Володимир Михалевич. Дуже коротка проза

Head Office

– Люди встрічаюц-ця, люди влюбляюц-ця – ші-ші-ші, – колега цинічно просвистів-прошипів крізь зуби, переспівуючи рядок популярної колись пісні з натяком на те, чим займаються люди після того, як зустрічаються і закохуються. – Отета ми вчора погуляли, да?

Я нічого на те не  відповів. Мені  муляло роз’ятрене нутро. Серце нило, але приступів болю не було. Мідяно-рожеве небо у вікні мерехтіло, ніби це був екран старого електронно-променевого монітора. Тепер навіть легеньке похмілля стало дошкуляти, і коли я сьогодні отримав серію безупинних спалахів у голові, то зрозумів, що весь день буде змарновано. День? Скільки отак минуло років? І так проходить життя. Ті філософи завжди цікавилися сенсом життя. Але ж, головне питання є куди ширшим. Що таке життя?

– Життя – це погоня за кайфом, – афористично відказав мій колега.

Мабуть, останню думку я проговорив уголос. Колега розбирав порожню коробку з-під сірників. Дбайливо розгортав стінки – між ними, на згинах, налипли крихти конопляного листя. Він змішав їх з дрібкою тютюну, насипав цю суміш у випатраний сигаретний недопалок, котрий викурив у одну затяжку і за півхвилини відзвітувався скомпресованим голосом:

– Ранкову хапку вихвачено…

За дверима почулося човгання.

– Шеф! – збентежено прохрипів колега.

Начальник мав учора летіти у відрядження, але мабуть щось пішло не так.

Шеф стояв у дверях і важко дивився через неприродну тишу.

– Ладна. Потім з вами поговорю, – і пішов був назад, але повернувся і ми побачили, що він стримує свій гнів. Якраз у цю мить хмара насунула на сонце. Я відчув, що мене лихоманить.

– А чи не пора би вам… – владар нещиро посміхнувся. – Трохи поработать?

І звернувся до колеги тоном блазня:

– Між іншим, до Вас там, – й елегантно вимахнув рукою убік, – прийшли люди.

Колега вмить відсунув заяложений стілець, і з дитячою посмішкою став збиратися на вихід. Коли він проходив повз мене, то підмигнув і прошепотів:

– З дарами!

Я помітив на його бейджі з написом «Діоніс» засохлу пляму від кетчупу.

День народження

Генеральний удруге натиснув нігтем вказівного пальця лівої руки на зухвало-фрейдистський кружечок кнопки «ReBoot». Комп задрижав, пішов у режим перезавантаження і пискнув. У ту мить, коли жорсткі диски стали порохкувати, рипнули й чорнющі двері кабінету.

У щілину зазирнула головбух Валерія Стефанівна, найупевненіший працівник з усього персоналу.

– Андрійпетрович-дрійрпетрович… – Валерія Стефанівна активізувала метелика формату А3, вітальну листівку з товстого металізованого картону. До господи потроху крокував увесь колектив. Генеральний побачив, як водій Саша чвакнув докерзами і залишив на паркеті виразні чорні відбитки. – Дрійпетровч, в цей світлий день, – Валерія Стефанівна скривилася, наче під тортурами, – дозвольте Вас…

– Вон. Отсюда. Пашлівон!

Валерія Стефанівна приголомшено знерухоміла. Водій Саша ухопив її за рукав. Він гучно шкарябнув щетиною шкіряні двері, коли вони удвох рятувалися з печери. Метелик луснув об долівку, з нього полізла золотава стружка.

– С-скатти…скоти, – прошепотів генеральний і знову натиснув нігтем вказівного пальця лівої руки на кнопку перезавантаження.

«Удруге за цей тиждень люди по всьому світу протягом сорока хвилин мали проблему з доступом до соціальної мережі Facebook. Усе, що вони бачили весь той час — це напис на головній сторінці: «Шкода, але щось пішло не так»».

Як я з’їв хмару

Хмара була несмачна. А що ви хотіли? Вологість, непевність, домішки забрудненої людьми атмосфери…і ноосфери теж. Не знаю, як окреслити смакові характеристики хмари. Та й навіщо це? Їсти було довго – це точно можу сказати. Десь хвилина, приблизно, пішла, а то й всі дві. Нікому не раджу цього робити, навіть з цікавості. Я сам не з цікавих, то була вимушена дія – побився об заклад з колегою. А слабо хмару з’їсти? Повівся. Змарнував робочий час. Скільки корисного можна було зробити! Здається, ніби, ніхто не бачив. Ну, то й добре…

Він і вона вдвох на весняному полі, яскравому, як по-міщанському налаштований телеекран.

