Незаконна акредитація: мер і його оточення порушували закони і Конституцію України

Олександрійський мер разом із більшістю депутатів міськради минулого скликання незаконно обмежували права журналістів. Це вдруге підтвердив суд своїм рішенням, яке вже набрало законної сили.

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд виніс постанову, якою скасував більшість положень скандально відомого «Положення про порядок акредитації представників засобів масової інформації при Олександрійській міській раді», запровадженого міською владою ще в 2012 році. Постанова суду настільки цікава, що потрібно запровадити її використання в якості методички для місцевих чиновників. Для тих, хто хоче з ним ознайомитись, це рішення є в повному обсязі у відкритому доступі на сайті «Судова влада України». Потрібно лише задати ключові слова для пошуку «акредитація Олександрія» і відразу знайдете постанову суду від 19 січня 2016 року.

Ми ж констатуємо як факт: з 2012 року судова система нарешті ухвалила остаточне рішення, яке прямо вказує на незаконність дій міського голови і депутатів, які вирішили, що їм дозволено попирати як закони, так і Конституцію України. Що ж навигадували С. Цапюк разом із екс-депутатами? Виявляється багато чого.

Перше, що є цікавим, так це те, що постанову Олександрійського міськрайонного суду від 27 грудня 2013 року скасовано. Ця постанова дійсно викликала принаймні подив, адже як могла суддя винести рішення, що згадане Положення про акредитацію журналістів не варто скасовувати, бо воно… не стосується, мовляв, позивача, який крім того, що є журналістом і на постійній основі працює у журналістському колективі, є представником ще й Національної спілки журналістів України.

Залишимо скасоване судове рішення на совісті того судді Олександрійського міськрайонного суду, хто його ухвалив. Проте нагадаємо, що за дивним збігом обставин саме таку риторику постійно підтримували у судових засіданнях представники міської влади, цинічно перекручуючи не тільки закони, але й гарантовані Конституцією права, що є у журналістів і громадян.

Щодо постанови апеляційної інстанції, то, можливо зглянувшись на журналіста, який вже формально три роки не міг отримати рішення суду, тепер маємо дуже ґрунтовну юридичну позицію по всім спірним моментам, що були оскаржені. Судове рішення на десяти сторінках зазначає протиправність більшості вимог влади до журналістів щодо акредитації і може бути корисним тепер не тільки олександрійським «акулам пера», але й розставляє крапки над «і» й для інших українських ЗМІ та місцевих рад.

Наприклад, вимога щодо акредитації тільки тих журналістів, що мають постійне місце роботи у ЗМІ, визнана незаконною, бо такого законодавство не передбачає, так само як і введення вигаданої міською владою «тимчасової» та «постійної» акредитації.

Вигадкою та юридичною безграмотністю, як олександрійських депутатів на чолі з мером С. Цапюком, який, до речі, має вищу юридичну освіту, так і юридичної служби мерії є поняття «подання-заявка» для акредитації. В Положенні була вигадана своєрідна дозвільна процедура – надання акредитації за наявності «подання-заявки», в якій треба було оприлюднити, як зазначив суд, інформацію, яку міська влада не мала права взагалі вимагати.

Суд так і зазначив у своїй постанові: «Протиправним є вимоги стосовно додаткового надання документів, не передбачених законодавством». В цьому довжелезному протиправному переліку вимог міської влади значаться копії статуту підприємств, де працюють журналісти, інформації про засновників та видавців ЗМІ, номерів телефонів, копій свідоцтв про реєстрацію ЗМІ, данні про світу, стаж роботи у ЗМІ (це взагалі не зрозуміло для чого) і навіть примірники видання. І це ще не весь перелік. Навіщо ці данні були міським чиновникам, ми можемо лише здогадуватись.

Імовірно, це було потрібно для швидкої організації складення позовних вимог, тиску через отримання конфіденційних даних на самих журналістів та працівників редакції. До речі, в Україні свого часу такі методи неодноразово практикувались. В Олександрії мер, наприклад, свого часу навіть намагався розповісти на загал про те, які податки сплачує журналіст-блогер, і чи мають право журналісти щось комусь розповідати, якщо не є підприємцями (хоча журналісти і не повинні ними бути). Зрозуміло, що насправді це використовувалось як засіб для морального тиску, а не законного регулювання відносин між ЗМІ і владою.

Протиправним виявився і інший пункт Положення, яким вимагалось від журналістів надавати на огляд і перевірку фото, аудіо і відеоапаратуру. Така система контролю за журналістами судом дуже жорстко прокоментована: надання можливості встановлювати регламентом обов’язок надавати на огляд і перевірку фото, аудіо та відеоапаратуру журналістів не узгоджується з приписами частини 2 статті 19 Конституції України.

Суд повністю скасував і норму Положення щодо підстав припинення акредитації та відмови у наданні акредитації, які майже всі були вигадані міською владою.

Нагадаємо, нині міська влада за усним повідомленням взагалі не акредитувала жодного журналіста. Тобто фактично вона нікому і ніяким чином, виявляється, не сприяє у роботі ЗМІ. Але за дивними обставинами частина журналістів продовжує бути присутніми на різних заходах міської влади, а іншим про це ніхто взагалі не повідомляє. З іншого боку, що говорити про управління інформатизації міської ради та її співробітників, якщо сам мер С. Цапюк, як діяв, так і діє поза нормами закону. У мене особисто є ціла купа відповідей-відмов мера на пропозицію провести акредитацію журналістам різних засобів масової інформації не за протизаконними нормами згаданого Положення, а за законодавчими приписами. Тож, хто у нас порушує закон? Хто діє за межами Конституції України? Хто є реальним ворогом преси і публічності в діяльності влади? Відповіді на це, як кажуть, риторичні. До речі, підписи під всіма цими відмовами особисто мера Степана Цапюка.

Віктор Голобородько