Всесвіт Дмитра Чижевського (продовження)

Всесвіт Дмитра Чижевського (продовження)

До гімназії з Чижевським

Тож ми прискорюємо крок, проходячи мимо жіночої гімназії (1873 р.). Це один з найстаріших навчальних закладів міста, який, так само як і чоловіча гімназія, залишився навчальним закладом до ХХІ століття.

Щоб інспектор бува не подумав, що юнакові Чижевському хотілося б тут зустріти знайомих гімназисток, переведемо (разом з ним) погляд праворуч, де височить «будинок-корабель» (зараз старий корпус медучилища). І раптом…Чи на котрійсь із церков необережно дзвона зачепили, чи й дійсно на тому «кораблі» щось дзенькнуло…

Та ні, це ж – пісня міського годинника. Він відбиває кожні півгодини на фронтоні будинку Соболева. Під ним, кожного ранку, малий Чижевский крокує «по науки». А вдень, під тим таки ж годинником, повертається додому. Можливо, загострене відчуття часу, що було притаманне Чижевському у дорослому житті, вироблялось саме цим годинником?

Мимо аптеки на розі переходимо бруківкою Соборну і, зупинившись посеред неї, переконуємося, що всі храми ще на місці! Ліворуч Свято-Покровський собор (1848 р.), праворуч Свято-Успенська церква (1896 р.) Це дійсно – Соборна вулиця! «Збігаємо очима» до годинника, і вкотре вже!, обіцяємо собі колись туди таки залізти, та подивитися, що там всередині, і як влаштований Той Час…

Далі вулиця йде вгору, ми проходимо попід балконом культосвітнього училища, і через пару хвилин збігаємо вже на вершину скіфського кургану. Це ще одне мірило часу… Прямо серед міста. (Тоді тут не було Братської могили.) Якщо взимку, то там вже скобзалка, і можна з`їхати з самого верху…

Згори добре видно зіркоподібне перехрестя, що утворюють, збігшися до купи, вулиця Інгульська, Ганнібалівська й Полтавська. І в перспективі Полтавської – зоріє ще раз Свято-Успенська церква. Збігшися до купи…

Інгулець – тюркський топонім, Ганнібал – ім`я власне з латини, Полтава – топонім скіфсько-сарматського, іраномовного походження.

Відомо, що Чижевський-гімназист у шостому класі мав відмінні оцінки з усіх предметів. Лише з французької мови у нього була четвірка, тому й гімназію закінчив із срібною медаллю. Отже історію стародавнього світу знав на«відмінно». Тож велична постать Ганнібала була йому добре відома. І не тільки тому, що щоденно перетинав вулицю Ганнібалівську по дорозі до гімназії…

Отже про клятву десятилітнього Ганнібала батькові Гамількару Чижевський знав. Нагадаємо читачеві цю історію.

За повідомленням римського історика Полібія (бл. 201 – 120 рр. до н.е.) та інших давніх авторів, карфагенський полководець Ганнібал, (247 – 183 рр. до н. э.) розповідав, що коли йому було десять років, батько його змусив принести клятву все життя бути непримиренним ворогом Риму, який перетворив Карфаген у свою колонію. І клятву свою Ганнібал виконав.

Поки що це тільки припущення, але аналогії між Дмитром Чижевським і батьком Іваном, що був засуджений у Російській імперії як народоволець, та Ганнібалом і батьком Гамількаром – напрошуються самі собою…

Та й ім`я, «АlехаndriaScytharum», яке Олександрії дали друзі-гімназисти, навряд чи придумалося без глибокого знання історії.

Ті дітки гралися, але в їхніх іграх відчувається певний історичний контекст… І як же це все схоже: самопроголошена «Степова Елладо» Євгена Маланюка, і така ж самопроголошена «АlехаndriaScytharum» (Олександрія Скіфська) Дмитра Чижевського, теж емігранта…

У такій історичній перспективі місце Російській імперії з її претензіями на «третій Рим», на погляд двох майбутніх професорів, (а поки що юнаків) було до смішного незначним. Можливо тому й називали вони у своїх листах Петербург – «смітничком Миколи», що цитували не тільки Тараса Шевченка українською, а й історію Давнього Світу – латиною.

