Дмитро Чижевський – видатний німецький філолог і філософ з Олександрії

Чижевський Дмитро Іванович

23.03(04.04)1894—18.04.1977

Видатний  філолог-славіст і філософ, дослідник слов’янських культур.

Біография

Дмитро Іванович Чижевський – філософ, історик, славіст, гуманітарій-енциклопедист; яскрава самобутня людина, вчений, наділений неабиякими талантами і безоглядно відданий науці. Народився в Україні, вважав себе українцем, але майже все своє життя жив і працював за кордоном – так йому судилося. За кордоном – у переносному сенсі – він знаходиться і зараз. Адже більшість його наукових творів досі не переведені і не видані українською мовою. І тому Дмитро Чижевський сьогодні більше відомий в Чехії, Словаччині, Польщі, Німеччини, ніж на своїй батьківщині. Тим часом його внесок не тільки в українську, а й у світову культуру вельми помітний. Осип Данько (США), написав так: «Якщо б хтось зробив серйозну спробу дослідити те, який внесок українці за кордоном внесли у світову науку, немає сумніву, що найбільш визначне місце серед невеликої групи українських вчених, що зробили такий внесок, належало б професорові слов’янської філології Гейдельберзького університету (Німеччина) та директору Інституту славістики того ж університету Дмитру Чижевському. А що стосується славістики, то професору Чижевському належить тут найвидатніше місце не тільки серед українських науковців, а й серед славістів західного світу взагалі ». Так що вкотре пригадаймо: «Немає пророка у своїй вітчизні».

Чижевський народився у 1894 році в Олександрії (Кіровоградська обл.) В дворянській сім’ї відставного офіцера Івана Чижевського, учасника народницьких гуртків, покараного дворічним ув’язненням у Петропавлівській фортеці. Потім Іван Чижевський брав активну участь у земському русі, став членом кадетської партії. Мати Дмитра була педагогом і художницею – ученицею Чистякова і Рєпіна. Дмитро Чижевський навчався в Петербурзькому та Київському університетах; в останньому студіював філософію, індоєвропейську і слов’янську філологію. У передреволюційному Києві брав участь у діяльності студентських і робітничих гуртків, був активним членом партії меншовиків та представником цієї партії в Малій Раді українського уряду (1918) і мав перспективу стати міністром праці України. Одночасно викладав філософію в Київському університеті і мовознавство на Вищих жіночих курсах. Після того, як Києв зайняли більшовики, молодий Чижевський був арештований і засуджений до страти. Щаслива випадковість дозволила йому врятуватися, після чого 27-річний молодий вчений залишив свою вітчизну і став — серед сотень тисяч інших – вічним емігрантом.

За кордоном

Емігрант Чижевський проживав у багатьох країнах – Чехо-Словаччини, в США та інших, але найбільше – в Німеччині, яку з часом почав цінувати як свою другу батьківщину. Хоча не забував, в тому числі у своїх наукових дослідженнях, про Україну і ніколи не ототожнював українську мову, державність, історію, мистецтво з російською. З політикою Чижевський покінчив назавжди, а з політичними емігрантами, своїми земляками, у нього були спільними тільки наукові інтереси. До Радянського Союзу завжди ставився дуже вороже і ніколи не пробачив того жорстокого більшовицького свавілля, жертвою якого ледь не став.

Перед початком Другої світової війни, дружина і дочка Чижевського встигли переїхати до Америки, а він – разом зі своїми книгами та учнями – залишився в Німеччині, незважаючи на «заплямованість єврейськими спорідненими зв’язками» (його дружина Лідія Маршак була єврейкою). Чижевський продовжував працювати, викладав в університеті, писав наукові дослідження. Саме в ці роки він зробив важливе відкриття – відшукав у бібліотечних архівах і підготував до друку, втрачений 200 років тому, рукопис основної філософсько-педагогічної праці Яна Амоса Коменського – видатного чеського педагога і філософа ХVII ст., якого Чижевський вважав «єдиним слов’янським мислителем світового значення» (хоча і ставив в один ряд з ним деяких інших, у тому числі Григорія Сковороду). Робота над твором Коменського «Загальна рада про виправлення справ людських» (латинь), принесла Чижевському славу «найбільшого коменіолога – корифея».

Опинившись за кордоном, Чижевський відразу почав співпрацювати в навчально-наукових українських емігрантських організаціях, таких як Вільний Український університет та ін. У 20-ті роки в Празі зібралися багато видатних українців – Д. Дорошенко, М. Шаповал, М. Грушевський та ін.; тут було засновано Український високий педагогічний інститут ім.Драгоманова. Чижевський працює в десятках українських, російських, чеських, польських, французьких, німецьких журналів, з роками видає численні твори («Логіка», «Філософія на Україні. Спроба історіографії питання», «Нариси з історії філософії на Україні», «Грецька філософія до Платона», «Криза радянської філософії», «Гегель і Ніцше» та ін.). Стараннями і напрацюваннями професора Чижевського, в Галле був відкритий Інститут славістики, який він мріяв зробити світовим центром славістики.

