Стандарти журналістики, народ і покупці свободи слова

На відзначенні Дня журналіста мене запитали, чи стало вільніше журналістам і чи більше ми отримали свободи слова? І я через мить відповів те саме, що можу відповісти і сьогодні, коли минуло декілька днів, впродовж яких можна було б переосмислити свої слова. Підтверджу той миттєвий настрій, який залишається: вільніше не стало, але гірше теж. Місто не рушило уперед, але не пішло і назад, не скинуло у прірву повсякденності страшні уроки минулого і не поширило слово «антидержавник» на тих, хто критикує нову і стару владу, нових політиків і старих керманичів. Слово «політики» ще, на мій погляд, остаточно не перетворилось на синонім лайливого вислову, але може до цього наблизитись. І у цьому сенсі варто говорити про дуже тонку матерію, чутливу тему – про журналістські стандарти, якими іноді намагаються маніпулювати нечесні на руку люди, в тому числі ті, що мають відношення до політики. Серед таких є відверті вороги преси, приховані за мандатами, посадами, зовнішнім лоском та приємними словами.

Золота п’ятірка

Хочете вважайте це лікбезом, хочете пропустіть ці декілька рядків, але нагадаю, що стандартів у «акул пера» п’ять: баланс думок і точок зору; повнота передачі фактів та інформації; відмежування фактів від думок/коментарів; достовірність; посилання на джерело інформації. Іноді додають шостий стандарт – точність викладу матеріалу. Але нині стараннями деяких провладних і приватних ЗМІ частково ці стандарти розмито, а частина журналістів і редакторів замість аналізу подій і фактів почали перейматись шоу, але не своєю основною професією. Мова і про окремих приватників, і про певні комунальні засоби масової «дезінформації» місцевого масштабу.

Кухня таких колективів дуже проста: автор ліпить динамічний сюжет у декілька рядків або майструє кричущий відеоряд. Власне, все інше – вторинне. Такий інформаційний «компот» зрештою бажають побачити чимало глядачів та прочитати користувачі. Але часто у таких швидких шоу-новин багато помилок, ще більше неточностей і на вершині піраміди «миттєвості» – примітивне невігластво і лінь, гонитва за грошима і популярністю. Один з недавніх місцевих прикладів – забажав мер разом зі своїм оточенням спаплюжити опонентів, що мають власне бачення ситуації у місті, в якому немає звичної «рожевоокулярості», і все – на цих громадських діячів підконтрольні владі ЗМІ стали навішувати брехливі ярлики. І таке грубе порушення стандартів журналістики демонструвало не тільки комунальне, а й приватне видання, яке свого часу одне з перших в місті несло прапор свободи слова місцевої преси. А потім тихенько обросло корупційними зв’язками та задля власного зиску впало на коліна перед місцевими можновладцями. Судові рішення на боці громадськості, але ж керівник цього колективу не тільки не визнав свого протиправного діяння, але й далі діє не по совісті.

Схожий приклад – парламент ухвалив рішення, а прес-служба оприлюднила неточну інформацію, яка стосується життя чималої кількості жителів нашого краю. От певні особистості і побігли, в гонитві за сенсацією, стверджувати те, чого насправді не було, вичитавши новину на поверхні, навіть не перевіривши її достовірність і забуваючи про золоте правило – перевіряти можна і треба і сто разів, якщо є сумніви і це має серйозний вплив на людей. Потім все з’ясувалось, проте викликало нервову реакцію тих, хто визнав себе за життя генієм, причому таким, який, на його думку, не припускається помилок. Прикладів таких і інших чимало, хоча до честі олександрійських журналістів це лише певні окремі випадки. Системність якраз полягає у іншому і до цього ми повернемось.

Свобода дезінформації

А зараз знову до питання: «Чому зі свободою слова не стало краще?» Чому свобода слова (не плутати із банальним порожнім самозакоханим патяканням чи «жовтизною») не стала пріоритетом? Відповідь на поверхні – немає змін у суспільстві, які бажані та нагальні і які хотіло побачити і відчути суспільство вже зараз. Як можна чекати на ці зміни, коли чимало людей дивиться лялькований маскарад по телевізору, прикрашений дешевою біжутерією шоу, політичні ігрища і захоплюючі сюжети без критичного аналізу всього, що там пропонується? І знову чимало споживачів цього інформаційного сміття киває у такт із ведучим, героями передач, псевдоекспертами і «шанованими» колегами, які не працюють, а відпрацьовують. А потім виходять люди (знову підкреслю – не всі) на вулицю і сприймають вже іншу позицію, яку нам «продавлюють» сусіди і знайомі – знавці, як правило, з усіх питань, починаючи із космічної галузі і до ремонту побутових пилососів. І знову киваємо головою.

