Перейменування вулиць Олександрії: пропозиції робочої групи, політичні емоції і назви на століття

В Олександрії завершився процес розгляду позицій щодо реалізації декомунізаційних законів. Власне, на завершення варто висловити декілька важливих позицій, адже від того, яке рішення буде ухвалене та інформації про те, як працювала робоча група, залежить те, яким буде рішення міської ради про найменування вулиць і площ нашого міста. Чи позбавиться місто від зайвого історично-пропагандистського мотлоху, чи потягне за собою у майбутнє не тільки його, але й спробує запровадити нові дивні традиції, в яких немає рідного і українського, а багато що від минулого, в тому числі у гіршому розумінні цього слова «пострадянського».

Декілька місяців роботи робочої групи, яку скликали під фінал відведених законом термінів, показали те, що виконавча влада міста не особливо зацікавлена у виконанні норм декомунізації. Більше того, затягування із розглядом питання, ініціювання багаторазових розглядів однієї і тієї ж пропозиції (гра за власними правилами) без широкого громадського обговорення проекту рішення про перейменування вулиць і площ міста, викликане, мабуть, бажанням кулуарно, як кажуть розчерком пера, ухвалити рішення про нові назви вулиць і площ. Але навіть з огляду на те, що до робочої групи з декомунізації включили чимало чиновників, які майже не орієнтуються в історії міста та навіть відкрито є прихильниками комуністичної партії, таки були напрацьовані пропозиції, які варті уваги.

Перший і, мабуть, найголовніший висновок – місто на шляху реалізації нової топонімічної політики, яка, до речі, була сформульована ще у 2010 році і підтримана міськими депутатами п’ятого скликання. Нагадаємо, що міська рада ніяких змін до цього рішення не вносила, отже міська рада і сьогодні вважає, що найменування вулиць і площ міста слід здійснювати, виходячи з важливих критеріїв: Олександрія – місто незалежної України, сучасної європейської держави; центр своєрідного регіону, який є зоною інтенсивних контактів і взаємовпливів різних цивілізацій і культур; Олександрія – місто з багатьма історичними традиціями, що має економічний, науково-освітній, культурний, спортивний потенціал.

Проте нинішня робоча група дуже своєрідно підійшла до вирішення згаданого питання.

Музей чи щось інше?

Мушу відверто, як людина, якій не байдужа наша культурна спадщина, як той, хто трохи знається на краєзнавстві, дивуватись позиції спеціалістів міського музейного центру (екс-краєзнавчого музею), які брали участь у роботі комісії. Вони пропонували і підтримували такі варіанти назв вулиць, які розколювали робочу групу, а деякі пропозиції лунали, як спроби перелицювати історію. На кшталт того, як це лицемірно намагалися подати музейники під час розгляду перейменування вулиці Пархоменка. На останньому засіданні пролунала думка спеціалістів музейного центру (які навіть на спромоглись оформити з цього питання історичну довідку за елементарними правилами історичної науки та діловодства) вважати вулицю Пархоменка найменованою, мовляв, не в честь червоного командарма, який встановлював радянську владу в Олександрії, а в честь відомого українського кобзаря Пархоменка. Проте чомусь спеціалісти музею забули додати – згадувана шанована людина ніякого відношення до історії нашого міста не має, хоча і є видатним українським кобзарем, безперечно. До того ж тоді треба буде додати ім’я кобзаря, щоб відділити його від червоного командарма. Тож перейменовувати вулицю доведеться у будь-якому разі.

Цей епізод досить показовий і говорить про те, що краєзнавчий музей міста (точніше музейний центр) не спромігся запропонувати за час роботи робочої групи жодної узагальненої чіткої пропозиції. Складається враження, що міські хранителі історії… не володіють інформацією про історію Олександрії, бо своєї історико-краєзнавчої позиції музей на чолі з екс-депутатом міськради, екс-заступником мера і екс-прихильницею екс-президента Януковича Ольгою Чумак, не має. Зрозуміло тепер, чому на цю посаду була запропонована саме ця людина. Можливо саме тому музей не має державницької позиції і практично не може тепер відігравати роль експерта у важливому для міста питанні. Більшу частину пропозицій в перейменування внесли краєзнавці та громадські організації. Не чути було ні голосу управління культури міськради (очолюваного кандидатом наук, до речі), ні спеціалістів з культурної спадщини, ні театральних і музичних колективів. Немов їх взагалі немає у найвідповідальніший для міста момент.