Коло наукових інтересів Чижевського постійно розширювалося. У довоєнні роки, проживаючи в Галле (Німеччина), він займається порівняльною історією слов’янської літератури, історією чеської церковнослов’янської літератури; глибоко досліджує мистецтво бароко в слов’янській літературі (вдячні словаки привласнили вченому звання «honoris causa земляк»); аналізує творчість окремих письменників (Сковорода, Шевченко, Пушкін, Гоголь, Карел Чапек і ін); приділяє чималу увагу історії давньоруської літератури ХІ-ХІІІ ст., історії української літератури ХVI ст. та ін.

Повоєнні роки

Через прихід до влади німецьких націонал-соціалістів та війни виникали складності з публікаціями – деякі свої статті Чижевський друкував під псевдонімом Фріц Ерленбуш, інші побачили світ через десятки років після написання, а частина була втрачена назавжди. Незважаючи на це, Чижевський невтомно працював. На думку фахівців, складно назвати таку область славістики, в яку не вніс би свій внесок Чижевський. У 1945 році, напередодні приходу радянських військ в Галле, Чижевський покинув місто, а також свою унікальну багатомовну наукову бібліотеку – вона була конфіскована відразу після вступу до Галле радянської армії.

Це була гірка втрата для вченого – книги були чи не найважливішою частиною життя, роботи, відпочинку Чижевського. Його німецький друг, вчений Гадамер, пише: «Я часто приходив до нього в гості. Мої візити завжди починалися з того, що я, не знаючи де сісти, був змушений йти на кухню і приносити собі стілець, оскільки всі стільці в кімнаті були завжди завалені горами книг».

У 1945-1949 роках Чижевський жив у Марбурзі, де заснував при університеті Семінар славістики, директором якого він став. В умовах повоєнного світу і розділення людства на два ворожі табори, Дмитро Чижевський надавав цьому семінару дуже велике і навіть символічне значення. Активну участь він приймає також у післявоєнній відбудові українських вищих навчальних та наукових закладів в Німеччині; викладає філософію і логіку в Українській православній богословській академії, відновлює своє звання професора філософії Вільного українського університету; стає одним із засновників Української вільної академії наук.

В Америці

Незважаючи на всі ці зусилля, відношення до Чижевському з боку післявоєнної німецької наукової адміністрації (Західна Німеччина) було не дуже доброзичливим. Працю вченого гальмували інтриги, підозри, навіть звинувачення в тому, що він «комуніст» (з приводу «шпигунства» було проведено офіційне розслідування, яке підтвердило повну невинність професора). Роботу гальмувала також складне післявоєнне життя, недоїдання і навіть голод, брак наукової літератури. З усих цих причин давні колеги і колишні учні вченого умовляють його покинути Німеччину і переїхати в США. Чижевський погодився і поїхав, отримавши посаду гостьового лектора славістики Гарвардського університету (1949).

У Гарварді, як скрізь, Чижевський сприяє становленню славістичних досліджень, а також перекладу та видання творів української і російської літератури. У його американський період були написані «Нарис порівняльної історії слов’янської літератури», «Невідомий Гоголь», «Лабіринт світу Коменського» та ін. Однак Чижевський, справжній європеєць, в Америці відчуває себе не на місці, вважає американську славістику «дилетантською» і «поверхову», а також – сумує по Німеччині. У листі Томасу Манну він писав: «Ніде я не міг би відчувати себе так вдома, як у Німеччині. Ніде не міг би брати участі у будівництві нової Європи з таким же змістом, як у Німеччині». Не знайшов вчений спільної мови і з української і російської еміграцією. До того ж – як не дивно – Чижевський погано знав англійську мову, що гальмувало його входження в наукове співтовариство університету. І вже через 2-3 роки він почав мріяти про повернення в «рідну Німеччину». Країну, в якій стараннями його колег та вдячних учнів у 1954 році було широко відзначено 60-річний ювілей Чижевського, а також видано збірник його праць.

Українські кола були незадоволені науковими відносинами вченого з російською діаспорою, дорікали йому в недостатньому патріотизмі. Адже Чижевський вважав культурні зв’язки між людьми і народами більш важливими, ніж політичні, всіляко підтримував і розвивав ці зв’язки, незважаючи на національність.

У той же час радянські і східно-німецькі славісти посилили пропагандистську кампанію проти нього, звинувачуючи вченого в українському націоналізмі, засуджуючи і замовчуючи його праці. Для радянської науки взагалі не існувало такого вченого, як професор Чижевський. Тим більше, що він не тільки не приховував свого ставлення до радянського ладу, а й дозволяв собі влаштовувати скандальні публічні демонстрації. Був випадок, коли Чижевський, піднявшись на трибуну міжнародної наукової конференції для запланованої доповіді, заявив про неможливість виступати в присутності вчених з Радянського Союзу. Вчених, які ганьблять науку. За збігом обставин, цей демарш відбувся в Празі, за тиждень до того, як в місто вступили радянські танки (1968). Присутні тоді на конференції стали вважати українського вченого чи не провидцем.