Застоялися, замріялися ми на кургані разом з Чижевським, час вже й до «школи»! Тож продовжимо рух до гімназії. П`ять хвилин – і ми біля цієї, і сьогодні величної, споруди (Олександрійська філія Білоцерківського аграрного університету).

Архітектор видовжив корпус зі сходу на захід таким чином, щоб фасад був звернений на південь. Тож крізь велетенські аркоподібні вікна – всі класи, коридори і актова зала гімназії завжди були залиті світлом «по самі вінця». Центральна частина фасаду має шість таких вікон, і своїми башточками, високими дверима, візерунками на стінах – нагадує палац.

Через більшість вікон гімназії було видно останній, у східній частині, міський будинок, який зовні теж нагадує палац (він існує й понині). Тоді тут був казенний спиртоочисний завод. Теж залитий «по самі вінця»…

А у західній частині, останнім вартовим духу, височить міський театр. Ці архітектурні пам`ятки Олександрії, що символізують для городян два протилежні полюси пізнання і буття – збереглися до сьогодні. Який полюс обрав Чижевський, зрозумілим було ще тоді, коли він був підлітком.

Одну споруду видно було від батьківського будинку, другу від гімназійного корпусу. Триповерховий корпус театру і двоповерховий спиртоочисний завод. Але театр був і вище, і ближче до сім`ї Чижевських. І у прямому, і у переносному значенні. Карпенко- Карий, Садовський, Саксаганський, М.Л.Кропивницький, Г.П.Юра – були незаперечними духовними лідерами і авторитетами як для дорослих олександрійців, так і для багатьох школярів та гімназистів нашого міста.

Для всіх останніх, хто залишався поза межами освіти, реальним ставало міфологічне «DzikePole»…

Олександрійська модель

Володимир Янцен (ассистент кафедры философии Мартин-Лютер – Университета городов Галле и Виттенберга) один з розділів свого грунтовного дослідження про Чижевського назвав «У истоков: Александрия, Петербург, Киев».

А професор історії Панас Феденко згадував: «На початку квітня 1976 р. я послав лист до Чижевського в Гайдельберґ, поздоровляв його з днем народження і висловив надію, що він незабаром прийде до здоров’я. Часто згадував я давно минулі роки, коли ми разом училися в гімназії в Олександрії, яку ми називали на латинський лад: АlехаndriaScytharum. Степова Україна була в давнину кочовищем для скитів. Там не було місцевости, в якій би не знаходило око близько чи на дальшому горизонті могил».

Подружилися ці хлопці давно і не випадково. «Уже від п’ятої кляси я зблизився з Чижевським, з його почину: він помічав тих учеників, що багато читали і не задовольнялися самою гімназіальною учбою. (…)

Від Ноя Морозовського я почув, що в домі Чижевських сходяться ученики гімназії та учениці дівочої гімназії “для самоосвіти”. Казав він, що у Чижевських була велика бібліотека і там можна знайти також книжки, заборонені цензурою. Це мене заінтересувало, бо я мав Шевченкового “Кобзаря”, в якому цензура повичеркувала багато сторінок, а я хотів знати, що саме поет написав».

І це говорить учень російськомовної (а інших й не було!) гімназії. Правда цікаво, як існування цензури, в усі часи, підштовхувало людей до пізнання? Отже, повернемося до гуртків. «В гуртку під проводом Чижевського були “на кону” теми характеру світоглядового й політичного. Вітались ми при зустрічах словами: “Да погибнет дом Романовых”! Цей звичай введено в гуртку з почину Д. Чижевського.

