Дмитро Чижевський. Домашні гуртки і барокові закапелки Олександрії

Дмитро Чижевський. Домашні гуртки і барокові закапелки Олександрії

До гімназії з Чижевським

Так можна назвати екскурсійний маршрут, яким радо пройшлися б вчені-славісти всього світу. І це можливо, адже, незважаючи на втрати, образ Олександрії ХІХ століття, значною мірою, зберігся донині. Дивним чином, до цього часу збереглися мальовничі «декорації» саме того району, у якому юний Чижевський жив, грався, навчався і навчав.

Перш за все зберігся батьківський будинок по вулиці Шевченка № 66. З нього і почнемо огляд. Приємно, що зараз тут бібліотека. На її стіні меморіальна дошка: «У цьому будинку народився і жив Дмитро Іванович Чижевський − видатний український вчений-філософ, історик, славіст. 23.ІІІ.1894 – 13. ІV/1977».

Будинок стоїть «на розі вулиць Шевченка (колишня Центральна) та Свердлова (колишня Бульварна) по червоних лініях вулиці, головним фасадом звернутий до міського парку.

У 1904 році будинок з садибою придбав дрібнопомісний дворянин, колишній офіцер, гласний Олександрійського земства І. Чижевський (1865-1923). Протягом 1904-1907 років добудовував його. В глибині двору споруджено флігель, колодязь, майданчик для гри в крокет, висаджено фруктові дерева, квітники, декоративні кущі» [9].

Тож вийдемо на ганок і так само, як колись, напевно, робив Дмитро-гімназист, озирнемося довкола. Архітектура і ландшафт цього куточка міста збереглися майже у незайманому вигляді, і залишаються такими, як і 120 років тому.

Зліва від нас, за парком, що називався раніше бульваром, зручно «вмостився» будинок міського театру. З 1902 року він належав купцю Чібісову, який кардинально оновив його. Найближче до театру, з приватних будинків, був тільки будинок батьків Чижевського. За 20 кроків від нього вже починалася огорожа міського бульвару – візерунчасті ковані грати (ця огорожа була демонтована у 1975 році).

Дорослі до театру вирушали – як дорослі, пафосно, через центральний вхід по парковій алеї. А діти – діти могли бігати і навпростець, через паркан або «дірку» у ньому. І великі, і малі із задоволенням відвідували театр. Подібне сусідство для родини Чижевських було більш ніж бажане. На довгі роки він став частиною їхнього життя, важливою складовою домашньої освіти і розвитку дітей.

«Про себе гімназиста Чижевський перегодом казав таке: «Я був гарним учнем з поглядами поганого учня». Справді-бо, з одного боку, він дуже багато читав (наприклад, уже в десять років знав усі драми Шекспіра в російських перекладах), а з другого − не раз дозволяв собі всілякі витівки» [2].

Отже, театр був поруч щоденно. Театр з особливими пахощами глядацького залу та реквізиту, позакулісною машинерією та задзеркаллям гримувальних кімнат, де знайомі актори перетворювались на дивних персонажів, а потім просто у непомітних перехожих. Для перехожих.…

Найбільш відомий серед тих акторів – Гнат Юра, що служив у Олександрії. У 1910-1911 роках він був частим гостем батьків, а також учасником гуртка Чижевського-сина.

І у свідомості підлітка примхливо перепліталися: Гнат, як виконавець службових функцій солдата, які він на той час справляв, реальний Гнат, як людина, і сценічні образи, створені ним.

Подібні ситуації моделювали особливий стиль спілкування… Зануреність Дмитра у світ театру, безумовно, впливала на його світосприйняття. Промовисто й те, що інтерес до театру Чижевського-вченого і Чижевського-людини не згасав до кінця життя.

Всі, хто провів дитинство в Олександрії, пам`ятають, що за театром – зливаються воєдино води Березівки та Інгульця. Це історичний центр міста, його першопоселення ще з докнязівських часів, захищене з двох сторін річковими руслами.

Ці річки манять до себе дітей і у ХХІ столітті. Взимку – на ковзани, влітку – купатися. А кожного дня йти було треба – у протилежний бік. На нявчання. Нє, на навчання!

Маленькому Дмитрику про це нагадував, всього за півсотні кроків від рідного дому, величний будинок земства на розі Бульварної і Поштової (нині палац дітей та молоді), де його батько, обраний членом управи, завідував школами та земськими лікарнями. Не раз малий Чижевський бував тут, «боровся» з важкими дверима, задирав голову до балконів, бігав по сходах, «їздив» по перилах…

Будинок земської управи зберігся майже в незайманому вигляді. Один попід одним, над парадним входом і над балконом, й дотепер залишилися ліпні щити від гербів в оточенні багатого рослинного орнаменту. А символи, що рельєфно виступали на них, – було збито. Скоріше за все, це залишки від першого гербу міста та гербу колишньої імперії.

