Олександрійці, чиє ім’я реабілітовано історією

Зі стрічок новин летять архаїчні символи та лозунги: “Сильна влада – це добре!”, “Нехай і жорстоко, але правильно!”, “Вперед до перемоги – через диктатуру!”, “Ми збудуємо новий світ, завдяки крові і війні!”. На щастя, такі думки переважно опановують мозок не українського громадянина, а не надто розбірливих у інформаційному “меню” жителів сусідньої, колись “братньої” Росії. Більшість українців сприймають війну на Сході, як вимушену необхідність, героїчний спротив наступу на незалежність держави.

Але відсторонимось від політики та сучасних аспектів. Історія доказує зворотне для тих, хто сподівається на тиск імперії чи царської Росії, чи Радянського Союзу. Найсильніша держава, яка будувалась на крові та стражданнях, на зламаних долях та брехні, виявилась слабкою і розсипається під ударами часу.

Докази буквально поруч. Наша розповідь про реабілітованих історією олександрійців. Їх долі змушують без імперського лоску поглянути на наше минуле і зрозуміти наскільки кривавими і жорстокими до безумства можуть бути старі та нові імперії. А ще для тих, хто мріє про повернення у часи СРСР.

НЕЗРУЧНА ТЕМА

Про цю тему не любили говорити багато. В Олександрії були музейні виставки. Говорили на зустрічах зі школярами. Але розмах жахливого поступу молоху кривавої імперії часів Сталіна та його прямими виконавцями на кшталт Ягоди, Єжова, Берії якось толерантно замовчувався. Ми захоплювалися подвигами радянських солдат і офіцерів, що клали життя на олтар Вітчизни. Але забували розповісти про іншу сторону цієї золоченої медалі – репресії проти мирних громадян, які використовувала держава, щоб тримати людей у покорі.

Про репресії не любили говорити імовірно і тому, що це минуле є не таким далеким. Але сьогодні методи війни кривавих послідовників еНКаВеДе застосовують російські та місцеві “спеціалісти” з побудови “щасливого” майбутнього в українському Криму та на Сході України. З іншого боку жорстокість і свавілля “людини зі зброєю”, яка перекреслила всі гуманітарні цінності, стає очевидною в історіях конкретних людей, конкретних доль жителів міста та району.

Наша публікація не оригінальне дослідження з теми, а лише роздуми над 4 та 6 книгою серії видань про Кіровоградську область під загальною назвою «Реабілітовані історією», що розповідають, в тому числі про незаконно репресованих з 1918 до 1991 року жителів міста Олександрії і Олександрійського району

«РОЗПОВІДАЄ АНЕКДОТИ АНТИРАДЯНСЬКОГО ЗМІСТУ…»

Ось перша-ліпша історія репресованого. Григорій Антонович Тінько. Засуджений 16 грудня 1939 року до 4 років ув’язнення у виправних таборах з позбавленням на 4 роки громадянських прав. Головна провина цього чоловіка, що народився у селі Морозівка, а за тим працював у бурякорадгоспі, була в тому, що він “публічно у тверезому стані лає й компрометує радянську владу, партію і Сталіна, розповідає анекдоти антирадянського змісту”. А ще йому згадали молодість і вказали на те, що він воював у загоні Степового – одного з ватажків селянського руху спротиву більшовикам.

Сім’ю Григорія теж було знищено – у 1930 році братів та матір було розкуркулено та вислано з України.

Реабілітацію по безглуздому вироку з цієї справи було прийнято у 1990 році.

СПРАВА ОЛЕКСАНДРІЙСЬКИХ ВУГІЛЬНИКІВ: СТРАЧЕНО 54

Під удар репресивної машини потрапляли всі, хто мав хоч тінь сумнівів щодо радянської системи, а іноді і просто за рознарядкою, чи через “неправильну ” національність. Інакше як пояснити долю Йосипа Мойсейовича Каплана, якого у матеріалах справи визнають “білорусом”, хоча зрозуміло, що ім’я говорить про єврейське походження уродженця Сталіного – нині Донецьк. Скажіть, що історія не має свого специфічного почуття гумору? Він жив у Олександрії та працював начальником постачання тресту “Укрбурвугілля”. У 1938 році його заарештувало олександрійське НКВС як “активного члена контрреволюційної шпигунсько-диверсійної організації”, яку викрили колеги олександрійських послідовників “залізного Фелікса” з Куйбишевого.

Слідство тривало 8 місяців. Після цього працівника “Укрбурвугілля” розстріляли. Тільки у 1958 році Йосипа Мойсейовича було реабілітовано трибуналом Київського військового округу. Для того, щоб була зрозуміла абсолютна безглуздість всіх цих вироків і трибуналів – робітника електростанції того ж “Укрбурвугілля” в Олександрії Костянтина Федоровича Дробота теж арештували у 1938 році за звинуваченням щодо ведення “контрреволюційної агітації та дискредитації керівників партії та уряду”. Трійка НКВС засудила до 10 років таборів. Ми не знаємо подробиць справи, проте цього разу вугільнику пощастило – 29 вересня 1939 року його звільнили, а справу припинили.

Вугільників міста репресивний апарат чомусь особливо побоювався. Існувала навіть окрема справа так званої “військово-повстанської організації, яка займалась шкідництвом на шахтах “Укрбурвугілля”. Вигадана для прикриття репресій, “шкідницька організація» стала підставою для репресій щодо 55 працівників вугільних підприємств Олександрії та розстрілу 54 засуджених.

“Трійки” абсурдно і вибірково використовували право на смерть та життя. Це був час правового і гуманітарного свавілля – ціна людського життя була мізерна. А от ціна іншого – ідеології, до того ж людожерської – була вище всього.

