Розмова із поетом…

Розмова із поетом про лауреатство, рідне місто та про те, чого не слід

Першим до когорти лауреатів обласної літературної премії імені Євгена Маланюка нині приєднався олександрієць, чиї ліричні поезії вже давно відомі не одному українцю. Він, Олег Володимирович Попов – поет, пісняр. Але крім того і наш колега – журналіст, програма «Пісенне перехрестя» якого довгий час була окрасою обласного радіо і дала дорогу у світ культури та мистецтва не одному юному таланту. Олег Попов не оминає і прозових напрацювань, пише сценарії, а ще – закоханий у краєзнавство. За його посібниками з народознавства ще й досі працюють школярі. І взагалі він дуже щира і інтелігентна людина.

За плечима поета значний досвід роботи у школі, чимала педагогічна і наукова діяльність в улюбленому педагогічному університеті. Та попри всі його доленосні шляхи Олег Володимирович ніколи не забував і нині горнеться душею до своєї малої батьківщини – Олександрії, адже народився та зростав у нашому місті.

Тож коли журналісти нашої газети прочитали новину, приємну для кожного городянина – присвоєння лауреатського звання нашому земляку Олегу Попову, – вирішили зв’язатись із Олегом Володимировичем і запросити на розмову. Тим більше, що саме цю лауреатську збірку поезій «Солодкий щем» вдалось прочитати завчасно, майже тоді, коли вона вийшла у світ. Сама ж подія, присвоєння лауреатського звання, погодьтесь, значима для культурного життя і нашого міста, і нашого краю.

Олег Володимирович одразу відгукнувся на нашу пропозицію і погодився на інтерв’ю для читачів газети «Городской курьер».

Лауреат премії

– Олегу Володимировичу, ви відмінник освіти України, заслужений працівник культури України, лауреат премії імені В.Ястребова, маєте ряд урядових відзнак. Нарешті – лауреат премії імені Євгена Маланюка. Що останнє для вас означає – визнання вашої творчості, якась увага від громадськості чи, можливо, щось інше?

– Насамперед, ця престижна не тільки в області, а й в Україні премія – то висока оцінка творчого доробку літератора, а ще – відповідальність, а ще – глибоке переосмислення своєї суті, як митця. Скажу відверто, довго вагався, чи подавати збірку на конкурс? Ствердно, що час настав, вказали студенти і викладачі факультету філології та журналістики педуніверситету, які й висунули «Солодкий щем» на здобуття лауреатського звання. Тому й хвилювався, аби не підвести довіру своєї альма-матер.

– Які почуття вас охопили, коли довідались, що відтепер стали переможцем у номінації «Художня література»?

– В літературному колі номінацію «художня література» вважають престижнішою. Тому й представлена вона щоразу більшою кількістю авторів. Цього року були твори гідні конкурсного змагання. Щодо почуттів… Коли щиро, сльози навернулися, до горла підступив ком. А далі рука потягнулася до мобільника, щоб в першу чергу зателефонувати до Олександрії: до моєї вчительки Н.В.Суслової, до щирого друга Т.М.Аноко, до сестри Л.І.Попової, до однокласниці Т.В.Гайдук, які упродовж двох місяців, що надані були для обговорення творів-номінантів, всіляко підтримували і, що головне, вірили в мене. Мабуть, допоміг і оберіг, та вишиванка, яку подарували мені олександрійці на творчому вечорі «Я пісню дарую вам» в обласній філармонії.
«На відстані більше бачиться і цінується»

– У ваших поезіях часто згадується Олександрія та Інгулець. Невже так охоплює ностальгія? Адже чимало городян зазначають, що край наш не цікавий і такий собі «сірий», звичайний.

– Всі ми з роками керуємося сентиментами. Та коли доля тебе вивіряє у світах далеких, більш щемнішим, саме солодким щемом віддає тобі рідна сторона. Тому і в заголовок своєї збірки я виніс чуття малої батьківщини. На відстані більше бачиться і більше цінується! Про «сірість» говорять ті, хто позбувся любові. Без сумніву, роль поета, митця і в тому, аби розбудити ту любов, коли хочете, пролити світло на дивне щастя, яке дане нам Всевишнім, народитися і жити в цьому чарівному світі на ймення Олександрія.

– Як ви вважаєте, чим відрізняється наше місто, наші люди від тих, хто живе поруч, але не має ту саму відмітку, про яку згадуєте у поезії «Земляки»: «є в наших паспортах святі рядки: народженням ми всі – з Олександрії»?

– Нічим. Не розумійте в «буквальному» значенні сказане. Можна замінити і «прописані ми всі…», але то не поетично і менш патріотично. Олександрійці й ті, хто пов’язав свою долю з цим містом, хто примножує його славу. І всі вони є моїми земляками, яких поважаю і якими пишаюся.
«Писати просто – важче»

– Ви не шукаєте в своїх поезіях експериментальних форм. Чому така класична простота? Я не прихильник експериментів. Писати просто, як ви зазначили, набагато важче. У класичній формі перш за все надаю увагу змістові, а отже душі. Яка та душа – вирішувати читачам.

– Що сьогодні цікавить і приваблює найбільше у творчості – поезія, проза чи є нові пошуки і якісь нові горизонти у творчості?
І те, і інше. Та знову ж не дає мені спокою пісня. Шукаю композитора серед земляків, аби спокуситися на головну пісню рідного міста – славень, гімн.

«Не слід соромитися свого»

– Пам’ятаю ваш виступ на презентації однієї з книг, випущеної у серії бібліотеки газети «Городской курьер» і одразу пригадується ваш високий рівень знань саме у царині народознавства. Чи не є, на ваш погляд, сьогодні проблемою номер один для педагогів, для тих, хто працює зі студентами, дітьми передати зацікавленість до духовного багатства нашого народу новому поколінню українців? Світ надто швидко глобалізується…

– Я боявся свого часу, аби народознавство не стало «предметом моди». Примітивізм у його викладанні – сама страшна біда. А та біда від незнання, і, пробачте, все від тієї ж кульгавої любові до нашої духовності. Не слід соромитися свого. Саме воно є увиразнювачем красивої душі українця. А глобалізації не слід боятися. Треба шукати і знаходити власне українську нішу у ній. Нашою присутністю там багатшим стане світ.

– І на останок, можливо, ви хотіли б висловити те, про що ми не запитали і чим не поцікавились?

– Хочеться навесні приїхати до рідного міста і вклонитися могилам батьків, не соромлячись, погладити поручні рідної школи, насолодитися шумовинням каштанів на головному проспекті, занурити руки у води рідного Інгульця і слухати довго своїх земляків, які для мене головна наснага у творчості.

Інтерв’ю записав
Віктор Голобородько