Окупація без пострілів і криваве звільнення

Окупація Олександрії нацистськими військами Третього Рейху відбулась практично без будь-якого спротиву. Танки армії Клейста, одного з найвідоміших генералів німецької армії, прокотилися вулицями міста без зупинки. Їх основною метою було Дніпро та захоплення мостів через найбільшу українську річку, оточення військ під Києвом фланговим ударом.

Через три роки Червона армія, після численних тяжких поразок перемогла під Курськом і Сталінградом, разом із союзниками, врешті зламала хребет небезпечному для всього світу, ворогу. В порівнянні з безкровною окупацією, визволення міста від загарбників коштувало тисячі життів: вбитих, поранених, зниклих без вісти, скалічених у нацистських катівнях, померлих у концтаборах. Спитаєте до чого ця розмова сьогодні?

Проводити історичні паралелі – справа невдячна, однак чи не нагадує вам зустріч у деяких окупованих радянських містах нацистських військ з квітами сьогоднішню істерію частини жителів східних регіонів України? Тоді теж дехто вважав, що німецька армія принесе нове життя і позбавить їх сталінського режиму. Однак окупація принесла інші страждання українській землі. Чітку характеристику цьому режиму дає британський історик Тім Ріплі: «На завойованих в результаті перемог бліцкригу територіях поплічники Гітлера встановили терористичні режими, поневолюючи цілі народи і знищуючи тих, хто не вписувався в збочені уявлення Гітлера про майбутнє Європи». Вам нічого висловлювання «терористичний режим», «збочені уявлення», «знищення інакомислячих» не нагадує? Немає відчуття повторення історичних реалій?

Так чи інакше, але саме пожовклі сторінки спогадів і фронтових зведень часів Другої Світової війни розповідають про те, яку страшну ціну заплатив наш народ за позбавлення від міцних «обіймів» нацизму. І як в ці «обійми» наше місто потрапило.

Правда між рядками

Якщо звільнення міста – популярна тема у спогадах та навіть окремих публікаціях, то тема окупації виявилась якоюсь ледь не забороненою до висвітлення. Імовірно, що спеціального такого розпорядження ніхто не давав, проте єдиною спеціальною публікацією з цієї теми щодо міста Олександрії, в якій вперше цитується унікальне джерело, – особисті спогади очевидця тих подій – є розвідка Надії Жахалової «Вчера началась война… Начало войны и оккупация Александрии: воспоминания и документы», яка опублікована в газеті «Городской курьер» у 2010 році. Уявляєте скільки років заліковувало рани суспільство і навіть краєзнавці, щоб розповісти вперше і повністю про цю трагедію? Виявляється, для цього потрібно було 74 роки!

Мовчання у фундаментальних виданнях на кшталт «Истории второй мировой войны» та енциклопедичних виданнях з історії України радянських часів цілком зрозуміле – писати про поразки не було бажання. Керівництво примушувало розповідати про звершення, перемоги, але про їх ціну, про спекотне, криваве літо 1941 року писати бажання не було.

В офіційних джерелах про хід окупації повідомляється вкрай мало – тільки побіжний огляд подій та перелік дат захоплення військами Третього Рейху міст і сіл Кіровоградщини. Навіть у виданні «Історії міст і сіл Української РСР», в томі присвяченому детальному огляду минулого Кіровоградської області і зокрема у розділі про Олександрію, немає жодної детальної інформації що відбувалось у серпні 1941 року. Єдина згадка – констатація факту про те, що «на початку серпня 1941 року територія Кіровоградщини була захоплена фашистами». На сторінці ж, де публікується розповідь про історію міста, лише невеличка згадка про евакуацію промислових підприємств та про патріотичний відгук Олександрійського районного комітету партії до Кіровоградського обкому КП(б)У датований 17 липня 1941 року. В ньому говориться про «приєднання своїх голосів до голосу двохсотмільйонного радянського народу – голосу ненависті, презирства до фашистських загарбників». Є інформація про те, що станом на 14 липня 1941 року вступили в ряди народного ополчення 4338 патріотів Олександрійщини. Однак і цього разу йде лише констатація окремих фактів і згадується дата самої окупації – 6 серпня 1941 року.

Спробуємо наскільки це можливо сьогодні, відновити хронологію подій, що стали поворотними пунктами у новітній історії міста.

Дірка без війська

Південно-Західний і Південний фронт не змогли зупинити наступ нацистських танкових армад, хоча зламали написаний раніше план миттєвої війни.

Якщо Київ мав власний укріплений район, що неофіційно називали разом з іншими аналогічними спорудами «лінією Сталіна», то Олександрія не була укріп-районом. Тут дислокувались невеликі військові підрозділи, які після мобілізації були частково відкомандировані до Дніпропетровська, а частково – до Києва.

