Робота на конкурс «Олександрія – моє рідне місто»

До нашої редакції продовжують надходити листи від юних олександрійців, котрі виявили бажання взяти участь у творчому конкурсі. Один з таких ніжних листів до вашої уваги.

Щаслива зустріч

Одного зимового ранку у маленькому місті Олександрії по засніженій вулиці йшли два приятелі: високий знатний, діловий чоловік та невеличка собачка білосніжного кольору з довгою густою злегка завихреною на спині шерстю. Собака була дуже гарна: голова велика, мордочка видовжена з вузьким носом, очі темні і розумні, дивилась вона на всіх пильним уважним поглядом. Стрункі довгі кошлаті лапи, коротенький хвіст, з якого хвильками спадає шерсть.

Йдучи по вулиці, собака та її хазяїн гралися, бігали наввипередки, було видно, що чоловік любить собаку, а вона віддана йому.

Ось дійшли вони до автобусної зупинки. Хазяїн без хвилювань сів в автобус, бо добре знав, що тваринка повернеться додому. Автобус поїхав, а собака побігла вслід за ним. Звісно вона його не наздогнала. Тому повернулася на зупинку, щоб дочекатися наступного рейсу.

Собака була розумна і знала, що її в автобус не пустять. Як тільки під’їхав автобус, вона непомітно зайшла в нього і тихенько сіла під пасажирське сидіння. Транспорт рушив.

Одна надокучлива пенсіонерка, котра чіплялась до усіх і до усього, помітила це явище. І вже через певний час в автобусі почувся голосний собачий вереск – це старенька вдарила собаку своєю палицею. Всі почали голосно кричати. Кондуктор  вигнала бідолашну тваринку з автобусу. Від сильного удару собака вилетіла з дверей автобусу прямо на землю під ноги хлопчиськові, котрий стояв на зупинці, у відчаї притулилася до його ніг у надії захисту. Хлопцю це не сподобалося, тому він накричав на неї і прогнав.

Притиснувши вуха до голови і піджавши хвіст, собака втекла. Тварина бігла навмання, куди дивились її очі. Ніхто ніколи не ображав її – адже вона не зробила нікому нічого поганого.

Серце виривалося з грудей, вже не вистачало дихання. Собака зупинилася, почала оглядати незнайомий район. В її голові лунали думки про те, як і де знайти хазяїна, як він себе почуває, як він без неї. Отже думки були лише про нього.

Взимку темнішає рано. Разом з заходом сонця стало ще холодніше. Треба було десь заночувати після довгого блукання містом. Завернувши у підворіття, вона і там натрапила на лихо – це була зграя безпритульних собак, які були не раді чужаку, тому накинулись на собаку. У неї не було сили відбиватися, вона була стомлена і голодна.

Та за рогом йшов чоловік, мабуть з роботи, бо вигляд був в нього діловий, розмовляв по телефону, він побачив це дійство. Розігнавши зграю собак, чоловік побачив знівечене тіло, навколо якого лежали шматки білої шерсті у крові.

Як виявилося, він був ветеринаром. І допомагати тваринам було його роботою. Він забрав собаку до себе.

Минув деякий час, рани загоїлися. Собака залишилася жити у ветеринара, він доглядав за нею і постійно казав, що подарує її на день народження приятелеві, якого давно не бачив. Все одно, не зважаючи на всю любов цього чоловіка, котрий врятував собаці життя, тварина не могла забути свого хазяїна.

Настав день, і ветеринар із собакою поспішав на день народження свого приятеля. Вони сіли у машину і поїхали. Собака сумними очима дивилась у вікно, доки не побачила щось знайоме – це був її дім. Чоловік відкрив дверці машини, і звідти вибігла весела і життєрадісна собака, яка одразу забігла у будинок. Приятель ветеринара, побачивши собаку, теж зрадів і впав на підлогу від собачих обіймів. Обидва були найщасливішими.

Дружити – не означає знати когось дуже давно. Це значить прийняти в своє життя того, хто ніколи з нього не зникне. Просто деякі не бачать свого щастя, навіть поглянувши йому в обличчя.

Анастасія Рубан, 15 років, навчаюся в Олександрійському колегіумі, відвідую гурток образотворчого мистецтва ЦДЮТ