Сліди ідеологічного втручання в архітектурний образ Олександрії − це не вигадка, а історично задокументований в камінні факт. Цінний факт, що яскраво характеризує «епоху страітєлєй новага міра».

Сам будинок та його інтер`єри – цікавий зразок стилю «модерн». У цьому ж таки стилі виконані й грати, аркоподібне вікно та перила на парадних сходах, ручки на дверях, ліпнина на стелі.

Будинок має актову або бальну залу з паркетною підлогою. Підлога в коридорах та вестибюлі викладена керамічною плиткою, на вмурованих у сходинки металевих табличках напис: «Кравицкий. Александрия». Скоріш за все, це прізвище виконавця робіт або виробника плитки.

Сьогодні, навіть дорослим, цікаво оглянути цей будинок з його танцювальною залою нагорі, підвалами та напівпідвалами унизу, безліччю кімнат, та масивними балконами. Зберігає будинок ще й досі тогочасну вентиляційну систему, півтораметрові радіатори опалення, (труби прокладені у стіні!), систему стоку дощової води попід тротуаром… Уявіть, у малого Дмитра був майже власний палац – поруч з рідним домом!

Решітки огорожі навколо земської управи у стилі модерн теж збереглися. Вони складали єдиний ансамбль з огорожею будинку Пищевича та бульвару… (До речі, частина тієї бульварної огорожі уникла долі металобрухту і до сьогодні відмежовує прибудинкову територію поблизу центрального ринку).

***

Весь шлях від дому Чижевських до гімназії, неспішним кроком, візьме у нас хвилин 30. Десятирічний хлопчик – добігав швидше. А саме з 10 років Дмитро почав відвідувати класичну чоловічу гімназію (1904). Підкреслимо: відвідувати. Бо навчався він не тільки в гімназії. Так було упродовж усього його життя.

«В самоосвітній гурток Чижевський запрошував тільки тих гімназистів і гімназисток (пізніше прийшли й ученики нововідкритої Учительської Семинарії), про яких він знав, що вони начитані і настроєні вороже до царського режиму» [3].

Отже, ми йдемо до гімназії з малим Чижевським. Короткою Херсонською вуличкою (потім Рози Люксембург, нині Чижевського), разом з нашим героєм, у напрямку до жіночої гімназії (зараз гімназія-інтернат). До неї з сотню кроків. Весь цей час праворуч, над одноповерхівками приватного сектора, буде виднітися високий шпиль будинку Пищевича, колишнього голови земської управи. Цей, овіяний легендою, казковий будиночок – увінчаний невеличкою вежею з шатроподібним дахом, має дивні вікна у формі карткової масті «пік».

Перетинаючи вулицю Миколаївську (Пролетарську), ще на початку ХХ століття можна було побачити в перспективі вулиці, як спалах! кам`яну Свято-Миколаївську церкву 1788 року, відбудовану після пожежі її дерев`яної попередниці. Першої і найдавнішої церкви Олександрії. А її огорожа існує й досі, навколо середньої школи №2.

Повертаючи трохи ліворуч, виходимо на Інгулецьку (зараз Діброви). Вона «протікає» до самісінького Інгульця, і перші номери будинків починаються саме звідти. Прискорюючи крок, проходимо мимо жіночої гімназії, збудованої у 1873 році. Це один з найстаріших навчальних закладів міста, який так само, як і чоловіча гімназія, залишається навчальним закладом і у нинішньому, ХХІ столітті.

Щоб наглядачі бува не подумали, що юний Чижевський шукає тут зустрічі зі знайомими дівчатками, переведемо (разом з ним) погляд направо, де вивищується «будинок-корабель» (зараз старий корпус медучилища). Помріємо про «Пурпурові вітрила». І раптом…Чи на котрійсь із церков необережно дзвона зачепили, чи й дійсно на тому «кораблі» щось дзенькнуло?

Та ні! Це – пісня нашого міського годинника, який висів на фронтоні будинку Соболева (не зберігся). Його мелодія позначала кожні півгодини. До нього теж – «рукою подати». Попід ним, кожного ранку, Дмитро крокує «по науки». А вдень повертається додому, проходячи під тим таки ж годинником.

Тож можливо, таке загострене відчуття часу, що було притаманне Чижевському у дорослому житті, зародилося саме під тим олександрійським годинником? «Збігаємо очима» до годинника і ми, і вкотре вже!, пообіцяємо собі колись туди таки залізти, та подивитися, що там всередині, і як влаштований ТойЧасЩоВитікає…

Залишаючи праворуч аптеку на розі (не збереглася), переходимо бруківкою вулицю Соборну і, зупинившись посеред неї, переконуємося, що всі олександрійські храми ще на місці! Праворуч і ближче до нас Свято-Успенська церква 1896 року на Соборному майдані. Ліворуч, й у віддаленні, Свято-Покровський собор, зведений у 1848 році на Провіантському майдані. А посередині, неподалік від Березівки, Троїцька церква, за якою (120 метрів!) видніється центральна синагога. Тож це дійсно – Соборна вулиця! (всі церкви зруйновано за комуністів).