Чиновник, що не виконує закон

А ще більш цікавим моментом засідань робочої групи стало те, що керівник управління забезпечення діяльності міської ради Людмила Фуртак, яка є посадовцем органу місцевого самоврядування, взагалі відмовилась підтримувати виконання норм антитоталітарних законів і публічно проголосила, що їй не заважає все те, що відноситься до того періоду. На додаток чиновниця додала порівняння про те, як поляки оберігають пам’ять про воїнів радянської армії, типово по-«деенерівськи» змішавши зовсім різні поняття: народну пам’ять боротьби з нацизмом і пам’ять про тих, хто кривавими репресіями створював підґрунтя сталінському режимові, голодоморам та репресіям. Цікаво, а чи не думає про те, щоб залишити посаду ця чиновниця, аби не обтяжувати себе повагою до українських законів?

Нові назви:пропозиції

Навіть у такій ситуації робоча група напрацювала чимало цікавих пропозицій, які можна було б підтримати. Наприклад, наведені нижче варіанти могли б бути підтримані і, до речі, були проголосовані більшістю членів робочої групи (іноді людьми з тими самими комуністичним поглядами). Отже, перейменовувати пропонуватимуть:

вулицю Артема на вулицю Бориса Нечерди (поета і письменника, який навчався в Олександрії та робив тут перші поетичні кроки, лауреата Шевченківської премії);

вулицю Дзержинського на вулицю Захисників України;

вулицю Карла Лібкнехта на вулицю Григорія Сокальського (відомого олександрійського земського діяча);

вулицю Карла Маркса на вулицю Сторожівську (за старовинною назвою одного з районів міста);

вулицю Канатенка на вулицю Марії Заньковецької (театральної діячки, соратника засновників українського театру);

вулицю Комінтерна на вулицю Сергія Бульдовича (вертолітника, героя АТО);

вулицю Ленінського Комсомолу на вулицю Михайла Бачинського (відомого українського історика, уродженця Олександрії, який став жертвою сталінського терору);

вулицю Луначарського на вулицю Сергія Кравченка (бортмеханіка вертольота Мі-8, який проросійські бойовики збили у 2014 році неподалік Слов’янська);

вулицю Піонерську на вулицю Іванівську (історична назва);

вулицю Примакова на вулицю Таврійську (історична назва);

вулицю Тольятті приєднати до вулиці Героїв Сталінграду;

вулицю Семашка на вулицю Ярмаркову (історична назва);

вулицю Свердлова на вулицю Бульварну (історична назва);

вулицю Сакко і Ванцетті на вулицю Кам’яну (історична назва);

вулицю 40 років Жовтня на вулицю Василя Сухомлинського;

вулицю 20 років Жовтня на вулицю Івана Чиркіна (засновник школи, названої на його ім’я, колишня школа № 4, будинок якої споруджено коштом олександрійського земства на початку XX століття);

вулицю Пролетарську на вулицю Свято-Миколаївську (на честь найстарішої з відомих нам споруд Олександрії – Свято-Миколаївської церкви, що розміщувалась на місці нинішньої школи № 2, історична назва вулиці – Миколаївська);

вулиця Паризької Комуни на вулицю отамана Григор’єва (на честь отамана Григор’єва, який був борцем за Незалежність України, підняв повстання проти диктатури радянської влади);

вулицю Анрі Барбюса на вулицю Рікову (Річкову) (історична назва);

вулиця Максима Горького – вулиця Юрія Осмоловського (відомий лікар, почесний громадянин міста);

вулиця Червоноармійська – вулиця Григорія Усика (один з засновників поселення Усиківки, майбутнього міста Олександрії);

вулиця Червоного Козацтва на вулицю Козацьку;

вулицю Чубаря на вулицю Миколи Зерваницького (олександрійського земського діяча);

вулицю Щорса на вулицю Ярочинську (на честь польського міста-побратима Олександрії – Ярочина);

провулок Котовського на провулок Мар’ївський (історична назва);

провулок Ленінський на провулок Івана Гороновича (видатний олександрійський земський діяч, юрист, дослідник земського права);

провулок Маршала Будьонного на провулок Ноя Морозовського (олександрієць, фтизіатр, науковець);

провулок Олексія Степанова на провулок Кимерійський (на території Олександрії знайдені кимерійські кургани);

провулок Павлика Морозова на провулок Іванівський (історична назва);

провулок Софії Тарнопільської на провулок Пищевичів (відома родина олександрійських військових і земських діячів);

