Євгеній Бусигін: “Ми ніколи першими не починаємо, але даємо відсіч ворогові”

Євгеній Бусигін. Епітафія

Життя іноді зовсім непрогнозовано вирішує зробити поворот і черговий раз вказати на те, що обставини іноді можуть скластись так, як цього ніхто не сподівався. Журналістська доля звела мене з бійцем АТО Євгеном Бусигіним ще тоді, коли він приїхав у відпустку вперше. Потім була друга зустріч — вже як з командиром взводу, людиною, що знала шлях формування одного з кращих підрозділів сучасної української армії. А тепер у мене залишились про це лише згадки, бо трагічна смерть забрала від нас цього мужнього чоловіка, справжнього захисника вітчизни. Що сталось 11 червня? Які обставини привели цього міцного і сильного духом і тілом чоловіка вночі на залізничну колію? Це знає напевно лише Всевишній. Що ж залишається нам сьогодні? Спогади про цього міцного як скеля чоловіка, впевненого у собі та своїх побратимах.

Я пам’ятаю як зустрівся із ним у редакції. Здавалось весь офіс заповнив цей кремезний чоловік, який провів більшу частину свого життя за кермом авто, а потім, захищаючи батьківщину, на фронті. Перша зустріч була ще минулого року, коли він вперше повернувся із лінії розмежування, яка тоді була дуже гарячою точкою, буквально кривавою лінією розділу між мирним та окупаційним життям. Але тоді ми не згадували у публікації його прізвища за проханням співрозмовників. З того часу Євген не змінився, хіба що став досвідченим воїном – командиром взводу. Він, як і раніше, розказував про свої фронтові будні коротко, не маючи ораторського хисту, хоча міг розповісти дуже цікаву деталь, додати у розповідь саме той штрих, якого, власне, і не вистачало для цілісного уявлення про ситуацію. Розповіді ці були неспішні, в них Євгеній намагався підбирати слова, які точно передавали б суть сказаного.

Остання наша зустріч подарувала чималий фрагмент розгорнутої статті, яку я підготував спільно із колегами до річниці створення 34-го батальйону територіальної оборони. Розповідь Євгена Бусигіна майже повністю увійшла у публікацію. Як зараз згадую останню зустріч із ним біля 15 школи, куди він приніс мені фото з фронту. Тепло говорив про рідних, згадував про війну, як про роботу. І я чомусь вірив у те, що він мусить повернутись до рідної Олександрії живим. Інша справа, що доля зробила зовсім інший, крутий поворот. Сьогодні до вашої уваги фрагменти інтерв’ю із Євгеном Бусигіним, яке я записав у травні 2016 року.

Наше інтерв’ю із Євгеном Бусигіним у мене на диктофоні збереглось дивом. Я чомусь вирішив не видаляти на обмеженій диктофонній пам’яті цей чималий за проміжком часу запис. Іноді такі записи, чи то пам’ятні, чи чимось особливо цікаві, намагаєшся залишити подовше. І тут теж рука не піднялась натиснути кнопку із значком “Erase”, а сьогодні він повертає мене у минуле. Запис чималенький — майже 35 хвилин. Все на аудіо залишилось так, як це було тоді – перерви на якісь сторонні справи, розмови, відчинені двері, уточнення і навіть декілька висловлювань, які мій співрозмовник попросив залишити за межами друкованої версії. Все збереглось так, як тоді і було весняним ранком травня 2016 року. Дуже добре пам’ятаю той день — світлий, з яскравими проміннями сонця, міцним потиском руки Євгенія. Зазвичай перша фраза щодо діалогу, це запрошення до кави чи чаю. Гість відмовляється і ми починаємо з ним подорож у недавнє минуле, коли перші добровольці і мобілізовані військові строкової служби часів ще радянської армії єднались на захист країни.

– Ви в житті чим займались? У звичайному, на “гражданці”?

– Водій. Я не тут працював, а сам з Олександрії.

– Тепер військовий?

– Контрактник. Так склалось.

І далі все про 2014 рік та деякі інші сторінки непростого фронтового життя, в якому водій з Олександрії став командиром чималого підрозділу. Майже весь текст нинішньої публікації з тодішньої статті, але я оновив нашу розмову у пам’яті та додав дещо із того, що за обсягом статті не ввійшло у загальну публікацію.

Олександрієць Євген Бусигін у 34 батальйоні територіальної оборони з 22 травня 2014 року служив водієм авто. Він доставляв паливо на передову для військової техніки. Це одна з найнебезпечніших військових професій – одна куля і все – авто, як палаючий сірник. Диверсанти полюють на перевізників палива, адже вони живлять бойові машини армії. Без них ніхто не може рухатись і ефективно протистояти ворогу.