А потім відкриваємо акаунт соціалки – від «Одноклассников» до якоїсь дивини на зразок «LinkedIn», і знову прихиляємо голову, знову не маємо власного «я». Тож саме цим і користуються створювачі міфів, казок, розмивачі стандартів. Вони, одягнені у костюми, з посмішками і співчутливим (за потреби) виразом обличчя, насправді чекають одного – поживитися темою, яка приверне увагу, миттєво спалахне і згасне, але додасть переглядів на блозі, поживить честолюбство окремих індивідів (а ті – заплатять грошенят за рекламу) і, зрештою, будуть виживати на пінній хвилі новин-одноденок, засмакованих переглядами фото з кривавою ДТП.

Слуги і зомбі

В чому криється секрет успіху такого рівня спілкування? У не дуже інтелектуальних запитах частини суспільства, в чому власне людей звинувачувати не варто, адже смаки і потреби у всіх різні. Але чи варто йти далі таким шляхом? Порушення стандартів призводить до поразок у інформаційній війні (наслідки очевидні), а найгірше для професії журналіста, що і до розмивання суті професії. Це коли замість аналізу подій, хтось починає зомбувати людину на якісь абсурдні дії, використовуючи свої знання. Абсолютна правда – це маячня. Але ж ніхто правило золотої середини не відміняв. Та чи є воно у нас? Чи не стали дехто з «акул пера» простесенькими слугами зомбувальників?

Стандарти звісно не поважають ті, хто влазить до інформаційного простору для використання його у комерційно-шкурних інтересах. Хтось – добирається до влади і поблажливо дивиться на всілякі неподобства, навіть якщо у самого «неправильно», але у напрямку приємності скорочено вартість оренди чи податку. А ще дехто приміряв на себе рівень пророка і намагається порухом пальця, власними суб’єктивними оцінками судити тих чи інших: без підстав, без доказів, просто за власним бажанням і сподіватись на співчуття та навіть підтримку людей.

Всіх – не куплять

Влада впевнено намагається ділити журналістів по різні сторони барикад: одних пригрівати сонцем грамот, грошей, мотивувати іншими приємностями. І навпаки – не помічає інших, «взєрошених», як висловилась нещодавно мені у обличчя одна з чиновників – тих, яким не байдуже. Таким ставлять палки в колеса, намагаються збити з пантелику істеричним смішком. Так легше зламати навіть чесних і твердих у переконаннях журналістів, а також вичавити залишки чеснот у досвідчених, вказати на подальші кроки молодим. І тоді і ці акули пера теж побіжать творити шоу, малювати страшні подробиці ДТП там, де їх немає, писати всіляку дрібноту і опусні розповіді про «малі позитивні справи», не бачачи великі життєві проблеми сьогодення. Цей варіант краще, ніж хтось із ворогів преси, навіть у примарному сні, очікував. Так вони і хочуть зробити – загнати сторожового пса демократії до будки, прихилити вхід каменюкою і дочекатись його голодної смерті.

Але цей пес вперто не здається, він отримує криваві рани, він гризе граніт захисту, він опирається на загальнолюдські цінності та його зрештою лікують словами подяки прості люди. І так буде надалі. Нехай і не сподіваються ті, хто хоче купити, продати і знову купити журналістів з дійсно гострим розумом – всіх не куплять, всім рота не закриють, всіх на шоу не відправлять.

От тут є момент, який, схоже, просто розділяє на тих журналістів, які все ж на стороні простих людей, та на тих, хто здобув посади і забув про «страшні народні рани», як говорила Леся Українка. Нічого особливого не відбувається – фронт змагання змістився, але все по-старому, все як в добрі старі часи. І це окриляє чергового романтика, який прийде у професію і спитає, як, наприклад, мене нещодавно спитала юна олександрійка, яка хоче бути журналістом, – чи стало більше свободи слова? Відповідь проста – все залежить від нас і від щоденної праці. Приємного вам завтрашнього дня і поступу до свободи слова і думок. Я вірю у молодь, але не скидаю з рахунків сучасників.

Віктор Голобородько,

член правління Кіровоградської обласної організації Національної спілки журналістів України