Весь час вулиця Інгулецька, від річки Інгульця йде вгору, ми проходимо попід балконом культосвітнього училища і через пару хвилин, разом з Дмитром, вже збігаємо на вершину скіфського кургану. Саме так, в Олександрії є курган посеред міста! І для Чижевського-дитини це саме курган, еталон часу, а не «горкі і прігоркі» (зрозуміло, не було ще на кургані Братської могили. Перше поховання нового часу з`явилося на ньому у 1919 році).

Взимку на кургані завжди виблискувала скобзалка і можна було з`їхати з самісінької гори так само, як це роблять й зараз олександрійські діти. На санчатах, портфелі або й просто на … спині.

Згори добре видно зіркоподібне перехрестя, що утворюють, збігшись до купи, вулиця Інгульська, Ганнібалівська й Полтавська. І в перспективі Полтавської – зоріє ще раз Свято-Успенська церква.

Збігшись до купи… «Полтава» – топонім скіфсько-сарматського, іраномовного походження, «Інгулець» – топонім тюркський, «Ганнібал» – ім`я власне з латини. Щоденно, по дорозі до гімназії, Чижевський перетинав вулицю Ганнібалівську…

Відомо, що Чижевський-гімназист у шостому класі мав відмінні оцінки з усіх предметів. Лише з французької мови у нього була четвірка, тому й гімназію закінчив із срібною, а не із золотою медаллю. Отже, історію стародавнього світу знав на «відмінно» і зрозуміло, що легендарна постать Ганнібала була йому добре знайома. Знав Чижевський і про клятву десятилітнього Ганнібала своєму батькові.

Безумовно, аналогії між сином Дмитром і батьком Іваном Костянтиновичем Чижевським, що був засуджений у Російській імперії як народоволець, та сином Ганнібалом і батьком Гамількаром – напрошуються самі собою

****

Та й ім`я, «Аlехаndria Scytharum», яке друзі-гімназисти (Чижевський і Панас Феденко – В.Ж.) поміж собою дали Олександрії, навряд чи придумалося, без глибокого знання історії. Ті дітки гралися, але в їхніх іграх відчувається певний історичний контекст…

Самопроголошена «Степова Еллада» Євгена Маланюка, і така ж самопроголошена «Аlехаndria Scytharum» – Олександрія Скіфська Чижевського… Як же це все схоже між собою!

Відповідно, що у такій історичній ретроспективі місце Російської імперії (з її претензіями на «третій Рим»), було до смішного незначним, як на погляд двох майбутніх професорів, а поки що юнаків. Можливо, тому й називали вони у своїх листах Петербург – «смітничком Миколи», що вільно цитували не тільки Тараса Шевченка українською, а й історію Давнього Світу – латиною.

Застоялися, замріялися ми на кургані разом з Чижевським, час вже й до «школи»! Тож продовжимо рух до гімназії. П`ять хвилин і ми біля цього, і сьогодні монументального, будинку (зараз Олександрійська філія Білоцерківського аграрного університету).

«Получив вначале прекрасное домашнее образование, он в положенное время становится учеником Александрийской гимназии, которую заканчивает в 1911 году с отличием. Но, по собственным словам Д. И., школа не оказала существенного влияния на его духовное развитие, разве что влияние «от противного»: здесь он познакомился с казенной системой преподавания и с проблемой национального, культурного и социального неравенства» [1].

Навчання в гімназії було лише освітнім епізодом, який затесався між домашньою освітою, і ґрунтовною самоосвітою у вітчизняних та закордонних університетах… Що ж до самого приміщення гімназії та його архітектурні особливості – про те є наша окрема розвідка.

***

Через більшість вікон гімназії видно було останню, у східній частині, міську споруду, яка зовні теж нагадує палац (він існує й понині). Тоді тут був казенний спиртоочисний завод.*****

А у західній частині, останнім вартовим духу, височить міський театр. Ці архітектурні пам`ятки Олександрії, що символізують для городян два протилежні полюси пізнання і буття – збереглися до сьогодні.

Який полюс обрав Чижевський, зрозумілим було ще тоді, коли він був підлітком. Одну споруду видно було від батьківського будинку, другу від гімназійного корпусу.

Триповерховий корпус театру і двоповерховий спиртоочисний завод. Різні поверхи олександрійського вертепу. Профане і сакральне…

Але театр був і вище, і ближче до сім`ї Чижевських. Як у прямому, так і переносному значенні. Для всіх останніх, хто залишався по за межами освіти, міфологічне «Dzike Pole» ставало реальним…

(далі буде)

Валерій Жванко