– Любий, лише поглянь, пам’ятаєш, он там хмарка була прикольна, ну ти ще сказав, що схожа на ріжок з морозивом?

– Так.

– Ще хвилину тому вона була, а тепер її немає. Дивно.

– Дивно. Цікаво, яка вона на смак?

Не стрибати!

Йду собі місточком, таким, метрів зо двадцять завдовжки, дерев’яним, ламаним-переламаним, літо – дітки купаються, на мосту товчуться…бачу, висить на перилах табличка вицвіла « Не стрибати! ». Сам не знаю чого, взяв і підстрибнув. Мабуть, на знак протесту, або вприкол. Але стрибнув невдало, чомусь, тобто, вгору – все нормально, а вниз – ніяк. Вишу у повітрі! І, головне, ніхто на мене ніякої уваги не зверта. Діти стрибають собі з мосту, дорослі засмагають. Найбільш відчуваєш безпорадність завжди, коли тебе не помічають. До мосту неквапно підходить перехожий, чоловічок не те, щоб бомжуватий, але неохайний якийсь, в робочому одязі, здається. Починає мене критично оглядати.

– Що, завис?

– Завис…

– А табличку бачив –  « Не стрибати! »?

– Бачив.

– А чого стрибнув?

– …

Мужичок хитає головою, щось мурмотить…потім повертається, і йде собі назад.

– Ей! Гей! Мужик!

Той озирнувся неквапно і стомлено.

– Ну?

– Ну?! Що робити?!

– Що-що – перезавантажуйся!   

Шварц

Минулого разу ми зі Шварцем побилися у третьому класі, коли сперечалися, якого кольору крокодил – зелений чи коричневий.

Власне, Шварцем його нарекли уже під випуск, бо він робив собі зачіску їжачком, як у Термінатора на плакаті, що висів у качалці, до якої ми разом ходили.

Далі, як ото бува люблять говорювати красномовці, дороги наші розійшлися. Шварц ударився у бокс, та й я все рідше зазирав до нашого облупленого підвалу, поки непомітно для себе й зовсім перестав туди ходити.

Коли ми бачилися, а бувало це нечасто, один чи два рази на рік, розмови у нас були короткі й кульгаві. Не тому, що нам нічого було розповісти, а просто так завжди стається, коли довго не бачиш людину – розмова не складається, і все тут.

Ми зустрілися у парку теплої і незбагненно красивої осіні, такої гарної, що хотілося залишитися у ній назавжди. Пригрівало сонце. Зачіска у Шварца була така ж – їжачком.

Після обміну кількома загальними фразами, що не були між собою сенсово пов’язані, Шварц ніяково вимовив. – Нашо було все розрушать, правда?

– Кого? – Не зрозумів я.

– Страну, – уже більш упевнено сказав Шварц. – Морожене було по шістнадцять копійок.

 Я розсміявся. – Шо ти мелеш? Ти якщо і встиг раз чи два захавати те совєцьке морозиво, то вже, бач, не згадаєш ні ціну, ні яке воно було на смак.

– Воно… Було. Вкусне! – Шварц наблизив своє обличчя впритул до мого, аж тут я розгледів його очі.

Очі у нього були такі ж, як і у тих. Треба було перервати розмову й піти собі. Але просто отак піти було якось незручно, чи що. До того ж, Шварц на мене напер і я…я не зміг зробити крок назад. – Не гарчи мені тут! Що таке? Настали важкі часи? Так прийдуть іще важчі, й хтозна-які…нам треба достойно це зустріти. А ти…ти ведеш себе, як слабак.

Під лавкою, біля якої я упав, я побачив недокурок, устромлений в пожмакану бляшанку з-під коли з написом я ¦ тебе. Я підвівся і замахнувся був, та Шварц випередив мене й ударив ще раз, відтак розвернувся й просто пішов.

Я хитнувся, ухопив край лавки й сів. Здавалося, мене проймала лихоманка. У голові гуло, й до того ж там забриніла мелодія з пісні My Sweet Lord. Довбаний Шварц. Ах ти ж довбаний ти Шварц! Я обмацав обличчя хусточкою – крові ніби не було. Професіонал!

Коли я діставав сигарети, то побачив дівчинку, яка стояла у кількох метрах і з цікавістю дивилася на мене. В руці вона тримала морозиво на паличці.

Я спробував усміхнутися. – Вкусне?

Мала кивнула.

Фото –  з презентації видання