Ще одна робота на конкурс “Новорічні мрії”

Ми продовжуємо публікувати найкращі роботи, які надійшли на конкурс «Новорічні мрії». Свій малюнок та ще одну новорічну історію надісала 15-річна Ольга Павлів. Малюнок Олі має назву «Куди втік Дід Мороз?», він написаний чорною гелевою ручкою у стилі графіка. У цьому році Оля закінчила дитячу художню школу. 

Чи здійсниться Миколина мрія?

Новорічний вечір у школі в самому розпалі. Усі старші класи вже показали свої виступи. Почалася дискотека. Запальна музика та дивакуваті танці поєднувались разом з дітьми у якийсь шалений хаос. Той танцює руками, той – очима, той – ногами, а ті взагалі не вміють танцювати, але все одно присутні. Раптом оголошують повільний танець. Всі були здивовані, але що поробиш, який трек увімкнув діджей, під танок і танцюватимемо.

Ніка стояла осторонь, обпершись на старе шкільне піаніно, за яким дітлахи любили погратися перед уроком музики. Звісно, якщо вчителя не було у класі і хтось із однокласників стоятиме за дверима, щоб, побачивши його, дати знак затятим музикам, аби тікали звідти геть. Отже, Ніка стояла й дивилася на увесь цей новорічний бурхливий вир. Раптом до неї хтось підійшов. «Пішли танцювати!», – сказав він. «Не хочу», – відказала вона. «Та пішли», – відрізав він у наказовому тоні й різко потягнув Ніку за руку. «Ну добре», – сказала вона, погодившись.

Вони танцювали, а за вікном пролітали сніжинки, була справжня зимова морозна погода, яка надавала казковості усьому навколо. Відчуття новорічної ейфорії переповнювало кожного в актовому залі. Але найбільш приємним був початок зимових канікул. Думка про те, що завтра не йти до школи ще більше покращувала і без того гарний настрій. А вони все танцювали…

Та раптом Микола запитав Ніку: «А ти віриш у Діда Мороза?». Дівчина очікувала будь-якого питання, окрім цього. «Та тобі ж ніби вже не п’ять років. Чому запитуєш?», – сказала вона. «Отже, не віриш? Так? А я вірю», – відповів Микола. Ніка пильно дивилася в його очі. Вони були настільки серйозними (такими вони не були ніколи), що їй хотілося засміятися, але вона зробила вигляд «кам’яного лиця». Проте сміх уже був настільки близько, що вона напружила усі м’язи свого обличчя, аби не показати це йому. Та в голові одна-єдина думка: «Хоч би не засміятися». Їй так і не судилося це зробити – він наступив їй на ногу і було далеко не до сміху. «Знову?» – грубо запитала дівчина. «Пробач…», -лагідно сказав він, і Ніка різко передумала йому мстити.

Під час спокійного танцю всі відпочили трохи, і діджей знову увімкнув музику, заради якої всі йдуть на дискотеку. «Завдяки тобі, я вже не танцюватиму!», – сказала Ніка й кинула на хлопця грізний погляд. «Я теж не танцюватиму», – сказав Микола. Ніка не відповіла нічого, лише почала хутко збиратися. Хлопець послідував її прикладу. «Я тебе проведу. Темно надворі, та й ти шкутильгаєш. Я буду поряд з тобою, щоб не впала, бо там дуже слизько», – сказав наполегливо хлопець. Ніка навіть і не думала йому заперечувати. Однак, це не було їй характерно, особливо на уроках геометрії. Коли вчитель пояснював аксіоми, з’являлося її хобі – сперечання, доведення власної думки. Їй було все одно, хто автор аксіоми: Архімед чи Піфагор. Вона не погоджувалася зі словами великих вчених. Чи була вона занадто розумною? Ні, просто любила вдавати із себе таку, ніби все вміє і все знає, але насправді це була лише акторська гра.

Отже, вони йшли. На вулиці вже була глуха ніч. Світло від ліхтарів падало на блискучий сніг. Це було схоже на те, що якийсь гном, який щойно вийшов із печери, ніс мішок із золотом і розсипав його тут, під ліхтарем.

«Ти знаєш, чому я запитав тебе про Діда Мороза?», – раптом перервав тишу Микола. «Ні», – якось холодно й байдуже відповіла Ніка. «А ти згадай, як пройшов цей семестр», – сказав хлопець, і вони разом почали «копатися» у своїй пам’яті. Микола продовжив: «Пам’ятаєш, як на уроці зарубіжної літератури ти сиділа й повторювала вірш, а я тобі заважав, що ти навіть пересіла на останню парту, й тоді я заважав усьому класу й вчительці, коли говорив до тебе? Тоді ми посперечалися, що я здам вірш на «2», а ти – на «12»». «Так і вийшло», – сказала Ніка й посміхнулась. «А пам’ятаєш, як ти кинув гумку мені на парту, коли я писала? Вона відскочила і потрапила мені в око, або коли ти зламав мені ніготь на нозі під час репетиції вальсу, чи сховав від мене сумку, а я шукала її увесь день?», – продовжила дівчина і з докором подивилась на Миколу. «Чому ти пам’ятаєш лише погане?», – запитав він. «Бо від тебе в мене лише неприємності. Навіть зараз, усі на дискотеці, святкують Новий рік, а я йду додому», – відповіла вона. «Чесно кажучи, я спеціально наступив тобі вдруге на палець, щоб ми поговорили з тобою», – ошелешив Ніку Микола. Вона була настільки здивована, що просто мовчала, навіть не кліпала. «Минулого року я загадав Діду Морозу, аби ти звернула на мене увагу, так і сталося», – сказав Микола. «Ну нічого собі! Ти увесь семестр ходив за мною і повторював: «Я тебе запам’ятав!». До речі, це звучало як погроза. Я впевнена, те, що ніхто не хотів зі мною танцювати теж твоїх рук справа. Чого смієшся?», – продовжила непотрібну їй розмову дівчина.

«Я радий, бо моя новорічна мрія здійснилася. Поглянь, який чудовий вечір, який гарний блискучий сніг і ми ідемо разом. Хіба це не чудово?», – подивився лагідно Микола на Ніку. А вона, як завжди втекла. Він не став її наздоганяти, бо це не мало сенсу, адже дівчина дуже швидко бігала.

Скоріш за все, мрія Миколи так і не здійсниться. Але нехай ваші мрії здійсняться цього Нового року. Нехай пощастить хоч би вам. Та чи вірити у Діда Мороза? Це особиста справа кожного. Та, на мою думку, аби романтична новорічна мрія здійснилася, потрібно щось робити. Хоча б квіти подарувати…

Павлів Ольга, 15 років