Дмитро Чижевський. Домашні гуртки і барокові закапелки Олександрії

Дмитро Чижевський. Домашні гуртки і барокові закапелки Олександрії

Чашу вина? Белое, красное?

Вино какой страны предпочитаете в это время дня?

М. Булгаков
«Мастер и Маргарита»

«Нехорошая квартіра»

В поліційній управі Олександрії, «нехорошей квартірой», скоріш за все, вважали будинок на розі Центральної та Бульварної вулиць, що належав сім`ї Чижевських.

Адже саме там регулярно проводилися нелегальні зібрання учнів чоловічої та жіночої гімназії. В управі, в загальних рисах, знали про те, що там відбувалося…

«В гуртку під проводом Чижевського були «на кону» теми характеру світоглядового й політичного. Вітались ми при зустрічах словами: «Да погибнет дом Романовых!» Цей звичай введено в гуртку з почину Д. Чижевського» [3].

Слідкувати за цим будинком було зручно. Виступаючи у ролі завзятих театралів (театр був поруч!), чи відвідувачів міського парку-бульвару, сексоти* вешталися тут так само часто, як і гімназійні наглядачі. В цьому районі міста завжди було багато «гуляючої публіки». Містечко маленьке, всі на виду, тож створити список гуртківців було нескладно. А гурток той був…

«Вообще на тему «кружки Чижевского» можно было бы написать целую диссертацию. Чижевский – учёный, Чижевский – преподаватель, объездив впоследствии чуть ли не всю Европу и добравшись даже до Америки, везде будет стремиться создавать кружки, используя александрийскую модель» [1]. Ці слова належать Володимиру Янцену, одному з найавторитетніших дослідників життя і творчості Дмитра Івановича Чижевського. Вчений підкреслює особливу роль домашніх гуртків у формуванні наукового світогляду нашого видатного земляка.

Про які гуртки йдеться, запитає іронічний читач? І що там цікавого могло бути, у тих провінційних домашніх гуртках? І що то за «олександрійська модель», яку Чижевський-вчений відтворює в університетах Галле, Ієни, Марбурга, Гейдельберга, Кельна, Гарварду?

«Кружки из равноспорящих единомышленников и оппонентов (В. Ж.), заседания которых проводились за чашкой чая в неформальной домашней обстановке, не укладывались в обычную схему «учитель – ученик» [1].

Взагалі весь Чижевский, і як дослідник, і як особистість все життя не вкладався в загальні схеми. Для багатьох, хто намагався його пристосувати під свої наукові чи політичні потреби, – він був незручним. Не став він своїм також ні серед російської, ні серед української еміграції, але й чужим їм не був… У нього свій власний, сповнений перешкодами шлях, який він мужньо долав…

«Численні негаразди випадали на долю вченого і завдяки його, як казала Ася Гумецька, «бароковій українській вдачі»… про нього ходила сила легенд» [2].

Чижевський з вдячністю згадував тих, завдяки кому він став вченим-енциклопедистом. Його методика самовдосконалення проста і мудра.

«Многому я научился у своих учителей, большему – у своих коллег, а еще большему – у своих учеников» – часто будет позже цитировать Дмитрий Иванович одну из максим великого педагога Я. А. Коменского, сторонником которой («обучая, учиться самому») он был практически всю свою жизнь» [1].

Подібну методику саморозвитку обрав і Панас Феденко, вірний товариш Чижевського з дитинства і до самої його смерті. Ось як він згадує про час і мотиви їхнього знайомства в Олександрії. «Уже від п’ятої кляси я зблизився з Чижевським, з його почину: він помічав тих учеників, що багато читали і не задовольнялися самою гімназіяльною учбою. (…) Від Ноя Морозовського я почув, що в домі Чижевських сходяться ученики гімназії та учениці дівочої гімназії «для самоосвіти». Казав він, що у Чижевських була велика бібліотека і там можна знайти також книжки, заборонені цензурою. Це мене заінтересувало, бо я мав Шевченкового «Кобзаря», в якому цензура повичеркувала багато сторінок, а я хотів знати, що саме поет написав» [3].

Як бачимо, існування цензури, не обмежувало, а навпаки, стимулювало до пізнання деяких учнів престижних (російськомовних!!!) навчальних закладів. Можливо саме тому ті діти «не задовольнялися гімназіяльною учбою», і створювали самоосвітні гуртки?

Як згадували друзі, в родині Чижевських була добра бібліотека, в тому числі – заборонені книжки. Зібрання відбувалися в кімнаті Дмитра, де був домашній телескоп і багато книг із природознавства. Учасники гуртка розповідали, що вони читали і реферували політичну та економічну літературу, книги з історії, художні твори, і при тому всі, і сам господар, були настроєні дуже радикально по відношенню до влади.