Коли він восени 1911 р. поїхав у Петербург, де записався на фізико-математичний факультет, то між нами обома була регулярна переписка. На листах зверху ми писали ворожий царському режимові клич скорочено латинськими буквами: “Р.В.К.”, а в середині листа повно “PereatDomusRomanorum”. Ми умовилися, що коли б до нас причепилися слуги режиму, то будемо пояснювати цю латинську формулу так: – Як вірні сини Православної Церкви, ми бажаємо загибелі Римській церкві… На щастя, цензори наших листів не знайшли в цій формулі нічого небезпечного для царського режиму і нас не кликали давати пояснення, що значить такий “ребус”. (Панас Феденко)

Щоб зрозуміти, один з аспектів формування світогляду Чижевського та його однодумців, розглянемо мовну ситуацію в Україні на початку ХХ століття.

Панас Феденко в статті «Дмитро Чижевський. Спомин про життя і наукову діяльність» розповідає про це досить докладно. «Російська мова в родині Чижевських не могла витіснити з уваги молодого Чижевського мови української, бо її було чути в 30-тисячній Олександрії: “простолюддя” говорило своєю “мужицькою” мовою на вулиці, на базарі, на ярмарках, біля церкви. В гімназії, де вчився Дм. Чижевський, деякий час учив “свідомий українець”, поет Вячеслав Митрофанович Лащенко. Він мав вплив на збудження національної свідомости учеників. Адміністрація вважала Лащенка за небезпечного для цілости Російської імперії і не давала йому “нагріти” місця”; майже щороку його переводили на службу в середніх школах неісходимої держави».

За дітками начальство теж пильнувало і стежило. Та дарма. Навіть в дрібницях, діти вислизали з «общє прінятых правіл», підкреслюючи це одягом. «Гімназисти мусіли носити (…) кашкети з царським гербом на околичку. Ми – “вільнодумці” – в зимові холодні дні “надягали смушеві шапки – чорні й сиві. Раз мене побачив Йованович на вулиці в незаконній шапці і доніс інспекторові Георгієві Коморному», згадує Панас Феденко, товариш Чижевського.

Цікаво, що Леоніда Чернова-Малошийченка, так само як і Дмитра Чижевського, переслідував «Мікадо», помічник класного наставника. Та дарма отримували кошти «надзіратілі». Та й директор олександрійської гімназії Богданович… Хлопці сформували себе самі.

«В березні 1911 року в домі Чижевських ми влаштували засідання, – згадує Панас Феденко, – присвячене 50 роковинам смерти Шевченка. Про поета я мав доповідь. Були деклямації Шевченкових творів. Особливий успіх мало мистецьке виконання Мані Липської. Вона деклямувала – “На що мені чорні брови, на що карі очі”, – і вміла на своєму гарному личку дати вираз горю осамітненої дівчини, що втратила милого. Наприкінці Д. Чижевський грав на піяніні композиції Миколи Лисенка на слова Шевченка».

Вже без Чижевського, у 1913 році, учні олександрійських гімназій та семінарії зібралися на вшанування річниці Шевченка. Їх зібрання розігнала поліція. Були там присутні і шкільні інспектори.

«Нелегальне “зборище” на пошану Шевченка було визнане за проступок, політичне небезпечний. Педагогічна рада Учительської Семинарії постановила виключити зі школи тих учеників, що були на святі Шевченка. Нас – гімназистів 8 кляси – врятували ліберальні вчителі. (…) Сам директор Богданович (…) виголосив перед учениками всіх восьми кляс промову в залі гімназії, де висів портрет царя Миколи II. Казав про небезпеку від “мазепинства”. (Панас Феденко)

Володимир Янцен, один з багатьох дослідників життя і творчості Чижевського. Однак саме він відзначає особливу роль домашніх гуртків у родині Чижевських. «Вообще на тему «кружки Чижевского» можно было бы написать целую диссертацию. Чижевский – учёный, Чижевский – преподаватель, объездив впоследствии чуть ли не всю Европу и добравшись даже до Америки, везде будет стремиться создавать кружки, используя александрийскую модель. Кружки из равноспорящих единомышленников и оппонентов, заседания которых проводились за чашкой чая в неформальной домашней обстановке, не укладывались в обычную схему „учитель – ученик“.