Тоді ж, у 2014 році, згадував наш співрозмовник, на самому початку формування батальйону, техніку тільки збирали, відновлювали те, що можна було відновити. Є. Бусигін навіть після року війни не зміг з усіма земляками познайомитись, бо кожен мав своє бойове завдання і тому часу на розмови та дружні потиски не завжди вистачало. Бо ти прикриваєш свого товариша. І не має різниці, хто він – твій земляк, чи доброволець з іншого регіону України. На час запису нашої розмови, Є. Бусигін – старший сержант, командир мотопіхотного взводу. Коли ж він трагічно загинув – був вже старшиною.

Є. Бусигін згадував, що на зорі формування батальйону, в основному були в ньому кіровоградці. Але серед олександрійців він був не один. Десь біля сорока жителів нашого міста пішли захищати Батьківщину саме у цьому підрозділі Збройних Сил України. У 2014 році батальйон побував у найгарячіших точках, зокрема і під Дебальцевим. «Довелось побувати у багатьох місцях, а ближче до Нового року, приблизно у жовтні, перейшов на службу на передові позиції, воював на лінії зіткнення». Коли почались перемир’я, довелось здавати деякі ділянки території, бо, виявляється, у бойовій ситуації ніхто не роздивлявся на всі накази і іноді ділянки були зайняті без дозволу командування.

Під Зайцевим сталася чи не найзапекліша сутичка, що з усіх бойових ситуацій запам’яталась Євгенію найбільше. Тоді дали наказ штурмувати так звану Пром-  зону, і можливо коли двічі “засвітились” під час переміщень і йшли на штурм на світанку, ворог дізнався про дислокацію і першим завдав удару. Чотири години артилерійський обстріл накривав вогнем українських військових, але вони не здали позицію і, буквально вгризаючись у землю, витримали шалений вогонь сильного, озброєного ворога. Тоді чомусь бійці не отримали підтримки. Чому так? Можливо інша ситуація була на іншій ділянці фронту. А може просто так сталось, що не встигли, не віддали наказ, адже це — війна, де іноді відбуваються найнесподіваніші ситуації.

Взагалі, серед фронтових буднів чимало того, що там, у зоні АТО, здається звичайною справою, а тут, на мирній території, можна сприймати геть по-іншому. «Ми ніколи першими не починаємо, а упереджуємо – регулярно. Але ми даємо відсіч. Я думаю, з тієї сторони зрозуміли, що все це не іграшки, що це не жарти, вже наприкінці 2014 року. Вони почали ставити на лінію зіткнення серйозні, великі сили», – розповідав Євген Бусигін.

На думку військового, вороги розуміють, що тепер іде війна на витримку, на виживання, на те, у кого сильніші нерви і менше азарту та більше зваженості. Кожного дня може статись так, що треба буде протягнути руку допомоги своєму побратимові у цій неоголошеній, але справжній війні.

«П’ятого серпня 2015 року ми займали нові позиції, – розповідає Є. Бусигін. – Висунули під прикриттям коригувальника, гранатометника. Операція почалась зарано – спалили «УРАЛ» з особовим складом противника, не дочекавшись підкріплення. З іншої сторони одразу відкрили вогонь. А потім почала їх артилерія, полетіли міни. У нас одразу один «двохсотий», два «трьохсотих». Мене тоді там безпосередньо не було, бо у мене була інша задача. Потім дали наказ висунутись туди евакуаційною групою. Ми підійшли, двох одразу знайшли, а одного ніяк не можемо. А потім вже не могли вийти, бо дуже щільний вогонь противника». Бійці намагались мінімізувати поширення інформації про свої пересування та дії, бо тоді зберігався ефект несподіванки. Хоча з правого боку від позиції був ще один підрозділ української армії, але і їм не повідомляли про операцію. Взагалі іноді так робили не тільки тому, що боялися інформаторів, але й для того, щоб не видати розташування після відкриття вогню. Довелось трохи відійти від місця сутички, але нову позицію не здали. За ніч вдалось окопатися і закріпитися. Цей бій був за українськими військовими.

Поранених потім Євген Бусигін зустрічав, вони живі, хоча, звісно, їм ще довго відновлюватись. Цікаво те, що так звані «ополченці» іноді такі ситуації перекручують на свою сторону і кажуть, що це вони “укропів” поклали незліченно. Коли є вдала операція українських військовиків, вони прикривають українським прапором тіла своїх загиблих і нахвалюються своїми «успіхами».

