Крок до вільного слова

Життя — не ті дні, що пройшли, а ті, що запам’яталися.

(Габріель Гарсія Маркес)

Дев’яносто перший  рік  минулого століття. Останній рік   московської імперії. «Ум, честь і совість епохи» – цей лавровий вінець на голові КПРС виявився … бутафорним. Й останньою краплею силою в 300 Хіросім стала  мегакатастрофа на Чорнобильській атомній електростанції в ніч на 26 квітня 1986 року. Вона-то й поклала на смертний  одр і СРСР, і її керівне ядро. А перед цим поставила партії нищівний діагноз: «безумна», якщо вчинила отакий армагеддон, «безчесна», бо і в годину смертельної небезпеки всьому світу… нахабно брехала, «безсовісна», бо не пощадила (укотре) слухняних людей, а вивела їх, наївних, на першотравневу демонстрацію і парад у Києві.

Варто сказати, автор цих рядків теж наївно вірив багато чому, доки хвиля гласності не прорвала шлюзи і лавина правди не оглушила всіх і вся діяннями Комуністичної партії. Тому без вагань вийшов з її рядів і офіційно сказав чому на сторінках Олександрійської міськрайонної газети «Ленінський прапор», де працював на той час заступником редактора.

Після культу особистості Сталіна, кровавого монстра, на руках якого кров жертв мільйонів від репресій і голодоморів, ідеологи КПРС всіляко намагалися зберегти реноме партії за рахунок культу Леніна. Творця однопартійної системи, яка не просто володіла монопольним правом на політичну владу, а встановила в країні тоталітарний режим, намагалася тримати в стерильних умовах. Зомбували і зомбували рядових членів партії, суспільство, людей доброї волі в усьому світі, що Ленін створив таке досконале «керівне ядро» державних та громадських організацій – аналогу якому нема і не може бути. Тільки наслідувати і продовжувати безсмертну справу Ільіча! Тому 1977 року в статті 6 Конституції СРСР КПРС була вже проголошена керівною і спрямовуючою силою всього радянського суспільства, а не партії.

Словом, Ленін і тепер живіший за всіх живих, наше знам’я, сила і зброя!

І люди, яким хотілося вірити в добро, справедливість, у світле майбутнє, «где так вольно дышит человек», вважали: коли б Ленін був живим, він не допустив би такого спотворення його епохальної справи. Це його наступники, короткозоре оточення занапастили, забруднили життєдайне джерело. Ну чомусь не хотіли роззирнутися довкруги, замислитися над елементарним: чи може таке бути, щоб з коріння культурної рослини виріс, прости Боже, кровожадний чортополох. А ті люди, які добре розуміли суть незаперечної мудрості: яке коріння – таке й насіння, були на пні винищені, у три шиї вигнані з нової московської імперії за її межі, відправлені по Гулагах і психіатри?чних «здравницях».

Відповідно і новий Генсек Компартії Михайло Горбачов ще вище намагався підняти Леніна на п’єдестал, а своїх попередників звідти… турнути. А інакше не можна! Все ж пізнається і оцінюється в порівнянні. От і треба було показати, що на фоні пігмеїв нарешті прийшов довгоочікуваний месія.

 І заходився Горбачов перебудовувати сталінську модель соціалізму за допомогою «гласності», «соціалістичного плюралізму», наближаючи до ленінського бачення країни щастя і добра.

Та не так сталося, як гадалося. Повінь гласності — не світлофор на перехресті, а неконтрольована стихія. Вона-то й підняла на поверхню із спецсховищ, державних і партійних архівів приголомшливий фактаж про сатанинські діяння не тільки наступників Леніна, але й моторошні справи самого Ільіча. І постав перед народом уже не вождь, зітканий з правди і блага, а монстр, душогуб, цинік. Ось декілька ленінських телеграм, указівок, розпоряджень.

 « Прекрасний план! Докінчували його разом з Дзержинським. Під виглядом зелених (ми потім на них звалимо) пройдемо на 10, 20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків. Премія: 100.000 р. за повішеного.» (Литвин А. Л. Червоний і Білий терор в Росії в 1917 1922 роках).

«Пенза, губвиконком. Провести нещадний масовий терор проти куркулів, попів і білогвардійців; сумнівних замкнути в концентраційний табір поза містом». /9 серпня 1918 року (Ленін В. І . Т. 50. С. 143-144)/.

 «Саратов, (уповноваженому Наркомпрода) Пайкесу. Раджу призначати своїх начальників і розстрілювати змовників і тих, хто вагається, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини.» /22 серпня 1918 року (Ленін В. І. Т. 50. С. 165)/.

«Свияжськ, Троцькому.

Здивований і стривожений уповільненням операції проти Казані, особливо якщо правильно повідомлено мені, що ви маєте повну можливість артилерією знищити противника. По-моєму, не можна жаліти міста і відкладати довше, бо необхідно нещадне винищення» /10 вересня 1918 року (Ленін В. І. Т.50. С. 178)/.

«Т. Луначарському.

Всі театри раджу покласти в труну.

