Про часи гаджетів, книг, як безцінних скарбів, та абеток для олігархів

(Попередня частина)

Ми продовжуємо діалог з краєзнавцем, автором книг, педагогом Валерієм Жванком.

– Говорять, що часи газет минають, бо часи всього друкованого минають. У мене дещо інша думка. Бо обмежені у просторі і паперовим обсягом газети і книги мають свою специфіку, вони, завдяки цій обмеженості, більш цікаві і сконцентровані. Але все-таки, взагалі розвивати книговидання має якусь перспективу? Чи потрібно взагалі цим перейматись? Час гаджетів вже прийшов, і він наступає.

– Я відповім такою історією. У Києві є вулиця Липська. Там театр юного глядача і є ресторан «На Липській». Свого часу там Леонід Данилович приймав Володимира Володимировича. Ще, як кажуть, за тих, довоєнних часів. Тобто рівень закладу тепер зрозумілий. Так от, в ресторанах такого типу стоїть стійка і на ній стоять не комп’ютери, не планшети, не електронні книжки, не гаджети, а дуже якісні, товсті, змістовні журнали. Я часто буваю в Києві і разом з онуками відвідуємо згаданий театр і завжди заходимо до «сусідів» на Липській. Там я не смакую якісь дорогі вина чи якісь страви, а маю можливість брати і читати ці чудові видання. Ці видання приємно пахнуть, вони гарні на дотик, енциклопедичні. Ці журнали розповідають людям, які там зазвичай бувають, як правильно їсти, як одягатися. Мені подобається там читати про нові сорта сиру, вина і про інші різні речі, в тому числі анонси книжок і фільмів. Це своєрідна література для олігархів, читанки для них, підручники, букварики. Кумедно, але корисно. Ми знаємо, що більшість з них прийшли із грязі в князі і їм дійсно треба вчитися. А чому нам не треба це теж знати? Чому нам не навчатись цим елементам життя. В столичних книгарнях є книжки, які можуть бути книжками на подарунок. Такі видання зазвичай у депутатів, в їх приймальних, кабінетах, де приймають серйозних людей. Там є і серйозні видання, такі як, наприклад, «Україна – козацька держава». Маю електронне видання цієї цікавої книжки. Можна поворушити мишею і все з’являється на екрані, але від спілкування з паперовим виданням –  зовсім інше відчуття. Іноді, буваючи у гостях у заможних і освічених людей, які «слишком давно и прочно богаты, чтобы хвастаться своїм богатством», я запитував, що ви даруєте один одному, своїм дітям. У відповідь найчастіше лунало те, що такими подарунками є якісні, подарункові книжкові видання. Тобто книги – це справжня цінність і ці люди, у яких є можливість не відволікатись на матеріальні речі, цю цінність розуміють. Я до чого це веду. Безумовно, проста людина, яка опиниться в гарній книгарні, буде читати такі книги у гарній книгарні або в читальному залі, вона не завжди зможе їх придбати. Іноді буде змога хіба що на декілька годин почитати їх взяти у читальному залі. Але з’являється усвідомлення того, що людина, коли зустрічається з паперовою книжкою, вона має справу з скарбами культури. І вже наступного разу, на таку зустріч, я маю сподівання, вже з’явиться не у шортах і футболочці, а можливо одягне костюм і навіть краватку. А там, де можна, умовно кажучи, водити пальчиком по екрану і бачити все, що бажаєш, можна спілкуватись і в домашніх капцях.

От, до речі, згадую ще одну річ. Діти одного мого знайомого мали нагоду навчатись у одній з дуже престижних англійських шкіл. Приміщення цієї школи, яка має багато століть історії, тепер нафарширована найсучаснішою технікою. Багата і мудра система навчання в цій школі визначила, що у гуртожитку цієї школи в кожній кімнаті намагаються поселити дітей, представників різних культур і континентів. З одного боку діти переживають стрес, а з іншого боку, завдяки спілкуванню, стають багатшими духовно, толерантнішими один до одного. Всі ці умови змушують, як кажуть, притиратись один до одного, ставитись з повагою до інших звичаїв і поглядів. Кажуть, що у бібліотеці цієї школи виконують будь-яке замовлення на отримання книги. Коли просять книжку, але її не можуть знайти там, то просять вибачення, і одразу шукають на терені Великобританії. Якщо і в Великобританії такої книги не можуть знайти, то ще вибачаються і вже тоді розшукують по всьому світу, привозять екземпляр до школи, а батьки отримують винагороду за те, що такий запит збагатив рідкісною і потрібною книжкою навчальну бібліотеку. Ось що означає паперова книжка у цивілізованому світі.

– Повернемось до теми книговидання. Я знаю, що є бажання видати не інший тираж, а друге видання своє книги «Барокові закапелки Олександрії». Є бажання видати її з відповідними угодами, з фінансуванням видання тими, хто займається цією справою професійно – видавництвами. Адже колись, і це було не так давно, ми читали із захопленням нові книги видавництва «Дніпро»…

– Я доповню «Наукова думка»…

– Так, так. І багато інших видавництв. Але зараз якось ці видання стали доступні вузькому колу людей. Вони якби і є, а з іншого боку не поруч із нами. То це спроба відновити такий формат, той зв’язок між авторами, видавцями і читачами, який останнього часу втратився?

