Олександр Яшний: «А муза – така штука, що приходить звідкись, вона не за графіком працює»

Молодий, але талановитий актор та режисер Олександр Яшний розповів читачам нашої газети у минулому випуску про те, що таке театр в Олександрії і як він прийшов до своєї творчої лабораторії через складні життєві випробовування. Але за межею потрібних для заходу слів чи акторського тексту залишається чимало того, що варто сказати. І сьогодні наша розмова про те, як приходить муза і про те, що таке робота на межі, коли можеш потрапити під холодний душ обставин.

(Продовження, початок у «ГК» №30)

– Театр – це завжди пошук. Але, крім творчого пошуку, і тривала робота, чимало простої, але потрібної буденної праці. Чи будете знову доводити, що ви потрібні і що маєте сили і творчі здібності?

– У нас попереду дійсно є таке важливе завдання. В наступному році будемо захищати звання народного театру. Це така звичайна і постійна процедура – кожні три роки треба підтверджувати майстерність, свої навички, свій рівень. Тому готуємось до цього. Але поки що тематику і тим більше конкретну назву нової роботи сказати не можу. Все це обговорюється, працюємо всім колективом над цим. А крім того робочий процес не зупиняється, адже не тільки прем’єрами живемо. Команда театру «Консенсус» має свій поточний графік заходів. І ми, крім того, працюємо і на день захисту дітей, і на день Святого Миколая, і на Новорічних дитячих ранках, і на календарних святах, до Дня молоді проводимо дискотеку. Це – поточна робота, без якої ніяк. Ми маємо допомагати створювати настрій людям, створювати те, що називають «святом». Ми проводимо багато таких ранків – це наш щоденний хліб, але, крім того, ми робимо це із задоволенням, багато людей дякують нам за роботу, а ціни за наші послуги помірні. Бо не тільки у коштах справа, хоча і в них теж.

– А як муза? Де її шукати? Гроші, заробітки… Коли на музу час є? Коли театральні ідеї приходять?

– Можна і треба отримувати енергію із навколишнього світу, від щоденних спілкувань та зустрічей. А муза – така штука, що приходить звідкись, вона не за графіком працює. Це, звісно, трохи іронія, але вона, як кажуть, впаде на тебе з неба, і хочеться зробити щось нестандартне, якого ще ніхто не бачив. А навіть і сам не знаєш, як це передати, як показати. Але, так чи інакше, мені подобається займатися всім, що я роблю – бути ведучим, робити якісь сценки, інсценізації чи вистави агітбригади. Але найбільше подобається брати участь у виставах як актор. Я – актор театру районного будинку культури під керівництвом режисера Ольги Косогоренко. Мені навіть більше подобається грати, тому що, можливо, як режисер я не дуже видатний (посміхається). Звісно, є свої ідеї, своє бачення вистав і театру. Але що стосується акторської майстерності, до цього душа ближче лежить. Це я найбільше люблю.

– Ми згадали про щоденний акторський клопіт. Робота тут незвичайна – це не деталь виготовити. Там – технологія, способи зробити за певним стандартом. А робота актора і ведучого – робота із людьми. А в кожного свій настрій, свої уподобання. І кожного разу може трапитись щось незвичайне, не запрограмоване. Чи пригадуєш такі ситуації, які запам’ятались і виходили за рамки традиційного поняття «професійні обов’язки»?

