Військовий санінспектор

ВІЙСЬКОВИЙ САНІНСПЕКТОР

Рішенням міської ради Лідії Томіліній присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії». Ця нагорода була вручена Лідії Марківні на святкуванні Дня міста Олександрії, 27 травня. Про нелегкий життєвий шлях і заслуги перед нашим містом читайте нижче.

Томіліна Лідія Марківна (Даценко) народилася 15 травня 1926 року в Олександрії. З початком Великої Вітчизняної війни 22 червня 1941 року її родина евакуювалась на Схід, до знайомих в Білгородську область. В січні 1943 року після звільнення міста Червоною Армією від німецьких окупантів сімнадцятирічна Лідія, комсомолка і її подруга Фроя Агібалова звернулися у воєнкомат з проханням прийняти їх до лав Червоної Армії та відправити до діючої армії. «Ми все можемо: надавати першу допомогу, робити перев’язки пораненим бійцям», – переконували вони воєнкома. Воєнком поклав руки на плечі дівчатам, по-батьківськи сказав: «Дорогі мої, вам ще треба підрости». І відправив їх додому.

Дівчата були налаштовані рішуче і на цьому не заспокоїлись. Вони звернулися до командира військової частини, яка тимчасово знаходилася в Білгородській області. Вони так завзято переконували його про своє бажання служити в госпіталі, для надання допомоги пораненим, що командиру довелося погодитися на прохання дівчат. Вони були зараховані на військову службу в госпіталь і були направлені на курси санінструкторів при цьому ж госпіталі. Дівчата доглядали поранених, робили перев’язки, на машинах супроводжували поранених до інших госпіталів. Після курсів і практики Лідія Марківна була зарахована санінструктором санітарної роти 788 стрілецького полку, 214 стрілецької дивізії. У серпні 1943 року вона вже була учасником звільнення міст Білгорода, Харкова, аж у вересні 1943 року девізія вже звільняла Полтаву та Кременчук, форсувала Дніпро. Наша героїня згадує, як при форсуванні Дніпра у Куцеволівці доклала багато зусиль, аби врятувати життя доставленого в санроту тяжко пораненого в груди, на виліт, розривною кулею старшину роти автоматників. Він був бездиханний. Повітря не затримувалося в його грудях. Після перев’язки поранений розплющив очі. Лідія побажала йому одужати та відправила його в інший госпіталь на лікування. Лідія Марківна згадує багато інших випадків зі свого фронтового життя санінспектора по рятуванню життя поранених. Але для цих історій не вистачить газетних сторінок та і подивитися на поранених солдат її очами – не для легкодухих.

Стрілецька дивізія №214 звільнила від німецьких окупантів населені пункти Олександрійського району та Олександрію, а також Кіровоград й інші населені пункти області.

День Перемоги, 9 травня Лідія Томіліна зустріла у Празі. До листопада 1945 року вона продовжувала лікувати поранених у госпіталі. У липні 1945 року Лідія вийшла заміж за армійського офіцера Бориса Томіліна. Разом з ним вона поїхала на Західну Україну, до місця його служби райвоєнкомом. Після його демобілізації у 1956 році повернулася на Батьківщину в Олександрію.
Лідія Марківна 30 років присвятила роботі в дитячому садочку №16 медсестрою-господаркою. Борис Томілін працював в будівельній організації заступником начальника.

За участь в бойових діях, відвагу і хоробрість Лідія Марківна нагороджена орденами «Вітчизняної війни» та «За мужність», медаллю «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною» та багатьма іншими медалями та державними знаками. Разом з чоловіком виростили і виховали трьох доньок і п’ятьох онуків.

Бориса Семеновича вже немає в живих. Не дивлячись на поважний вік, Лідія Марківна бере участь в роботі ветеранської організації. Вона більше 20 років є незмінним членом президії та ради. Зустрічається з учнівськими колективами в музеях та школах. Розповідає наступним поколінням свої спогади про воєнні події при визволені батьківщини від фашистських окупантів та про нашу перемогу над ворогом.

В. Заболотній, голова прес-групи ради ветеранів