Новорічні та різдвяні історії від юних олександрійців

До вашої уваги останні найкращі роботи, що надійшли до нашої редакції на конкурс «Новорічні мрії». 

Як я зустрів твою маму

Він черговий раз сидів на лавці біля річки, яка все также як і завжди несла свої води разом із його думками у далеку невідомість. В навушниках грала музика, вона, мабуть, ще більше пригнічувала той похмурий день і схожий на нього настрій. А на вулиці почало смеркатись, хлопець підвівся і повільним кроком попрямував додому. Вдома, пройшовши повз матір і не сказавши ні слова, він зачинив двері  своєї кімнати, яка постійно навіювала почуття самотності…

Для когось самотність це сум і розчарування, але не для Ігоря. Здавалося, вона – його подруга. Хлопець вже давно не спілкувався з батьками, а розмовляв тільки за потреби. Раптом задзвонив телефон, та, глянувши на нього, він вирішив не піднімати слухавки. Дзвонила сестра. «Мабуть, хоче знов зі мною малу залишити, як же мені це набридло», – подумав Ігор і впав обличчям на подушку, намагаючись заховатися від цих проблем.

Його рідко коли сприймали серйозно. Ще в школі він здавався усім лобурякою і двієчником, якому нічого не потрібно. Всім було дивно,чому він завжди ходив у навушниках, та з простого непорозуміння це перетворилося на образи з боку однолітків. Але, прикладаючи до вуха музику, не помічаєш навколо  злих язиків. Це і була маленька особливість. Більшість вважали його диваком, а марно…

Насправді Ігор був повністю захоплений музикою. Він слухав її вдень, вночі, кожного разу коли була вільна хвилинка. І поринувши у цей незвіданий світ, хлопець почав сам складати вірші, і додаючи до них музику – виходили пісні. І, не зважаючи на те, що про хлопця говорили інші, він був дуже розумним і кмітливим, адже в його віршах можна розгледіти надзвичайний зміст. Можливо, пісні про дійсні реалії світу на перший погляд здаються чудними, як і їх автор, та коли осмислюєш кожне слово, ти розумієш, що це все насправді відбувається навколо тебе. А здається, наче ти не приймаєш у цьому дійстві участі, стоїш осторонь всього і просто спостерігаєш.

І таким самотнім і здавалося його життя. Ігор ходив на навчання, де намагався закривати свої двійки, аби отримувати стипендію. І проводив останній час з музикою, просто вдома, або на улюбленій лавці біля річки. «Нічого яскравого у житті не відбувається»,- подумаєте ви. Ні. Аби тільки хтось розумів його, його погляди, думки, життя…

31 грудня. Передчуття казки, свята, можливо, навіть якогось дива. Але не для нашого героя. Він проводить цей морозний день на самоті. Вирішивши не сидіти вдома, він йде до річки, але, наблизившись до улюбленого місця, бачить там дівчину. «Що вона тут робить? Це моє місце»,- пролунало у хлопця в голові. «Йди звідси геть, це моя лавка »,- сказав він. Але дівчина і не поворухнулась. Ігор і не думав поступатись місцем, тому сів поруч. Ця дивна тиша пригнічувала і він все ж заговорив. «Чому ти тут сидиш сама? Новий Рік, всі радіють, а ти тут. Скоро змерзнеш  і перетворишся на бурульку» – промовив він до дівчини. «Мені немає куди йти, та й відчуття свята у мене давно не з’являлося. Мабуть, для мене його не існує. А у мене до тебе зустрічне питання. Що ти робиш тут в такий день?» – запитала дівчина.  «Хмм, я звик тут сидіти, а свято…Для мене воно нічого не значить. Просто звичайний день», – відповів Ігор.

Так, вона була такою ж самотньою як і він. Це, скоріше за все, жахливо, коли тебе не розуміє ніхто, ніхто серед 7 мільярдів людей на планеті. Але ось, ось та людина, яка бачить тебе наскрізь і розуміє з півслова. Вони розговорились і в обох на душі стало так незвично тепло і радісно, що світ здався і не таким вже й жахливим.

«То давай зустрічати разом цей Новий Рік, раз ми такі схожі»,- запропонував хлопець. І після хвилинної паузи Ірина усміхнулася і погодилась. Вони домовились зустрітись на тому ж місці о 23:00 і розійшлись. Ігор йшов і не міг забути тієї посмішки, яка розтопила його холодне серце. На хвилинку йому здалося, що він закохався. «Хмм, що за маячня»,- подумав він тут же і відкинув геть думки, які ніколи не вважав можливими. Та серце говорило зовсім інше. Воно знайшло щось дуже рідне і тепле для душі, щось таке, що неможливо забути, або викинути з голови.

І ось вже 22:50, а Ігор наближається до місця зустрічі, тримаючи у руках шоколадку. Він підійшов до лавки і помітив маленький шматочок паперу, де було написано: «То є твоя доля. Тримай її так сильно, як тільки можеш!» і підпис «Дід Мороз». Хлопець посміхнувся і часточка віри в його душі вирвалася на світ. Прийшло розуміння того, що світ може бути яскравим, рідним, теплим і щирим, а найголовніше – люблячим. Через хвилину з’явилася Ірина і хлопець віддав їй шоколадку. «Це тобі, щоб життя стало солодшим!». Дівчина подякувала і вони пішли до ялинки у центрі міста. По дорозі до них підбіг маленький хлопчик, який дав ще одну маленьку листівочку Ігорю. «Не відпускай її ніколи»,- було написано там. Ігор повірив у кохання з першого погляду, що до того моменту здавалося йому абсолютною маячнею. А вона…Ірина зрозуміла це ще раніше, тоді, коли прийшла до річки. Адже вона знайшла листівку, написану тим же автором, у своїй поштовій скриньці. Так і зустріли вони разом свій перший, а головне – не останній Новий Рік, просто повіривши у Діда Мороза і кохання.

Все, синку, казочка закінчилася. Ось так я і познайомився із твоєю мамою. А тепер лягай спати, адже скоро прийде Дід Мороз із подарунком і залишить листівку для тебе із настановами на наступний рік.

Тетяна Фоменко, 15 років

Різдвяне бажання

Багато років тому в одному маленькому містечку готувалися до зустрічі Різдва. Дорослі розвішували гірлянди, прикрашали домівки, готували дітям ласощі. А дітей було двоє – дівчинка Марійка та хлопчик Андрій. Вони дуже чекали таємної ночі і ось нарешті настало Різдво. Вони зайшли до кімнати і побачили як там було гарно, які чудові подарунки їх чекали. А ще вони з нетерпінням чекали це свято, щоб загадати своє бажання. Перед святом їх улюблений песик Шарик захворів. У нього був сухий носик і він нічого не хотів їсти. Діти швидко розгорнули свої подарунки та пішли спати, щоб в цю чудову ніч загадати бажання, аби їхній песик одужав. Вони вірили, що так все і буде. Вранці Шарик будив своїх друзів мокрим носиком.

Катерина Мирончук, 11 років.