Запитаємо себе, що це за методика «антидержавницького домашнього» виховання дітей? Чому тато не дбав про «благонадьожность» сина і дочки? Як він міг при цьому працювати у земстві? Куди дивилась поліція? Безліч питань!

Каталог домашньої бібліотеки Чижевських, якби такий знайшовся б зараз, став би довгоочікуваним і невичерпним джерелом для багатьох сучасних дослідників життя і творчості Дмитра Івановича. Теж саме стосується і його юнацьких щоденників, чернеток, учнівських зошитів. Та на жаль…

А що ще можна досліджувати? Що системно впливало на Чижевського-дитину, Чижевського-підлітка? Що збереглося в Олександрії, і є доступним для вивчення чи реконструкції сьогодні, у 2014 році?

Володимир Янцен (асистент кафедри філософії Мартин Лютер Університету міст Галле і Віттенберга) один з розділів свого ґрунтовного дослідження про Чижевського назвав «У истоков: Александрия, Петербург, Киев». Але, на відміну від Петербурга та Києва, найбільше часу Дмитро провів у рідній Олександрії, в «нехорошей квартіре»! Що ж, поблукаємо Олександрією, пошукаємо джерел…

Містечко схоже на Вертеп

Олександрія… Барвиста, соковита назва, що має тисячолітні відлуння. І дивне містечко у Центральній Україні…

Так, це було дивне містечко, де діяла російська адміністрація, більша половина міщан була євреями, розросталися українські околиці, ще існували дворяни, а далі – множилися села до самого неба…

А там, під небом, у безкраїх степах, сотні років тяглося нескінченне циганське кочів’я. На курганах – куняли половецькі та скіфські «баби». І марилось їм козацьке минуле, як остання казкова доба… (А може, їх жахало музейне майбуття-забуття?).

Багато людей «товклося» тут. У різні часи. Кімерійці, скіфи, сармати, торки, половці, українці, поляки, литовці, турки, німці, росіяни, татари, серби… Та й сама Олександрія ніколи не була мононаціональна, замкнена на собі. Наше місто завжди було маленьким Вавилончиком. Чого-чого, а екзотики тут не бракувало. Атмосфера містечка нагадувала традиційне різдвяне дійство – Вертеп.**

Так, Олександрія була схожа на ляльковий театр, у якому дії відбувалися одночасно – на обох поверхах, до того ж «нижні» і «верхні» персонажі постійно мінялися між собою костюмами. І поверхами… (Може Бога розважити хотіли?).

«Помимо торговли в магазинах и на базаре существовала также торговля вразнос и вразвоз, сопровождаемая монотонными криками: «бабы, глины», «вугилля», то-есть белая глина для побелки домов и древесный уголь для самоваров. «Точить ножи, ножницы», «сахарное мороженое», «кастрюли, ведра починяем», «старые вещи покупаем» и т.д. Собиратели тряпок снабжали детвору блестящими «драгоценностями» за сданное тряпье. Ходили по дворам китайцы с громадными тюками шелковой чесучи за спиной и железным аршином в руках, армяне с кавказкими шерстяными тканями и сырами. Надоедали цыганки-гадалки, шарманщики с очень ограниченным репертуаром и душераздирающими звуками растроенных шарманок, цыгане с дрессированными медведями и обезьянками в детских платьях, разные проходимцы с попугаями, которые за 3 копейки открывали тайны вашого будущого, изложенного в самих радужних красках» [4].

Дитяча свідомість так і сприймала рідне місто – як театр, а життя вулиці – як виставу, гру, нескінченний карнавал, у якому, імпровізуючи, сам береш участь.

(Так, Олександрія відображувала типову атмосферу, що існувала в сотнях містечок «межі осілості». Але це знали етнографи, а не діти). В уявленні молодого Михайла Грушевського, «Україна – це українське село, єврейське містечко, зросійщене місто» [5].

Що ж стосується безпосередньо олександрійської статистики, то за вісім років до народження Чижевського ситуація виглядала так:

«Выписка из подворной переписи населения Александрии за 1886 год.

По национальности: евреи – 2228; малороссы – 1802; великороссы – 1124; поляки – 134; молдаваны – 42; немцы – 20; прочие – 34.

Итого – 5384».

Документ наводить краєзнавець Федір Миколайович Мержанов у своєму рукописі [4].

Візуально містечко Олександрія на межі ХІХ-ХХ століть виглядало теж досить яскраво. Більшість споруд – одноповерхові, вкриті соломою та очеретом. Були україномовні кутки з хатами-мазанками, а також вулички з халупками єврейської бідноти, де говорили на ідиш, і російськомовний центр міста – з кам`яними будинками та бруківкою, з чотирма цегляними церквами і двома синагогами.