Прикладів – як зірок на небі.

ВОРОГИ НАРОДУ «ПІД ПРИКРИТТЯМ» МІСЬККОМУ ПАРТІЇ

Система, до речі, жерла і саму себе. І робила без огляду на звання та посади. Черговий приклад – доля одного з учасників контрреволюційної групи “під прикриттям секретаря олександрійського міськкому партії товариша Гонтаря” – Михайла Сорокіна. Олександрієць, завідувач буфету залізничної станції став ворогом народу, як бачимо, у таємній змові з головою міського комітету партії. Засуджений у 1937 році до 5 років виправно-трудових таборів. Помер від гангрени легень на початку 1941 року. У 1957 році – реабілітований. Повірити у всі ці зізнання чи доведення провини складно. Адже навіть у кримінальних справах є свідчення про те, що для отримання зізнань били і катували. Це зустрічається дуже рідко, однак все ж є. Імовірно такі скарги залишали для надання вигляду «правильності» і «законності» прийнятих рішень. Іноді треба було, можливо, і спускати пару у вигляді покарань самих співробітників каральних органів. Однак ці свідчення виглядають набагато органічніше, ніж створення змовницьких структур серед вугільників та у міському комітеті партії.

«КРАЩЕ НАЗВІТЬ МЕНЕ СВОЛОЧ…»

А ось дещо комічний випадок серед виятрених жорстокими ранами, історій. “3 листопада 1920 року громадянку Катерину Анісімову арештував особливий відділ при Революційній військовій раді Олександрії. Під арешт 24-річна олександрійка потрапила через донос громадянина з характерним прізвищем (а можливо і псевдонімом) С. Незаможний. Він стверджував, що громадянка є донькою денікінського полковника, вороже налаштована до більшовиків та говорила фразу: “Краще назвіть мене сволоч, ніж товариш”.

Чи наклеп був настільки безглуздим, чи сама ситуація була настільки комічна, чи на вулиці ще не відчувалось гнітючої атмосфери тотальних репресій, але справу припинено 5 грудня. До речі, особу доносчика встановити так і не вдалося.

КАРА ЗА «ПРОСВІТУ» В ФАШИСТСЬКІЙ ТЕМРЯВІ

А ця доля – справжня трагедія, відкрита рана розірваного між війнами покоління тих, хто змагався за незалежність України і робив іноді не менш трагічні помилки, які ми сьогодні до кінця зрозуміти не можемо.

Цей олександрієць народився у далекому селі Вугринівка Вінницької області. Платон Юхимович Іваниця, як свідчать матеріали кримінальної справи, був петлюрівським добровольцем. Якщо перекласти цей енкаведешний “сленг” на нинішню мову – був добровольцем у армії Української народної республіки. Долю молодої української держави ми знаємо – кинута напризволяще європейськими країнами та затиснута з усіх боків більшовицькими загонами, УНР втратила державність. Однак Платон Юхимович не втік, а залишався жити в Україні. Під час фашистської окупації жив в Олександрії.

І тут ми завдяки архівним справам дізнаємось про цікаву сторінку історії не тільки життя персонально Платона Іваниці, але й життя міста. Як зазначено у матеріалах справи, П. Іваниця намагався відкрити в окупованій Олександрії відділення “Просвіти” – громадської організації, що переймалася розвитком української літератури, освіти та ширше – просвітництвом. Підтримку від “нової” влади зі свастикою на прапорах, він не отримав.

Однак заснувати ремісничу школу не завадили. Більше того, він став директором цієї школи. І викладав в ній історію України, звісно, не з точки зору радянських істориків, а “зводив наклепи на російський народ”. Зверніть увагу не на радянський, а саме на російський! Крім того злочинець, з точки зору влади, “вихваляв Петлюру та розповсюджував наклепи на радянську владу”.

Правда чи ні, але як вказано у матеріалах справи, саме він виділив зі школи дев’ятьох найслабших учнів, з яких 4 відправили до Німеччини “на роботи”.

У 1947 році трибуналом військ Міністерства внутрішніх справ Кіровоградської області засуджено на 10 років таборів та позбавлення громадянських прав на 5 років. Реабілітовано у 1990 році Кіровоградською обласною прокуратурою.

«РОЗПУСКАВ ЧУТКИ ПРО МАЙБУТНЮ ВІЙНУ…»

Доля ще одного порушника радянського «умиротворення» – Івана Семеновича Грицаєнка цікава важливою деталлю, яка є типовим, шаблонним висловом, написаним як зразок для багатьох “ворогів народу”. Серед інших вигаданих чи справжніх “гріхів” Івана Грицаєнка йому приписувалась страшенна зрада – він “розпускав чутки про майбутню війну з Німеччиною. Мова, до речі, йде про 1939 рік, село Червону Кам’янку та про арешт Олександрійським районним НКВС. Присуд за такі чутки, які, як ми знаємо, потім стали жорстокою реальністю, – 10 років таборів.

Висловлювання жителя села Головківки Сергія Пантелійовича Воропая до цих пір мають актуальність. Вам нічого це не нагадує з недавнього минулого України: “хіба не бачите, що по всій країні тривають арешти наших братів та сестер і ці гроші збирають, аби утримувати в тюрмах тих, хто бореться за народ”. Не пробачила влада Сергію Пантелійовичу і таке висловлювання: “Комуністи – посланці диявола, через них земля перестане родити, це покарання господнє”. А потім на завершення пророкував: “Існуючий лад неминуче впаде». За такі пророцтва, до речі, досить популярні у довоєнні часи серед селянства степової України, конюха з Головківки засудили до 10 років таборів.

(далі буде)

Віктор Голобородько