– Розпочну з того, що вважаю видавництво «Імекс-ЛТД» лідером серед видавництв Кіровоградщини, зокрема у напрямку видання краєзнавчої літератури. Візьмемо серію книг за авторством краєзнавця Чуднова, хоча б найвідоміше видання «На память о родном крае». Ця книга на столах багатьох впливових людей, в тому числі і в діаспорі. Вона містить в  собі рідкісні історичні фотографії, багато довідкової інформації. Або книга Юрія Митрофаненка «Українська отаманщина», серія видань дослідника історії краю Даценка. Я бачив як готується до видання книга «Металеві мережива маленького Парижу» – унікальна збірка про одну з сторінок мистецької, культурної спадщини обласного центру. Такі краєзнавчі видання постійно виходять у світ. І це видавництво розуміє, що такі видання не приносять великого прибутку.

Вони реалізували цікавий новий проект – видання дитячої розмальовки з краєвидами Кіровограду-Кропивницького. Діти, які розмальовуватимуть цю книжечку, пройдуть по вулицях, де є ці історичні, архітектурні шедеври їхнього рідного міста. І вони усвідомлять ту величезну різницю між дев’ятиповерховим притулком (інакше і складно назвати), де вони зараз живуть і тим будинком, який зберегла для нас історія і час.

Якщо повертатись до теми перевидання книги «Барокові закапелки Олександрії», то я розкрию невеликий секрет видавців: вони не люблять оцих слів «виправлене», чи ще там як «відкориговане». Хоча в тому виданні були помилки і я це, як автор, визнаю. Є фактичні помилки в датах, іменах. назвах. Читачі книги ці всі речі підказують, уточнюють. Тому дійсно є бажання видати нове видання, не тільки виправлене, але й доповнене новими матеріалами.

За той час, який минув з першого видання книги, сталися цікаві події і зустрічі, сталися знахідки і нові відкриття. Я зустрів людей, які ідуть паралельним курсом і займаються історією, краєзнавством. Спілкування з ними збагачує, дає нові матеріали. Ідеї.

Зокрема цікаве спілкування з Іриною і Володимиром Квашею. Їхня ідея з листівкою із ґудзиком, який може допомогти у будівництві художньої галереї, є дуже оригінальною та зворушливою, бо продовжує розвиває тему історичної пам’яті, зв’язку поколінь. Це, зокрема, стосується історії олександрійського УТОСу. Ця «держава в державі» показувала і навчала нас спротиву, опору, мужності. Спротиву обставинам. Опору випадковостям. Мужності перед несправедливістю. Ці люди можуть бути зразком поведінки для суспільства. У книжці є коротка історія про цих людей. Вони, до речі, не говорять про сліпоту чи не сліпоту, а про зрячих та не зрячих. Коли ці люди говорять про сліпоту, то мають на увазі сліпоту духовну. На їх думку навіть зрячі фізично люди можуть бути сліпими духовно і навпаки. Ще з початку 20 століття в Олександрії була можливість стати милосерднішими, збагатити себе духовно. Сьогодні цей досвід дуже цінний, особливо враховуючи те, що ми маємо людей, які постраждали під час війни, проведення АТО.

В другому виданні буде, безумовно, розділ про синагогу. Це тема, яка болить – велика синагога Олександрії. Хотілось би звернутися до діаспорян, які були жителями міста Олександрії та свого часу стали громадянами Ізраїлю. Процеси денаціоналізації, що торкнулися українців, євреїв та інших народів, були спрямовані на приведення усіх до одного знаменника. Людям не можна докоряти, що вони в ті часи не чинили цьому процесу опору. Звертаючись до діаспори я розумію, що більшість з них, звісно, не були жителями довоєнної Олександрії. Містечка (штетла). Але ця нова єврейська громада, що жила тут після війни, жила у просторі цього штетлу, з його будинками, інтер’єрами, меблями, спотвореними храмами, легендами, спогадами, переказами, і змогла відродити свою єврейскість і пробудити її в своїх дітях. В тому, що більшість з цих діаспорян стали успішними людьми, вони можуть завдячувати і тій аурі, культурній атмосфері, яка була в місті. Так, існував антисемітизм і на побутовому рівні, зокрема, але навіть і він допомагав людям усвідомити унікальність своєї культури. Мені здається, що діаспора повинна визначитись в своєму ставленні до єдиної історичної культової споруди – великої Синагоги – яка збереглася в Олександрії, але перебуває на межі зникнення. Я сподіваюся все ж на підтримку, на те, що люди, які мають гроші, знайдуть і механізм і тих, хто може без злодійкуватих чиновників вкласти кошти у консервацію, збереження, або можливо і реставрацію синагоги. Це може бути, зрештою, меморіальний парк, точка зборки багатонаціональної культурної спадщини Олександрії. Чекати, поки будинок розвалиться, і вигадувати собі варіанти побудови там чи оптового складу чи якогось тихенького будиночку для приватних потреб – це безумовно злочин. І по відношенню до знищеної єврейської громади у 1941-1942 році, і до всіх тих, хто жив після них в цьому просторі, який пам’ятає їхні голоси і молитви. Коли ми говоримо про краєзнавство, про культурне і духовне відродження, то це в тому числі і можливість гарно, красиво пожертвувати коштами для вирішення цього питання. Ця пам’ятка історії і культури Олександрії сьогодні руйнується, недалеко від міського палацу урочистих подій, за 150 метрів від мерії, у центрі міста. Але ще стоїть покрівля і весь будинок можна врятувати. Бо поки є дах, синагога тримається на землі і чекає на порятунок.

(далі буде)

Спілкувався В.Голобородько