„Многому я научился у своих учителей, большему – у своих коллег, а еще большему – у своих учеников“ – часто будет позже цитировать Дмитрий Иванович одну из максим великого педагога Я.А. Коменского, сторонником которой («обучая, учиться самому») он был практически всю свою жизнь.» (www.hrono.ru )

«Вчителем» для Чижевського було також саме олександрійське середовище, щоденне оточення, з його різноманітним мовним та етнічним складом, та гармонійне співіснування (довгий час) кількох релігійних громад.

Саме воно, це середовище – дало загальне розуміння багатьох процесів, та особливу міждисциплінарну методологію науковим дослідженням зрілого Чижевського. А де б він ще цьому навчився, як не в Олександрії?

Громадська активність та інтенсивність самоосвітніх процесів олександрійських гуртківців – вражає навіть зараз, у часи розвитку інформаційних технологій. А тоді в «Сонгороді», (ще одна назва Олександрії) вони змогли сотворити таке! Восьмеро з тих олександрійських гуртківців стали професорами.

«В родині була добра бібліотека, в тому числі заборонені книжки. Постійними членами гуртка були О. Власенко, П. Яремченко, М. Різниченко, І. Воронін, М. Чижевська, Р. та М. Липські, Л. Корф, П. Феденко. Засідання проходили в кімнаті Дмитра, де був домашній телескоп і чимало книг із природознавства (юнак тоді хотів бути астрономом). Члени гуртка читали і реферували політичну та економічну літературу, книги з історії, художні твори. Всі, і сам господар, були настроєні дуже радикально.

Восени 1911 р. по закінченні гімназії Чижевський вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, де вивчав математику і астрономію. Він залюбки відвідував також лекції з філософії і брав участь у диспутах між «новокантіанцями» (проф. О. Введенський) та «інтуїтивістами» (М. Лоський). Астрономією Чижевський займався досить серйозно. Вже у 1912 р. з’явилась його перша наукова публікація. За тим – ще кілька статей і низка заміток у часописах «Астрономическое обозрение», «Известия Русского общества любителей мироведения». (litopys.org.ua)

Створені Чижевським – молодшим гуртки продовжували свою просвітницьку діяльність і за його відсутності, в роки його студентства. По його поверненню вони пожвавлювали свою роботу. «На Різдвяні ферії та в літі, на “канікулах”, вертався він додому і тоді діяльність нашого самоосвітнього гуртка більше оживала. Він приїздив “кур’єрським потягом” із Петербурга до станції Користівка, а відтіль – кіньми до Олександрії. Учасники гуртка виходили на дорогу, котрою мав приїхати Д. Чижевський, щоб зустріти гостя з далекого північного краю, їдучи, співали. Пригадую, як Рахіль Липська, що мала гарний голос, співала “Віє вітер, віє буйний, аж дуби ламає…”.

Пізніше, коли сам Феденко почне навчатися у Петербурзі, він збереже іронічно-руйнівне (зараз би сказали пост-постмодернове) ставлення до багатьох явищ суспільного та культурного життя Російської імперії, і відобразить його в своїх листах: «Я згадував у листах про недолю двох єгипетських сфінксів, що стояли на березі Неви, недалеко від палацу Академії Мистецтв, де 1861 року умер Шевченко. Я писав Чижевському, що сфінксів треба вернути в Єгипет або перевезти в Олександрію, де, під гарячим сонцем, вони почуватимуть себе неначе дома, як в Олександрії Єгипетській… Чижевський радив мені покинути “смітничок Миколи” (так Шевченко називав Петербург) і перебратися в Київ. В листах ми незмінне писали – “Р.D.P.” або повно: PereatDomusRomanorum.»