– Так, ситуації бувають дуже різні. Таких випадків, коли треба маневрувати, працювати з «коліс», чимало. А спрогнозувати їх взагалі неможливо. Виручає, мабуть, майстерність, вигадливість, почуття гумору і ще вдача акторська. Складно сказати, що виручає, але це виходить і головне, щоб це було непомітним для глядачів, щоб все сприймалось як є, як так і має бути. Майже на кожному концерті буває таке, що сценарій змінюється. Чому? Бо ми ж не з акторами працюємо, а зі звичайними людьми і всі, звісно, люди як люди, роблять помилки. А якщо щось конкретно згадати… Ось була одна ситуація, на мою думку цікава. А взагалі це треба бачити було, описати мабуть складно, але спробую. Ми працюємо по-різному, буває на радіомікрофон, а в той день ми працювали на стійці (спеціальне кріплення для мікрофону – авт.). Артисти із «Зоряного шляху», вони також брали участь у заході, співали. Їх було четверо на сцені, одна дівчина зняла мікрофон зі стійки, проспівала, а потім не могла поставити мікрофон назад у стійку і, виходячи зі сцени, просто поклала на сцену на підлогу. А я, вичитуючи текст, щоб добре його ж розказати, наперед знаю, що стійка з мікрофоном стоїть. Як кажуть, на «автоматі» виходжу із-за куліс і збираюсь виголосити все, що треба, у мікрофон. Зібрався з силами, налаштувався. А мікрофона ж… нема. Вираз мого обличчя треба було бачити. Кажуть, я застиг як камінь. Бачу, що мікрофон внизу, посміхаюсь до зали, вставляю цей мікрофон і продовжую говорити, але в цей час у нашого звукооператора і всього першого ряду, який сидів біля сцени, посмішка не сходила з облич. І дуже довго. Уявіть собі – ти виходиш на сцену, весь такий гарний, начесаний, налаштований, хочеш сказати якусь дуже-дуже важливу річ, але не можеш. Бо дівчинка мікрофон поклала не туди. Але це мить, яку треба пережити і вийти «сухим із води». Знову ж, щоб глядачі сприйняли це як жарт чи замисел ведучих. Все має бути жваво, просто і зрозуміло. Головне – це настрій глядачів. Треба його зберегти, треба його зробити кращим, щоб там не трапилось.

– Мікрофон – це так, забавки. А щось серйозніше траплялось? Бо це курйоз, а от так, щоб, як кажуть, під холодний душ…

– Мабуть так, були і такі ситуації. От проводили ми захід на 8 березня. Тоді директором працював Барвінський Олександр Якович. Ми урочисто відкрили захід, чоловіки сказали гарні слова. Євгеній Горбаченко заспівав пісню про жінок, лунають фанфари, і тут збираємось відкривати завісу – а вона… не відкривається. Ми її і так, і сяк, за кулісами паніка, кричать мені: «Виходь, щось роби!» І я виходжу і кажу: «Дорогі жінки, дорогі присутні! Олександр Якович, зайдіть до нас, будь ласка, бо завіса не відкривається!» Зал сміється, Олександр Якович посміхається і біжить, щоб вирішити це питання. Але тільки ми знали, що це технічна проблема, а не задум режисера. А більшість так, мабуть, і залишились із думкою, що так і треба. Тож я маленький секрет розповів. Але, думаю, нам вибачать глядачі, тим більше, що ми тоді від душі відпрацювали і, думаю, всі були задоволені.

Ще було таке. Під час вистави, яку ми показували – водевіль «Біда від ніжного серця», десь на середині, вимикається повністю світло. Нас врятувало те, що вистава проводилась вдень і було контури видно. Але ні музики, ні світла – нічого нема! Уявляєте?! Але виставу ми не могли перервати, тому грали до останнього без музики і світла. І що цікаво, на другий день ми грали з дитячим ляльковим театром, і знову така сама ситуація! Ну просто як навмисно. Але все ми відіграли. Тепер у нас і такий досвід є. Звісно, негаразди відбуваються, але головне – треба не розгубитись, що б там не трапилось. Тому що, якщо ведучий запанікує, привести його до тями набагато важче, ніж глядачів. Тому акторів режисери навчають володіти собою, мати впевненість у різних ситуаціях, володіти самоконтролем. Адже на акторах та ведучих тримається весь захід. А це для людей може бути урочиста подія раз у житті, пам’ятна настільки, що важливіша за всі інші події і нам треба вистояти за будь-яких обставин.

– Але не всі ж зможуть без світла і музики виступати на сцені. Це ж сучасна техніка і нове мистецтво…

– Вокалісту вийти співати без фонограми неможливо, бо йому треба супровід. Хіба що під оплески можна вийти і заспівати куплет. А ведучі виходять, бо треба організувати людей, акторів. Якщо щось трапляється, то й без мікрофону і без світла спілкуватись. Але знову ж це – кризові, надзвичайні моменти. Щоденна робота насичена багатьма приємними речами. Але стрес іноді присутній. Мабуть без нього працювати у творчій атмосфері неможливо. Я цього не боюсь і, сподіваюсь, ми виконуємо свою роль, своє завдання дарувати радість людям, які нас слухають, приходять дивитись вистави і концерти.

(Закінчення в наступному номері газети “Городской курьер”)

Записав Віктор Голобородько