Перед окупацією, за свідченнями радянських джерел, відбувалась мобілізація трудових та промислових ресурсів. Проте місто, внаслідок загальних панічних серед місцевого керівництва настроїв та неможливості (чи не бажання?) захищати територію, практично залишилось без жодного прикриття.

Відомо про те, що на 14 липня до місцевого ополчення вступило 4388 чоловік, з яких 1090 жінок. Для порівняння – на початку липня – 1000 чоловік.

312 жінок замінили чоловіків на підприємствах, 68 жінок замінили трактористів, навчалось на курсах трактористів 164 чоловік, в колгоспах та польових бригадах працювало 236 вчителів і 4322 учні.

Все це дійсно нагадувало б серйозну підготовку до мобілізації, якби не деякі неймовірні речі. Коли навколо тріщав по швам фронт, а котли забирали тисячі життів, місцеве керівництво партії рахувало кількість проведених мітингів і кількість виступаючих. Наприклад, з 3 по 8 липня 400 мітингів, в яких взяло участь біля 60 000 чоловік, а виступило – 17 000. Причому настрої були відверто не обґрунтовані на об’єктивному стані речей, адже в планах було, наприклад, виплатити займ п’ятирічки за п’ять місяців. Таке запропонував під аплодисменти, товариш Шевелюк, інженер місцевого заводу гірничого обладнання. Чи уявляв хтось, що у всієї Кіровоградщини немає і місяця, щоб захиститись від нацистської навали? Чи думали ті, хто проводив ці мітинги, що ополчення не в змозі буде навіть після навчання з методів стрільби та штикової атаки, замінити повноцінну кадрову армію? А в Лікарівській сільраді вважали, що вони зможуть самі подолати ворогів і диверсантів, яких знищать на місці.

Ось свідчення тодішнього районного військового комісару, які розшифрувала з рукопису Н.Жахалова: «Наприкінці липня розквартирувався в нашому місті запасний стрілецький полк. Готувався виступити на передній край на оборону, бійців скупчилося кілька тисяч. Обмундирування не вистачає, в наявності гвинтівок в полку залишилося 150 штук, в результаті полк озброїв останніми гвинтівками 150 чоловік. Командир полку… поклав на мене обов’язки начальника гарнізону, залишивши в моє розпорядження одного офіцера. Сам, на чолі озброєних 150 солдатів, вирушив на передній край фронту, що наближався. Ті, хто залишилися неповністю обмундировані і без зброї, були відправлені пішки до Дніпропетровська. Також військкоматом була сформована одна команда з додаткового наряду, що складається з близько ста осіб викликаних військовозобов’язаних і кількох коней в упряжах для Дніпропетровська… На 1 серпня 1941 року в гарнізоні міста Олександрія залишалося військових: комендант гарнізону, офіцер -1, і для обслуговування коменданта червоноармійців – 2, я райвійськкомат і начгарнізона – 1, працівники РВК офіцери інтенданти – 2. Озброєння власне – нагани і пістолети ТТ. Ось і вся сила оборони.

У військкоматі були гвинтівки і патрони які були передані партизанам, що залишались».

Куди поділися війська?

Відсутність оборонних рубежів змушувала армію відступати перед окупантами. Навіть прості фортифікації так і не встигли звести до приходу німецьких військ. Хоча це навряд чи мало значення – чинити опір ворогу вже не було кому.

Війська, що могли прикривати придніпровську частину Кіровоградщини, опинились в Уманському «котлі» – оточенні, де гинули, але близько двох тижнів стримували наступ ворога, дві армії – 6 та 12.

Єдиним більш-менш вірогідним відображенням Уманської катастрофи у радянських виданнях є розповідь у декілька рядків про наслідки оточення військ у збірнику на українській мові про участь республіки у Великій Вітчизняній. Критики дій звісно не було, однак про Уманський котел згадують незвично достовірно: «З’єднання 6-ї і 12-ї армій, що перебували в районі Умані, з боями відступили на південь від Первомайська, але близько 65 тисяч чоловік не змогли відійти і потрапили в оточення. Стиснуті щільним кільцем противника, солдати і офіцери 6-ї і 12-ї армій оборонялися мужньо і стійко. Вони вживали всіх заходів, щоб прорвати кільце. Контратаки йшли одна за одною, але безуспішно. Радянські воїни, навіть відрізані від основних сил Червоної Армії, вперто билися з ворогом до 7, а в ряді випадків до 13 серпня, поки не були вичерпані останні можливості опору… В результаті тяжких втрат, яких зазнали 6-а та 12-а армії в районі Умані, на стику Південно-Західного і Південного фронтів утворився великий розрив. Напрям Умань-Дніпропетровськ став відкритим і загрозливим. У цей розрив і ринули рухомі з’єднання 1 танкової групи противника, нависаючи над тилами Південного фронту».

