Про храм, який збудував олександрійський меценат

15 жовтня, 110 років тому (1906 рік), побудовано та освячено церкву в селі Марто-Іванівка Олександрійського повіту, яка була збудована на приватні кошти земського діяча, мецената Івана Гороновича.

Село Марто-Іванівка, що належить приходу Олександрійського Успенського собору

(уривок у перекладі українською мовою)

До чотирьох церков, що є у наявності в місті Олександрії, додалася ще п’ята, збудована в селі Марто-Іванівці і освячена 15 жовтня 1906*

*Про цю важливу подію, що відбулась, не сповіщено було своєчасно редакції тому, що зацікавлені особи очікували призначення до нової церкви постійного причту: оскільки будівельник побудував прекрасні приміщення для причту з усіма зручним дворовим приладдям, вклавши в банк квитками 6 тисяч, так щоб причт отримав відсотками 300 рублів на рік і виклопотав нарізку казенної землі для причта 33 десятин. Крім цього будівельник віддав причту в постійну власність родючу садибну ділянку, що знаходиться поблизу самих причтових приміщень. Чекаючи за своїми клопотаннями призначення причту, місцеве начальство повідомило будівельникові наступне: квиток на 6 тисяч втратив при зміні стільки відсотків, що причту жодним чином не можна отримувати з нього 300 рублів на рік; земля, хоча і обіцяна для нарізки причту, але не інакше як 1912 року, коли вона звільниться від оренди. Отже, тоді буде окремий причт, коли він буде забезпечений трьома стами відсотків з капіталу і земельних угідь до 1912 року. От за такими недоліками і зупинилася справа. Тим часом, два найближчих села бажають неодмінно зарахуватись до приходу Марто-Іванівки, і тоді в ньому буде вважатися до 1000 душ обох статей.

З причини того, що є дані, що послужили виникненню тут побудови храму, вважаємо не зайвим надати такі для з’ясування цієї справи.

Село Марто-Іванівка розташоване в чотирьох верстах від міста Олександрії, на правій стороні річки Інгулець. Спочатку село це тулилося біля підошви височини, що тягнеться уздовж правого боку зазначеної річки, а тепер встигло вкрити своїми садибами круті схили і самі вершини її. Таким чином, село Марто-Іванівка зі східної сторони представляє відкритий вид, увінчаний святим храмом і будівлею школи… Тепер ми підійшли до самої історії нашого предмета. У 1784 році, приїхав до Олександрії, зараз перейменованої з селища Усиківки, чиновник з дружиною. Не знайшовши собі відповідного житла, подружжя визнали більш зручним оселитися в маленькому селі поблизу Олександрії, яке швидко і знайшлось за їх бажанням, це село прапорщика Василя Чечеля. Тому подружжя Іван Андрійович і Марфа Прохорівна Ошкали і поспішило купити намічений куточок, який негайно перейменували в Марто-Іванівку, під якою назвою він і досі має славу. Таким чином, призначений на службу колезький радник Іван Ошкала позбувся необхідності тулитися в селянській хаті.

Постійні заняття в місті Олександрії не завадили Івану Ошкалу зміцнити свої майнові справи. З причини того, що подружжя володіли спільно і довічно двома селами, а між тим залишалися самі бездітними, то умовилися між собою обрати із своїх родичів собі спадкоємців, яким і віддати в спадкове володіння свої села. Для чого і склали в суді духовний заповіт, за яким родовий маєток чоловіка дістався племіннику його, а благопридбане село Марто-Іванівку отримав рідний брат дружини Марфи Прохорівни священицький син Іван Прохорович Горонович <…> Добре подружжя не вдовольнилося забезпеченням своїх спадкоємців, вони зобов’язали їх відпустити на свободу, або, як тоді говорили, на волю, всіх своїх дворових селян, забезпечивши їх в той же час і необхідним забезпеченням для подальшого їх безбідного життя. Крім цієї християнської справи, богобоязливе подружжя внесли в банк капітал на побудову в Олександрії Успенського собору. Ймовірно, городничий Іван Ошкал відправляв свою посаду до утворення Вознесенського намісництва, коли 20 липня 1795 Олександрія обернена була в первісний стан, селище Усиківку, а повіт перенесений в м. Крилів, з утриманням колишньої своєї назви. Подружжя не зважилося переїжджати на нове місце проживання, а знайшло більш спокійним проживати в своєму улюбленому куточку. Тут вони прожили чимало років, а тим часом їх узаконений спадкоємець Іван Прохорович Горонович зростав, скінчив курс семінарії, учителював у ній, потім звільнився з духовного звання і нарешті перейшов на службу в інтендантське відомство, з якого вийшов 14 квітня 1820 року з чином титулярного радника. Тоді він і вступив у володіння маєтком Марто-Іванівка за заповітом: так як заповідачі Ошкали вже залишили земне життя і над ними височів пам’ятник на горі, біля кургану могили…

