партійні осередки та рухи залишаються за межами друкованого видання.

До цієї агітації долучився і народний депутат УРСР від міста Фелікс Павленко, і голова міської Ради народних депутатів Олексій Скічко. Навіть було опубліковане інтерв’ю-монолог від імені космонатва-земляка Леоніда Попова, хоча, судячи зі стилістики, викладу матеріалу та надто переобтяжену ідеологізованість, автентичність може піддаватись сумніву.

Історія з боротьбою прихильників СРСР і самостійників завершилась фактично нічиєю. 23 березня офіційне видання опублікувало результати голосування на всесоюзному референдумі та опитуванні населення Української РСР. У всесоюзному референдумі у місті взяли участь 75,5% виборців Олександрії, які проголосували 72,9% “за”, щодо такого питання: “Чи вважаєте Ви необхідним збереження союзу радянських соціалістичних республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в яких повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?”. В той же час було проведено і загальноукраїнське опитування, в якому взяли участь 75,1% виборців, з яких 85,1% проголосували за входження України у склад Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України. Фактично це був вияв подвійного світогляду олександрійців, які з одного боку хотіли незалежності. А з іншого — прагнули не залишати у минулому радянське життя.

Поки народ виживав як міг, серед депутатського корпусу, що був практично вперше на демократичних засадах сформованим, виникали гострі дискусії, що призводили до розколу серед депутатів і формування альтернативних думок щодо розвитку міста. Це стало можливим, оскільки у раді були представлені не сформовані виключно партією списки громадян, підконтрольних владі, але й люди з іншими поглядами та власним баченням роботи вищого самоврядного органу. Чи не найбільший розкол у депутатському корпусі викликало питання обрання голови Олександрійської міської ради та голови виконавчого комітету ради. На п’ятій сесії міськради депутатський корпус розділився і чи не вперше пролунала навіть в офіційній пресі тема сесійних пристрастей. “Після тривалих, часом нервових, з переходом на особистості, дебатів було вирішено поставити питання про поєднання посад голови ради та виконкому в особі О.Скічка на поіменне голосування”, – писав один із депутатів і він же кореспондент офіційного видання В.Жахалов. Підтримали об’єднання однією особою місцевої представницької та виконавчої влади 78 депутатів, 26 проголосували проти, 19 — утримались, 7 — не голосували і 10 — були відсутні. Першим заступником пропонувалось обрати Вадима Бовдура, проте він відмовився від посади. Це потім стане окремою темою для дискусій, оскільки один із лідерів демократичного блоку міської ради вважав, що тоді мали обирати керівництво міської влади на альтернативній основі, тобто мали б подаватись інші кандидатури.

А прокурор міста, що тоді суміщав посаду і депутата, вважав, що така думка є вільним трактуванням депутатом законодавства.

На цій же сесії депутати ліквідували комітет народного контролю, вважаючи, що він не приносить користі місту. Слід зазначити, що потім його все ж відновлять, проте з іншим керівництвом. Депутати вирішували і питання затвердження плану соціально-економічного розвитку та бюджету міста на 1991 рік. Дефіцит бюджету складав 4 мільйони 400 тисяч гривень, проте з огляду на текст публікації, рада цим не настільки переймалась, бо тоді такі речі як незбалансовані бюджети були звичайним явищем у житті країни.

На сесії ж розглядали питання діяльності бартерного та екологічного фондів, проте, як зазначали на сесії представники виконавчих органів, наміри депутатів не підтверджувались реальними механізмами реалізації цих ідей. Аналогічно складалася ситуація щодо пропозицій з поповнення бюджету. Лунали навіть такі екзотичні пропозиції, як поповнення бюджету за рахунок проведення аукціонів та лотерей, а також чи не вперше почали говорити про приватизацію державної власності через спеціальну програму, хоча законодавча база тоді з цього питання не існувала. Між тим спробу внести певну демократичну нотку у роботу ради через публікацію списку депутатів, що не відвідують дні депутата та не працюють в округах і на сесіях міської ради, депутати більшістю “провалили”, імовірно ще не маючи в собі сміливості в більшості діяти як представники саме оновленої держави без надмірного відчуття статусності.

Поки в міській раді точились політичні та проектні дискусії, ціни на продовольство, якого, до речі, не вистачало, зростали з величезною швидкістю. У 1991 році вартість свинини складала у роздрібній мережі кооперативної торгівлі 7,67 карбованця, а яловичини — 10,22 карбованця. Це практично вдвічі дорожче цін минулого року. Місцева влада прорахувала, що вона могла б компенсувати ріст цін, проте для цього з місцевого бюджету треба було б витратити суму, якої там не було для таких цілей — 400-450 тисяч карбованців.

Віктор Голобородько

(далі буде)