На центральних вулицях в одно та двоповерхових будинках проживали заможні люди: лікарі, купці, власники млинів, олійниць та майстерень, відставні військові, чиновники тощо.

Українці і євреї, росіяни і молдовани, поляки і німці – жили тут вкупі декілька століть. Всі вони разом створювали неповторну барокову*** атмосферу нашого степового містечка.

Простір Трипілля, Dzike Pole, землі Вольностей Війська Запорозького, потім Нова Сербія… Аура прикордоння довго не вивітрювалася тут.

У ХІХ столітті Олександрію оточували майже тридцять вітряних млинів. Їх крила оберталися для всіх. Навіть для ведмедів, яких водили цигани.

А ще були караїмські шапочки на ув`язнених міської тюрми (за офіційними документами, вона називалася «тюремним замком»). На різних шиях – хрестики, ланцюжки, намиста, ладанки, туриця, мотузочки і шовкові хустки.

Були еполети, гусарські мундири, ментики, ківера – на військових. І «Козаки Мамаї» – майже у кожній українській хаті.

Знало наше місто й напудрені перуки на чоловіках, а також чуби, пейси, «горщики», бакенбарди і бороди. Яскрава картина…

Зауважимо, що від комплексу будинків центральної синагоги до православної Троїцької церкви було всього 120 метрів. В Олександрії люди не боялися один одного, природно сприймали відмінності й особливості кожної нації.

Бувало, що в іудеїв і православних співпадали дні релігійних свят. Тоді одночасно, хоча і різними мовами, творилися молитви та лунали співи.

І світлі, святково вбрані (хоча й по-різному) люди, одночасно йшли до своїх Храмів славити Бога. І від того раділо не тільки містечко, а й Небо і цілий Світ! Були такі часи в Олександрії… Зрозуміло, що не все було так ідилічно, як ми припускаємо, та загальна тенденція – саме така.

Над можливими варіантами розвитку суспільства Чижевський замислювався не раз. Він ставив питання про те, чи мало б сенс людське життя, яке проходило б серед ідеальних, але цілком схожих один на одного людей?

Відповідаючи на це питання, Чижевський писав: «…Різноманітність органічних форм у природі зумовлює, робить можливою пишність і розкіш органічного життя, поскільки різноманітні типи, форми й породи – в боротьбі та співпраці між собою – жиють через постійний обмін між собою матерії та сили. Так само і людське суспільство можливе лише тому, що є різноманітність типів і психологічних осіб окремих людей, бо ніяке суспільство не склалося б із цілком однакових однотипних індивідуумів» [6].

Саме це мультикультурне віротерпиме містечкове середовище дало Чижевському (та й не йому одному!) загальне розуміння багатьох процесів та особливу міждисциплінарну методологію його науковим дослідженням. А де б він ще цьому навчився, як не в Олександрії!?

Дійсно, громадська активність та коло наукових інтересів гуртківців Чижевського – вражає навіть зараз, у часи інформаційних технологій. А тоді в «Сонгороді» (одна з «саморобних» назв Олександрії) вони сотворили та виплекали унікальне за своєю продуктивністю освітнє середовище.

Адже восьмеро з тих олександрійських гуртківців пізніше стали професорами!

Один з них, професор історії Панас Феденко пише: «На початку квітня 1976р. я послав лист до Чижевського в Гайдельберґ, поздоровляв його з днем народження… Часто згадував я давно минулі роки, коли ми разом училися в гімназії в Олександрії, яку ми називали на латинський лад: Аlехаndria Scytharum. Степова Україна була в давнину кочовищем для скитів. Там не було місцевости, в якій би не знаходило око близько чи на дальшому горизонті могил» [3].

До того ж крізь Олександрію Скіфську друзям «просвічувала» ще й Єгипетська… Був і такий пасаж у їхньому листуванні…

Потужно впливало на формування світогляду Чижевського його мовне оточення. «Російська мова в родині Чижевських не могла витіснити з уваги молодого Чижевського мови української, бо її було чути в 30-тисячній Олександрії: «простолюддя» говорило своєю «мужицькою» мовою на вулиці, на базарі, на ярмарках, біля церкви» [3].

Володимир Янцен, рівновіддалений як від російських, так і від українських «наукових ревнощів» наголошує: «Дмитрий Иванович Чижевский родился 4 апреля (по старому стилю 23 марта) 1894 года на Украине, в городе Александрия, где и прошли среди зелёных лугов, вишнёвых садов и хорошего русского и украинского языка (В.Ж.) его детство и юность» [1].