Героїчний спротив бійців не був успішним – прорватися крізь оточення так і не вдалося за виключенням декількох невеликих груп.

Спроба змінити ситуацію контрударом 7-8 серпня силами 26 армії на Богуслав у фланг 1 танкової групи Клейста був запізним і не надав оточеним потрібної допомоги.

Внаслідок цього, сотні тисяч червоноармійців здалися у полон, а інші – загинули чи пропали без вісти. Офіційні німецькі підрахунки значно вищі за радянські: 103 тисячі полонених, в тому числі 2 командувача арміями, захоплено 317 танків та 858 гармат.

Про катастрофу під Уманню тільки 10 серпня однією фразою повідомило Совінформбюро – офіційний інформаційний канал: «Протягом 10 серпня війська продовжували вести з противником завзяті бої на Сольцському, Холмському, Смоленському, Білоцерківському  і Уманському напрямках».

Тільки 14 серпня з’явилось повідомлення про наслідки «уманського котла»: «на південному напрямку наші війська залишили міста Кіровоград і Первомайськ».

За свідченнями архівних джерел, після завершення оточення та планового знищення 6 та 12 армій, між двома українськими фронтами – Південно-Західним та Південним, утворилась величезна діра. Саме сюди і вирушили на максимальній швидкості моторизовані підрозділи групи Клейста.

Як підкреслюють автори сучасного дослідження з історії Великої Вітчизняної війни на території України, німецьке командування наказало групі армій Центр спрямувати 2 танкову групу і 2 польову армію на південь, у тил військ Південно-Західного фронту. Одночасно німці стягували сили ще однієї армії до Кременчука і перекинули туди танкову групу генерала Клейста. Вимальовувався намір ворога форсувати Дніпро у районі Кременчука, а потім звести ці дві танкові групи назустріч одна одній. На таку можливість вказували Сталіну полководці Червоної Армії. Проте Сталін і чути цього не хотів, називаючи пропозиції про відвід військ «нісенітницями», бо вважав, що відхід, а значить і пряма загроза окупації Києву, неможлива. Тоді б йому довелось виправдовуватись і перед союзниками і перед радянськими громадянами. Першим він пообіцяв зупинити фашистів на лінії Києва і Москви. А іншим – захистити столицю України, де тоді вивішували плакати, в яких говорили, що Київ стане другим Царициним (Волгоградом). Нагадаємо, що це місто Червона Армія обороняла декілька років від білогвардійців і саме там зійшла «зірка» Сталіна.

Тож жодні розумні аргументи не були почуті і головнокомандувач продовжував не стільки вести війну, скільки діяти як політик.

Спроба реваншу

Червона армія спробувала виправити ситуацію, однак вказівки як Ставки Верховного Головнокомандувача, так само і командувача фронтом, виявились або невдалими, або запізнілими.

«Резервна армія продовжувала формування і зосередження в районі Дніпропетровська, із завданням швидко привести з’єднання в бойову готовність і висунути їх на рубіж Кременчук – Кривий Ріг – Херсон. Ці війська повинні були заповнити порожнечу між Південно-Західним і Південним фронтами, зайнявши оборону вздовж річки Інгулець фронтом на захід. Двісті сімдесят третя стрілецька дивізія висувалася в район Олександрії. 230-та стрілецька дивізія – в район Петрового – Іскрівки – Мар’янівки… Зі складу сформованих дивізій були виділені передові загони для закріплення призначених рубежів. З 26-ї кавалерійської дивізії було виділено три ескадрони і спішений загін на 20 машинах при трьох гарматах в напрямку Олександрії. Із 273-ї стрілецької дивізії загін на 27 автомобілях був направлений в Дніпродзержинськ – Новий Стародуб. Ще 36 автомашин попрямували на П’ятихатку, Петрове. У Кривому Розі райвійськкомату з відведених груп червоноармійців було наказано зібрати загін з оборони міста.

Сформована в липні-серпні 1941 року в Дніпродзержинську з мобілізованих жителів Дніпропетровської, Вінницької та Кіровоградської областей дивізія включала в себе 967-й, 969-й, 971-й стрілецькі та 812-й артилерійський полки.

6 серпня передові батальйони дивізії вирушають до міста. Наказ був не допустити захоплення Олександрії. Біля Петрового, Ново-Стародуба, Мишурина Рогу передові підрозділи, не досягаючи берегів річки Інгулець, почали бойові зіткнення з танковими частинами армії Клейста.

Начальник генерального штабу Сухопутних військ Третього рейху, відомий полководець Франц Гальдер у своїх щоденниках розповів про плани війська нацистів щодо міста: «1-а танкова група повинна своїми головними силами прорватися через Кіровоград, Смілу і оволодіти Олександрією, а також мостами Кременчука і Черкаc»… (Продовження на наступному тижні)  

Віктор Голобородько