Але не дивлячись ні на що, Чижевський не переставав працювати – була завершена і надрукована його актуальна і сьогодні «Історія української літератури» (від хрещення Русі до ХІХ ст.), написана книга «Невідомий Гоголь», а також безліч статей для «Енциклопедії українознавства» та інші твори.

Останні роки

У 1957 році, повний творчих сил і планів, Чижевський повертається до Німеччини. Ймовірно забуваючи, що йому вже більше 60 років, і що в Німеччині у нього немає надії на пристойну пенсію. Він, однак, продовжує працювати, виховувати молодих учених, популяризувати в західному світі славістику. Праці вченого отримують широке визнання – у його 70-річчя (1964) видано ювілейний збірник «Orbis scriptu», в якому брали участь гуманітарії практично зі всього світу (окрім, звісно, радянських колег). Чижевського обирають головою «Німецького союзу викладачів славістики», дійсним членом Гейдельберзької та Хорватської академій наук.

Оцінюючи з приводу ювілею свою наукову спадщину, Чижевський писав: «Озираючись на зроблене, припускаю, що найдовше зберігатимуть інтерес до моїх праць чехи: сюди зараховую насамперед відкриття рукописів Коменіус; звідси дослідження церковнослов’янської літератури на чеських землях і чеської барокової літератури. Мої земляки-українці, за окремими винятками, не розуміють того, що я роблю, так що за минулий рік я навіть визнав за необхідне вийти зі складу кількох українських культурницьких організацій. Що ж стосується моїх досліджень про російських і словацьких поетів і мислителів, то оскільки вони безмежно далекі від марксистської ідеології, вони, в кращому випадку, проходять повз увагу в обох країнах». Дуже гірка сповідь для людини, яка все своє життя віддала науці.

Помер Дмитро Чижевський у 1977 році. Похований він у Німеччині, на кладовищі міста Гейдельберга, серед старих в’язів і беріз. Як пише його учениця Ася Гумецька (професор славістики Мічиганського університету), «помер Дмитро Іванович на самоті; доглядали за ним перед смертю чужі, хоча і досить близькі люди – друзі, учні, колишні колеги. Сумний кінець, але у кожного своя доля».

Учні, колеги, друзі про Дмитра Чижевського

«Зі смертю Чижевського зійшов зі сцени один з найвидатніших славістів останнього часу і останній представник ліберальної інтелігенції колишньої Російської імперії. Чижевський був на території Європи чи не останнім професором, про якого ще довго циркулюватимуть легенди, оповідання та анекдоти. Він безмірно презирливо ставився до сірості, посередності, які окреслював формулою: «У його голові немає жодної думки!». Для таких студентів він був «Бичем Божим». Не церемонився також з колегами. Так, на одному з наукових конгресів перервав доповідача вигуком: «Чи вважає пан нас готтентотами, що приїхав доповідати такі дурниці?!»

У контексті – сьогодні вже історичному – царської Росії Чижевський був українцем і протиставляв себе великоросам. Постійно підкреслював це також тоді, коли працював в Америці, в Гарварді. Ніколи не забував нагадати, що література давньоруська є, власне, література київська, тобто українська

В його поведінці завжди було щось гротескне, але він був, звичайно, великим мудрецем. Маючи прекрасну пам’ять, він стверджував, що взагалі не міг нічого забути. Друкував на машинці всі свої роботи відразу начисто – з усіма примітками і бібліографічними даними. Був всезнаючим і належав до того типу вчених, які особливо знають все те, чого не знають інші. Чижевський був єдиною людиною, яка могла вести розмову «про 37-й рік», маючи на увазі не 1937 і навіть не 1837, але рік 1037, в якому він почував себе так само вільно, як і в сьогоденні. Займався, з одного боку, барокової літературою – польської, російської, української, а також – російською літературою ХIХ ст., особливо Гоголем. Про те, що вважав за рамками літератури, як наприклад соцреалізм, Чижевський не писав зовсім – як про явище неіснуюче. І повторював, що в Росії літератури взагалі немає, а є тільки російські письменники. У нього було багато польських друзів, і він іноді жартував, що Чижевський – старовинна польська шляхта, що значно вище, ніж бути «дворянами». (Ганс-Георг Гадамер, німецький учений, багаторічний друг Чижевського).

Дмитро Чижевський якось написав: «Мій життєвий шлях привів мене з Росії до Польщі, Німеччини, Чехословаччини, Голландію, Швецію і т.д. І скрізь я міг переконатися, що ті вузькі рамки, в які історія поставила життя цих народів, шкодять цим країнам і народам не тільки в економічному, але і в культурному плані. І будуть і надалі гальмувати їх розвиток, якщо не подолати вузькі рамки будь-яким чином — не порушуючи, однак, природних прав цих великих і малих народів».

                                                                                                                                                                                                                                              Джерело: http://greatest.com.ua