провулок Тухачевського на провулок Олени Журливої (українська поетеса);

провулок Урицького на провулок Чигринський;

провулок Якіра на провулок Олександра Горського (олександрієць, видатний діяч українського кіномистецтва);

сквер Комсомольців на сквер Театральний (оскільки розташований поруч з приміщенням колишнього олександрійського театру);

Ленінський мікрорайон згідно його географічного розташування та за прикладом багатьох українських міст пропонується перейменувати в Центральний. Мікрорайон Кіровський пропонується перейменувати на Покровський. Площу Кірова – в Покровську площу, до якої також має увійти бульвар 60 років СРСР. Жовтневий мікрорайон імовірно отримає назву Байдаківський.

Спитаєте, а де ж центральний проспект і центральна площа – проспект Леніна і площа Леніна? А де ще ціла купа назв вулиць у центрі міста? Все просто – робоча група не визначилась щодо них, як, до речі, чомусь не проголосувала щодо пропозицій перейменування вулиць на честь більшості загиблих в АТО олександрійців.

Професійна дискусія чи «болтовня»

Загалом якісь пропозиції набрали більше голосів (як, наприклад, проспект Соборності , що пропонується замість проспекту Леніна), а якісь – менше. Проте остаточних рішень немає. Чому? Біда у тому, що за культурологічну, історико-краєзнавчу дискусію щодо топонімічних назв (назв вулиць і площ) взялись в основному чиновники (як вони кажуть «з досвідом») або люди, які прямо заявляють на комісії, що їм слухати «всю цю болтовню» не має бажання. Тож і міняти назви вулиць вони будуть як-небудь, щоб менше обговорювати, щоб простіше і без особливих думок.

Саме в такому підході є найбільша небезпека. Я розумію, що комунальні підприємства та комунальні установи під контролем влади, що «висовуватись» ніхто не хоче, бо можуть вдарити по рукам, що можуть тиснути всіма доступними і недоступними способами. Проте сьогодні вирішується доля назв вулиць і площ, якими ми будемо ходити щодня, якими будуть іти до школи наші діти та онуки. Хочемо назвати вулиці № 1, № 2, № 3 чи «беззубими», нейтрально-пустими «яблунево-січнево-хвилястими»? Тоді ініціатори таких ідей наражаються на небезпеку втратити діалог сторін і спровокувати питання про перейменування і, здавалося б, захищених законом і історичною традицією назв. Наприклад, щодо вулиці Діброви. Спитаєте чому? А хоча б тому, що саме цей товариш був керівником повітового олександрійського підрозділу ЧеКа. Як відомо – це більшовицький трибунал, який мав право без суду і слідства розстрілювати людей тільки за те, що вони не симпатизують більшовицькій владі. Такі рішення не завжди навіть ухвалювали за сталінських часів, а тоді так було. Тож з одного боку Ілля Діброва – партизанський ватажок, борець з нацистами, а з іншого – керівник безжального карального органу. Тож якщо в місті ми хочемо зберегти пам’ять про минуле, треба прислухатись один до одного, поважати один одного і спиратись на історичне минуле, зважено змінити топоніміку міста. Назви вулиць – це не пантеон радянських воєначальників і партійних лідерів, а культурний пласт, де є місце різним епохам, особистостям і діячам, що внесли значний вклад у життя міста і краю. Але місця катам рідного народу там немає і бути не може.

І ще одна пропозиція. Якщо депутати визначаться з остаточним рішенням по перейменуванням, то варто витримати всі норми закону щодо обговорення цього проекту. Тож двадцять робочих днів, як мінімум, на обговорення після оприлюднення. Не громада винна у тому, що влада не впоралась із тим, щоб підготувати рішення. Це відсутність професійності і якості роботи виконавчих структур влади. Тож не можна примушувати олександрійців за один вечір осмислювати назви, що можуть закріпитись у нашому місті на віки. Бажано, щоб проект рішення, який оприлюднюється на сайті міської ради, містив не тільки преамбулу, але й весь текст рішення зі всіма додатками. Бо поки що «оприлюднений» проект більше схожий не на ухвалення рішення, а на знущання. Я ж вважаю, що варто прислухатись до людей, до історії рідного краю, до фактів. Емоції залишимо на потім. Я, як і інші краєзнавці і громадські активісти, готові до кваліфікованої дискусії, де перемагає сила аргументів, а не бажання перекричати опонента.

Віктор Голобородько,

член Національної спілки краєзнавців України