Одна з причин такого радикального неприйняття політичної дійсності була, можливо, в тому, що науковий світогляд Чижевського формувався в олександрійський період вільно, під впливом різноманітних міждисциплінарних досліджень. Раціональність математика, поєднана з чутливістю гуманітарія та композиційним мисленням музиканта, дозволяла бачити будь-яку ситуацію в різних аспектах. Розвивав ці якості Дмитра перш за все батько.

Олександрія-Юпітер-транзит

Сестра Марія згадувала:”Окрім того, що Іван Костянтинович із захопленням будував земські школи і лікарні, він завжди займався математикою і астрономією. У нас була велика підзорна труба, до якої батько припасував штатив і після служби в земстві спостерігав за небом. Він був членом Товариства “Мироведение”, головою якого був шлісельбуржець Микола Михайлович Морозов (відсидів у Шлісельбурзькій фортеці 25 років). Був також членом французького Астрономічного Товариства. Писав статті до журналу “Мироведение” (повна назва “Известия Русского Общества любителей Мироведения”. – Л.К.) і журналу “Astronomie”.

Вже тепер мені говорили астрономи, що у нього були досить цікаві для свого часу статті. Гімназисти часто приходили спостерігати місяць і зорі і послухати мого батька на теми астрономії… У флігелі батько влаштував хімічну лабораторію, щоб гімназисти і, звичайно, брат поглиблювали свої знання. До нас приходили учні різних класів”. Доробок Івана Костянтиновича на ниві астрономії досить вагомий. Лише в 1914-17 роках у журналі “Мироведение” ним надруковано 14 статей.

У згаданій домашній обсерваторії гімназисти проходили школу формування майбутніх науковців. Не випадково Дмитро Чижевський вибере спочатку Петербурзький університет, де студіюватиме математику і астрономію. До речі, про серйозність його захоплень астрономією свідчать статті, друковані студентом Чижевським у тому ж “Мироведении”: “Принцип относительности и его проверка астрономическим путем”, “Юпитер за последние годы”.

Кіровоградський дослідник Леонід Куценко у своїй праці «Олександрія скитська в житті Нестора славістів» пише: «Задумаємося над тим, що ці статті, присвячені спостереженням за планетами, писалися у провінційній Олександрії в умовах домашньої обсерваторії».

Уявляєте собі студента-першокурсника, який після канікул у Малоросії повертається до столиці Великоросії зі статтею «Юпитер за последние годы»? І цю статтю друкують, бо у всій імперії тільки Чижевський і знає, що ж відбувається там, на Юпітері, останніми роками…

Ось таким студентом був наш Дмитро. З таким масштабним мисленням, ще тоді! Від початку навчання він активно формував своє інформаційне поле не тільки на просторі Олександрії. Сам вирішує де і що вивчати. Після петербургського фізмату у 1913 р. Чижевський переводиться до Київського університету Св. Володимира, але вже на історико-філологічний факультет.

Як бачимо, Дмитро впевнено почувається не тільки у Всесвіті, а і на власній планеті. Тому за його вчинками і словами стоїть не юнацький максималізм та епатаж, а зважена позиція молодої, але вже зрілої душі.

«Ліпше бути природним котом, аніж з ослячою природою левом». Цим висловом Сковороди молодий Чижевський міг би пояснити більшість своїх вчинків.

Перебуваючи на навчанні в Петербурзі, а потім у Києві, Дмитро не втрачає олександрійських друзів та партнерів по «гуртковій роботі». Він листується з ними, але досить дивно, як на той час. «Не по модьному»…

«Чижевський продовжував підтримувати зв’язки з колишніми членами свого гуртка. Від 1912 р. він почав писати листи українською мовою. Це сталося якраз тоді, коли у Державній думі йшли дебати щодо вживання української мови у народних школах. Зрештою Чижевський став відкрито вживати українську і в особистому спілкуванні, незважаючи на посилення реакції. За свідоцтвом П. Феденка, Чижевський на той час вважав головною загрозою української державності невигідне географічне положення України. При цьому Дмитро згадував слова Вольтера: «L’Ukraine a toujoursaspiré à êtrelibre» («Україна завжди прагнула бути вільною»).