Іноді бувають тактичні перемоги, але обачність і витримка тут дуже важливі. Наприклад, несподівано для самих себе бійці, які воювали поруч із Є. Бусигіним, зайняли позицію буквально поруч із «ополченцами» – у сільському сіннику. А вони, виявляється, метрів за сімдесят і нічого про просування українців не знають. «Хлопці не стримались, бо вони ж поруч – «сєпари». От і закидали їх бліндаж гранатами. Звісно, відкрили і по нашим вогонь. Але було тільки два легких поранених. Ми підбігли, відтягли. Просто не були ще готові. Іноді так буває на війні, коли втрачаєш ефект несподіванки. Якби посадили декількох снайперів, думаю, було б інакше. Але все одно ця позиція вже українська».

Взагалі, за словами командира мотопіхотного підрозділу, в більшості українські війська планують операції саме на захист, на оборону. Особливо складно було взимку, дуже складні погодні умови, солдати стомлюються, польові умови теж даються взнаки. Але все одно розвідку робили та різноманітні заходи з оборони лінії зіткнення проводили.

Про своїх супротивників герой нашої розповіді говорить не лозунгами і штампами. Він зазначає, що в більшості він бачив людей достатньо мотивованих, ідеологічно підготовлених. Навіть під загрозою оточення вони можуть воювати на результат і не розбігаються, як тільки прогриміли залпи.

Щодо розвідки і вдалих операцій, то наш співрозмовник згадує те, як місцеві допомогли викрити ворога і як вдалось розговорити його. «Стояли ми на блокпосту, а до нас приходить одна дівчина і говорить, що на території, яка не підконтрольна так званій «днр», є «ополченець». Очі загорілись – взяти полоненого, але ми розуміли, що можемо потрапити у пастку. Підемо чоловік двадцять, а тут – раз і в оточення. Тоді з цією громадянкою попрацювали і попросили її щось наговорити цьому «ополченцю», щоб вивести його на вулицю. Все так вдало спланували, що ті, хто був поруч нього, навіть не зрозуміли, що відбулось. Витягли потім з нього буквально все, що могли. Щоб було і ефективно, і швидко, то ми представились йому російським спецназом. От він і почав нам розповідати про свої «подвиги»: скільки він підбив техніки, бо сам був ПТУРником, де і з ким воював. Виявляється, він підбив два танки, БТР, автомобілі, воював у так званому угрупуванні «сомалі». Такий собі мотивований боєць, який і поранення мав, і відповідні документи у нього були при собі. А коли він все розповів, тоді ми привозимо його куди треба, а там – у кабінеті український прапор. Він, звісно, зрозумів, що порозповідав зайвого і не тим. От такі випадки бувають».

А одного разу «перемотивований» завдяки горілці «ополченець» пішов із гранатою прямо на блокпост, довелось діяти, як кажуть, імпровізовано. Однак спрацювали тоді українські військовики швидко і без жертв – гранату у цього «героя» забрали, а самого доправили на допит в СБУ.

На жаль, серед місцевого населення є і такі, що активно допомагають «ополченню» і проросійським формуванням. «Коли ми вже були на ротації, дивимось – по телевізору показують затримання і знайоме обличчя. А ми ж у Зайцевому здогадувались, що ця жіночка, яку затримало СБУ, не просто так там проживає. У неї і чоловік на тому боці воює. Була прикмета, яка постійно справджувалась, – коли у неї з будинку йде дим, тобто вона вдома – обстрілу немає. Як тільки немає диму – чекай, що на голови полетять снаряди. Таких збігів просто так не буває», – вважав Є. Бусигін.

Взагалі, декого із жителів Донеччини нинішня війна навіть влаштовує, бо у них, бачте, з’явилась нова робота або дохід. Дехто отримує пенсію по обидві боки лінії фронту. Дехто перепродує продукти, які закупляються в Україні. Коли є населені пункти, де немає активних бойових дій, де снаряди не сиплються на голову, то місцеві жителі деколи висловлюються про те, що як тільки українська армія піде – тоді у них буде все гаразд. Одне тільки ці люди не враховують – досвід фронтового життя. Як приклад – схожі настрої у Зайцевому закінчились тим, що зараз цей населений пункт хіба що на карті позначений, а в реальності – це руїна, пустка. Але є і такі села та міста, де чимало людей по той бік фронту, призвичаїлись. Діти там вчаться у школах, де живуть бойовики, а дехто навіть збагатився за рахунок війни і тепер миру не чекає, а побоюється. А поки що, неоголошена війна – продовжується.

Віктор Голобородько