Героїчна санітарка Марія Котлярова

До сьогоднішнього дня Марія Котлярова чітко пам’ятає повідомлення по радіо про те, що фашистська Німеччина напала на Радянський Союз і розпочалась війна. Після того, як військкомат почав мобілізацію чоловіків до армії, її батько також був мобілізований разом з усіма, але його не взяли через проблеми зі здоров’ям. З того часу у колгоспі усю чоловічу роботу стали виконувати жінки та люди похилого віку. На полях, де вирощували та збирали хліб, окрім дорослих, тепер залучали і старшокласників. Зібраний врожай одразу вивозився подалі, щоб не дістатись ворогу. Частину зібраного роздавали людям за відпрацьований час. Із колгоспу в допомогу армії забирали автомобілі, трактори, коней. Табуни великої рогатої худоби з кормами на підводах відправляли за Дніпро.

Люди кожен день з тривогою прислуховувались до повідомлень радіо про ситуацію на фронті. Листів від тих, хто пішов на фронт, нажаль не було.

Із наближенням фронту над залізною дорогою в Павлиші постійно стали з’являтись німецькі літаки з чорними хрестами. Люди з жахом спостерігали за тим, як фашисти обстрілюють та бомблять потяги.

Героїня нашої розповіді – Марія Котлярова (Куріщенко – дівоче прізвище) народилась 8 лютого 1926 року в селі Браїлівка Онуфрієвського району Кіровоградської області в селянській сім’ї. Її батько Куріщенко Кіндрат і мати Параска працювали в сільському господарстві на своїй землі. Батько, як ветеринар лікував домашніх тварин в селі, користувався повагою у селі. У сім’ї було твоє дітей: дівчинка Марія і хлопчики Коля та Костя.

Марія закінчила 7 класів сільської школи, навчатись далі не могла, бо треба було допомагати мамі по господарству, бо мама хворіла. Батько Марії, за освітою ветеринар, добровільно вступив до колгоспу і працював там по спеціальності. Хто відмовлявся від колективізації, то їх двори розкуркулювали, а господаря двору відправляли у заслання на декілька років.

У 1936 році мама померла, вона мала проблеми з серцем та печінкою. Для сім’ї це була велика втрата. На маленьку дівчинку Марію звалилась уся домашня жіноча робота, а у сім’ї було троє чоловіків.

Ще за життя мама навчила Марію усій жіночій роботі по дому. «Без мами ми жили два роки, – розповідає Марія Кіндратівна. – Потім в родині з’явилась мачуха, сільська дівчина, що була набагато молодшою за батька. З нами, з дітьми, вона поводилась суворо, але батько на це не звертав уваги. Брат Микола уже тоді почав працювати в колгоспі».

У кінці липня 1941 року уже було чутно гуркіт артилерійської стрільби в направленні до Кіровограду, а через декілька днів маленьке село Браїлівка, як і увесь Онуфрієвський район, без бою був захоплений німцями. Це сталось 6 серпня 1941 року. «По селу проїхали німецькі мотоцикли і машини з солдатами. Вони шукали червоноармійців, – пригадує Марія. – Через декілька днів німці з перекладачем провели збори жителів, назначили старосту села, бригадира громадського двору, сільську управу та поліцаїв. Вивісили наказ коменданта про покарання за непокору місцевій владі».

У кінці 1941 року німці примусово забрали у Німеччину брата Марії – Миколу. Там він працював на фабриці. Через тяжкі умови праці і погане харчування він втік і по дорозі загинув. Про це родині повідомив маленьким листом його друг.

1942 році німці посилили репресії для відправки молоді до Німеччини. Марія декілька раз переховувалась. Поліцаї вистежили, коли вона була вдома і забрали її. Усю групу виловлених тримали у школі в Павлиші, поки набиралась достатньо велика група для відправки на роботу у Німеччину. У Марії з самого початку виникла думка, що треба тікати і вона втекла зі школи. Вона ховалась в заростях недалеко від села. Лише уночі навідувалась додому. «Німці дали батьку невеликий термін, щоб повернути мене, інакше вони спалять будинок. Порадившись із батьком ми вирішили, що я все-таки маю поїхати з німцями, але по дорозі вибрати зручний момент для того, щоб утекти, – розповідає Марія Кіндратівна. – Всю групу привезли в Олександрію до старої тюрми. Першими на потяг відправили старшу групу, а молодших, кому не було ще 17-ти років, поки що залишили у в’язниці». Марію не полишала думка про втечу. Про це вона розповіла своєму товаришу Федору і він також був згоден на втечу. У напіврозваленому приміщенні старої в’язниці у цегляній стіні вони зробили діру. На той момент, коли охоронець за допомогою розмовника спілкувався з дівчиною, що хотіла їхати добровільно у Німеччину, Марія та Федір і ще декілька дівчат вистрибнули в діру і розійшлись у різні боки. «Через декілька днів я вже була вдома. Але ховалась від людей, щоб вони не повідомили німцям», – говорить Марія.

Село Браїлівка з боєм було вивільнено від окупантів 6 грудня 1943 року військами 2-го Українського фронту. «Я бачила як санітари при визволенні нашого села спасали поранених солдат, робили перев’язки. А молоді солдати благали «сестричка, спаси», – пригадує Марія Кіндратівна.

Марія допомагала санітарам переносити поранених, прала та прасувала бинти і це запало їй у душу – рятувати поранених. Недалеко від її села на залізничній станції Бурти декілька днів стояв госпіталь для легкопоранених. По своїй волі Марія пішла туди санітаркою. Разом із цим госпіталем вона пройшла Румунію, Угорщину. Чехословаччину та Австрію.

«Я пам’ятаю, що госпіталь лікував не лише тих, хто був поранений недавно, але привозили і колишніх наших військовополонених, що були звільнені з концтаборів. Усі були дуже виснажені та знесилені. Деякі мали незагоєні рани ще з перших днів війни. Після лікування їх відправляли до Союзу», – розповідає Марія Котлярова.

Марії на все життя запам’яталось, як їх санітарний потяг з госпіталем обстрілювали німецькі літаки. Останнього разу це було в Угорщині, тоді Марія отримала одразу чотири поранення у руки та спину. Лікувалась у своєму госпіталі. День Перемоги зустріла у Відні.

Влітку 1945 року госпіталь було скорочено. Наша героїня – учасниця бойових дій, у серпні 1945 року приїхала додому в рідне село Браїлівка і тоді побачила, як занепало її село за роки війни. Молоді було дуже мало. Багато хто виїхав у міста на підприємства, дехто на навчання.

За запрошенням армійської подруги Марія поїхала до неї в Помічну і працювала там на залізниці. В 1951 приїхала до Олександрії. Працювала в будівельно-монтажному управлінні, потім там же була бригадиром на земельних роботах з копання траншей для підземних енергокомунікацій на підприємствах буровугільної промисловості. У 1967 році Марія закінчила виробничі курси і стала газозварником. В 1999 році Марія вийшла на заслужений відпочинок.

Разом зі своїм чоловіком Котляровим Борисом Федоровичем виростили та виховали дочку Мирзу Валентину. Марія Кіндратівна має онука Сергія і також правнуків.

Незважаючи на такий поважний вік, Марія Кіндратівна ще пам’ятає усі етапи свого нелегкого життя. Читає газети, цікавиться радіо та телевізійними новинами, спілкується з сусідами.

Василий Заболотный