У цей час у Києві активно розвивалися гуманітарні науки. Не стояло на місці і громадське життя. Зокрема, Чижевський із захопленням читав місячник українських соціал-демократів «Дзвін», в якому друкувалися Д. Антонович, Л. Юркевич, В. Левинський та ін. Його, як і всіх демократів, обурила заборона російського уряду святкувати у 1914 р. 100- літній ювілей Шевченка. Чижевський обурювався також із того, що преса представила демонстрації протесту в Києві як дії «мазепинців», прихильних до Австрії та Німеччини». (litopys.org.ua)

У своїй книжці про Сковороду Чижевський називає себе “істориком духа”, ставить собі завдання пізнати національний світогляд, знайти міжкультурні споріднення з духом інших національних культур. Але в той самий час « в контексте – сегодня уже историческом – царской России Чижевский был украинцем и противопоставлял себя великороссам. Постоянно подчеркивал это также тогда, когда работал в Америке, в Гарварде. Никогда не забывал напомнить, что литература древнерусская есть, собственно, литература киевская, то есть украинская». Таким його запам`ятав Анджей де Винценз, польско-французский ученый, профессор Гейдельбергского университета.

Інші сучасники Чижевського визнавали, що він був далекий від будь-якого шовінізму. Лекції часто читав російською мовою. Проте ніколи й не приховував, що він не росіянин, а українець, навіть підкреслював це. Не всім і не завжди це подобалося. До речі, слідча справа Д.І.Чижевського «Дело № 5108» було нещодавно знайдено у колишньому архіві «ЧєКа» членами українського об`єднання «Меморіал» Петром Кизименко і Геннадієм Коганом та ще вимагає додаткового вивчення.

Поза межами нашої статті залишається безліч питань та величезний і складний шматок життя Дмитра Чижевського. Окремої і детальної розвідки потребує дослідження його ставлення до: нацистського режиму у Німеччині, довоєнного та повоєнного режиму у СРСР, російської та української еміграції стану науки та стилю життя у США…

Коротко і яскраво говорить про це Йозеф Стрелка (м. Олбен, США) «Подібно до того, як варварство російського гноблення України не заважало Чижевському захоплюватися величчю російської поетичної творчості, так і варварство нацизму не змогло перешкодити йому шанувати духовну і творчу велич німецької поетичної та культурної традицій і присвячувати їм свої праці».

18 квітня 1977 року в Гейдельберзі (Німеччина) закінчився життєвий шлях олександрійця Дмитра Чижевського – вченого, філософа, логіка, лінгвіста, літературознавця, релігієзнавця, постаті, котру цінувала б кожна цівілізована нація.

Його праця протягом багатьох років зумовлена була переконанням, “що найважливішим культурним чинником є особисті зв’язки людей, передусім через кордони, що в Європітакі затісні для націй”. “Культурні зв’язки народів я вважаю вагомішими за політичні…” – писав вчений.

Дмитро Іванович Чижевський не побажав поховання ні по одному церковному обряду і був кремований. Але навіть за межею життя він залишається не статистом, а режисером багатьох суспільних процесів, які тільки розпочинаються.

Його рукописи (на відміну від тіла) теж не горять, їх активно досліджують і, впевнений, нас чекає ще не одне відкриття.

Розвіявшись у Всесвіті, зі Всесвіту ж і повертається до нас душа і творчий спадок нашого видатного земляка. Повертається назавжди. Повертається для тих, хто разом з Чижевським і Сковородою може сказати – ми сповідуємо «філософію серця».

Валерій Жванко