Наркому освіти належить займатися не театром, а навчанням грамоті». / Ленін, 26 серпня 1921 року (Ленін В. І. Т. 53. С. 142.)/

«Я приходжу до безумовного висновку, що ми повинні саме тепер дати самий рішучий і нещадний бій чорносотенному духовенству і придушити його опір з такою жорстокістю, щоб вони не забули цього протягом декількох десятиліть.

Чим більше число представників реакційного духівництва і реакційної буржуазії вдасться нам із цього приводу розстріляти, тим краще». /19 березня 1922 року (Известия ЦК КПРС. 1990. № 4. С. 190 193)/

Ось так і постав стерильний вождь у всій красі. І тепер чітко зрозуміли всі в радянській імперії, під яким багряним прапором КПРС веде їх до комунізму.

Стало ясно і нам, творчим працівникам редакції Олександрійської міськрайонної газети «Ленінський прапор»: газету треба негайно рятувати. Залишати її з такою назвою – значить, залишатися сліпим, глухим і аморфним до нових реалій життя.

Обіймаючи посаду заступника редактора, а фактично керував редакцією через хронічну відсутність редактора (не буду називати його «недуг»), прийняв рішення: оголосити конкурс на нову назву газети.

Читачі нас зрозуміли і з великим ентузіазмом стали закидати відділ листів редакції своїми пропозиціями.

Серед десяти кращих назв, які відповідали духу і часу, колектив редакції зупинив свій вибір на демократичній назві – «Вільне слово». Довели до відома наших співзасновників – міськкому і райкому партії, виконкомів міської і районної рад народних депутатів.

Того часу питаннями ідеології і соціальної сфери в Олександрії переймалася секретар міськкому партії Світлана Андріївна Балаянц, жінка кмітлива, поміркована. Вона уважно вислухала побажання наших читачів, рішення колективу редакції, мої доводи і пообіцяла поінформувати першого секретаря міськкому партії Олексія Омеляновича Скічка. А наостанок зустрічі запевнила: «Думаю, це питання буде внесено на розгляд найближчого засідання бюро міськкому партії».

Бюро Олександрійського міськкому партії засідало майже в повному складі – близько десяти чоловік. Члени цього вищого органу місцевої влади з числа керівників і секретарів парторганізацій провідних підприємств і установ міста зустріли розгляд питання про перейменування назви газети насторожено. А окремі, ортодоксально налаштовані, члени бюро, уважно вислухавши мою «дисертацію», почали брати мене на «абордаж»:

— Ви що хочете, з друкованого органу міськкому партії і виконкому міської ради народних депутатів сотворить… бульварну газету?

— А вам не видається, що гласність і плюралізм уже й так аж через верх хлюпає зі сторінок газети?

— І з якого, скажіть нам, дива треба міняти назву однієї з найстаріших газет в області? Читачі в місті і районі її знають як «Ленінський прапор», а не – чорт знає й що: «Вільне слово»!?

— По-перше, — кажу своїм опонентам, —дійсно наш часопис серед міських і районних газет області є найстарішим. Але, це аж ніяк не означає, що з 1919 року, коли вона вперше вийшла у світ під назвою «Известия», як друкований орган радянської влади , вона не міняла свого «паспорта». Нагадаю, шановним членам бюро, скільки в неї було ймень. Зокрема, у 20-ті роки часопис тричі міняв «паспорт» на ім’я «Красный телеграф», «Серп і молот», «Шлях до соціалізму»; у 30-ті роки – «До перемоги», «Колективіст Олександрійщини». У сорокових і п’ятидесятих роках газета знову тричі змінювала назву, була то «Більшовицька правда», то «Сталінський прапор», то «Комуністичним шляхом». І найтриваліший час виходила до читачів під назвою «Ленінський прапор».

 Як бачите, дев’ять разів її тодішні засновники змінювали газеті ймення не з модних мотивів, а з нагальних вимог і нових реалій життя.

По-друге, гласність і плюралізм зі сторінок нашої з вами газети аж ніяк не перечить генеральній лінії КПРС.

І по-третє, «Вільне слово» це аж ніяк не означатиме, як кажуть росіяни: «Что хочу, то и ворочу». Колектив редакції творитиме часопис на засадах Закону «Про пресу та інші засоби масової інформації», статуту редакції і журналістської етики.

Запанувала пауза. Схоже було, ортодоксально налаштовані члени бюро не звикли, щоб їм так перечили. Але й крити в них не було чим.

— Які будуть думки в членів бюро? – запитав перший секретар міськкому партії Олексій Скічко. І як людина прогресивних поглядів, розважлива ненав’язливо, але переконливо розставив акценти: — Думаю, є сенс підтримати побажання читачів газети і рішення колективу газети.

— Безумовно! – чітко підтримав його резюме другий секретар міськкому партії Михайло Федорович Орел. – Газета – не бойовий листок, а часопис, який пише літопис нашого краю. І пише про наших і для наших краян. Тому не враховувати їх побажання було б не правильно. Газета має боротися за свого читача, якщо вона не хоче стати колишньою.

І більшістю голосів бюро міськкому партії благословило нову назву газети. А 1 січня 1992 року вона прийшла до свого читача з новою назвою – «Вільне слово». І мала уже статус не міськрайонної, а міської газети, засновниками якої стали міська рада і колектив редакції.

Кузьма Повелько