Тепер уже слід говорити про молодшого брата Олександра, Івана Івановича Гороновича. Ще в дитинстві у нього виявився серйозний настрій, в дитячих іграх мало він брав участь, середньою освітою він не задовольнився, а тому, по закінченні гімназії, вступив до Київського університету, який і пройшов по юридичному факультету з дипломом 1-го ступеня. Володіючи палким, але серйозним характером, Іван Іванович шукав і серйозної роботи, щоб вкласти в неї свої знання і працю. Його спочатку залучали в переформоване тоді акцизне відомство; згідно високого розвитку своїх розумових здібностей, він прагнув до предметів більш серйозних. Коли ж відкрилися земські установи, тоді на посаду голови земської управи вказали на нього мало не всі гласні. Помірний, непідкупний і працьовитий, він зумів і встиг закласти для земської справи міцний фундамент… Тепер поглянемо на нього з іншого боку – сімейного та домашнього. Незабаром, по вступі на службу земську, він одружився… Плодом такого шлюбного союзу явився син, який народився і хрестився в Швейцарії, де батьки затримались під час закордонної подорожі. З радісним настроєм подружжя повернулося на батьківщину, де вони віддалися своїм заняттям: батько – службовим, а мати – виключно вихованню свого ненаглядного сина. Для правильного всебічного виховання сина мати завела домашній журнал, куди записувала все, що відносилося до дитини: як він почав рухатися, як почав вимовляти слова, фрази тощо. При цьому не можна випустити з уваги того, що подружжя було однакового спрямування, складу, характеру, виходили вони в життя з сильним запасом лібералізму і зачитувалися сучасною літературою… Коли син досяг навчального віку, його визначили в ліцей Київський Павла Галагана, звідки, по закінченні успішно курсу, він перейшов у Новоросійський університет. Сюди поїхала і мати, щоб перебувати невідлучно біля сина… Під час виставки в Москві російських виробів, з’явилося у батьків бажання познайомити з ними свого сина студента, для чого вони і відправилися туди втрьох. Побувавши там достатній час, батьки вирушили додому, висловивши бажання, щоб син їхав за ними. Але як тільки батьки прибули на місце, як отримана була телеграма, що сина їх спіткало нещастя. Батьки негайно ж помчали до Москви, але знайшли там труп свого єдиного сина. Це приголомшливе горе повернуло їх у такий стан, який близький був до розпачу…

Тіло сина було перевезено в маєток дружини, де і поховано. Виконавши над ним християнські вимоги, дружина залишила свої маєтки і проживала спочатку в різних містах, а потім поїхала до Саксонії, де і досі перебуває. Батько ж довго сумував. Сильна знемога ледь не призвела його до смертного гріха. Але глибока віра зачаїлася в його освіченій душі, [вона] не допустила його до духовного падіння. Тому він подвоїв свої звернення молитовні, шукаючи у Бога розради і допомоги. Провидіння послало в його душу, де панувало сум’яття, промінь, який відкрив у ньому думку про воскресіння. Ця думка, висока ідея породила в душі його невимовну радість, після колишнього пригніченого стану. Для підтримки таких радісних почуттів, батько з живим захопленням вирішив побудувати храм в ім’я Світлого Христового Воскресіння, наскільки всерадісного, настільки жаданого для всього християнського світу… На тій же горі, яку ми раніше вказували, поблизу пам’ятника, спорудженого на могилі його батьків і родичів, він з великою радістю заклав свій обіцяний храм в ім’я Світлого Воскресіння Христового; причому, на подив багатьох, намірився сам безпосередньо спостерігати за доставлянням матеріалів, стежити за робітниками, що можуть неправильно вживати в справу будівельні предмети і відступати від наданого плану. У своєму ж маєтку ним знайдені належний граніт і необхідна глина для виготовлення міцної цегли. Ліс, залізо та інші потрібні предмети сам виписував у відомих йому осіб. Іконостас, престол і жертовник зроблені з мармуру. Живопис в іконостасі художній. Будова храму тривала близько шести років. У цю святу справу будівельник поклав багато енергії, праці і турбот, багато відчув турбот, занепокоєнь і терпіння; до всього цього він сам приніс всі жертви, необхідні для закінчення заповітної думки. Таким чином важка праця і тривале терпіння будівельника восторжествували, старання і турботи його увінчалися успіхом, надія на всесильну допомогу не залишилася без виконання і благословення. І там стоїть тепер красивий храм… Освячення цього храму відбувалося в день недільний, 15 жовтня 1906 року…

Джерело

Никифоров В. Н. Деревня Марто-Ивановка, принадлежащая приходу Александрийского Успенского Собора: (К истории Херсонской епархии) / В. Н. Никифоров. – Одесса: Типография «Славянская» Е. Хрисогелос, 1912. – 13 С.

Василій Нікіфоров