Знання і досконале володіння рідною і багатьма іноземними мовами – відкрило для Чижевського-науковця безмежний дослідницький простір. А його зануреність у реальне містечкове середовище, знання його особливостей і ментальних подробиць дозволило йому, з часом, стати найавторитетнішим славістом ХХ століття.

Недооцінений дослідниками і вплив на юного Чижевського світу української народної культури. Адже він жив у містечку, на базарах і ярмарках якого співали кобзарі й лірники, де по хатах ходили колядники з «живим» і ляльковим різдвяним вертепом, а молодь співала щедрівки!

Він спілкувався з простолюдом як у місті, так і в навколишніх селах, змалку чув народні та колискові пісні, забавлянки, приказки. А юнаком – мандрував з друзями степами.

«Коли доводилось згадувати молоді літа в Олександрії, то Чижевський цитував трагедо-комедію «Трон» або «Цар Максиміліян», яку «представляли» сільські й міські парубки в Олександрії та в її околицях на Різдвяних Святах» [3].

Той вертеп мав яскраве соціально-політичне спрямування та етнографічне забарвлення – персонажі були в українському одязі. І це не могло залишатися непоміченим, промайнути безслідно.

«Чижевський згадував, що «Цар Максиміліян» і «римляни», його придворні, були в солдатських уніформах російської армії, мали шаблі при боці. Музика – скрипка, бас і бубон – звеселяла юрбу цікавих глядачів. У частині комедійній виступала традиційна «коза» з дзвінками на шиї, а її супровідники (між ними теж замасковані «циган», «жид» і «запорожець» у своїх типових убраннях» [3].

Олександрійські вертепні вистави значно вплинули не тільки на Чижевського. Ще один сенсаційно відомий випускник Олександрійської чоловічої гімназії Леонід Чернов-Малошийченко згадує: «Перебування у франківському театрі підштовхнуло мене до подальшої упертої роботи над собою, до перших серйозних літературних спроб. Там, серед старих декорацій, я написав перший варіант своєї п`єси «Закон вовків» (тоді «Бога Авраама»), переклав і переробив «Царя Максиміліана» («Вертеп») … написав поему, яку не посоромився б надрукувати й тепер – «П`яте Євангеліє»…» [8].

Повертаючись до типового на той час одягу гімназистів, зазначимо, що Чижевському і його друзям була притаманна певна театралізація. Не лишалися вони байдужими до свого вбрання і самі змінювали його. Позиціонувалися, слідкували за своїм іміджем… А начальство теж слідкувало. За учнями. Та дарма, бо навіть в дрібницях, діти вислизали з «общєпрінятих правіл», підкреслюючи це етнічними елементами свого одягу.

«Гімназисти мусіли носити (…) кашкети з царським гербом на околичку. Ми – «вільнодумці» – в зимові холодні дні надягали смушеві шапки – чорні й сиві. Раз мене побачив Йованович на вулиці в незаконній шапці і доніс інспекторові Георгієві Коморному» [3], згадує Панас Феденко, товариш Чижевського.

Одяг простолюдина на дворянинові ставав «не одягом», а набував якостей маніфесту, тому й був особливо помітним. За цим зовнішнім підлітковим бунтом стояли глибокі переконання і знання душі українського народу. Бо Чижевські жили разом з народом, а не поруч!

Батьки не тільки не перешкоджали, а навіть заохочували дітей до спілкування з простолюдом. Видно, що Дмитро зростав в особливій атмосфері довіри і взаємоповаги, що існувала між його батьками – «панами» і «обслуговуючим персоналом» їхнього будинку.

«Молодша сестра, Марія Чижевська, чимало місця відводить спогадам про сімейні вечори, заповнені народними переказами, оповіданнями, піснями, майстерними виконавцями котрих були сторож Роман, кухарка Одарка, мати» [7].

Те, що було цілком природно для Дмитра, – дивувало Панаса Феденка. У своїх спогадах він із захопленням повідомляє: «Чижевський пам’ятав пісні й оповідання, які йому доводилося чути змолоду в Олександрії! 1974 року він прислав мені сатиричну пісню про «засідателя», що «гнався постом на чиюсь біду» і «серед ставу провалився на тонкім льоду»… Пісню Чижевський чув від швачки, що працювала в домі його батька» [3].

Безсумнівно, дитячі враження – найяскравіші, але… На час цього листування Дмитру Івановичу було майже 80 років, проте пам’ять його зберігала і місцеві топоніми, і кумедні деталі…

Ось показова цитата з його листа від 22 січня 1973 року. Вона передає навіть смак, пахощі та звукову партитуру зимової Олександрії початку ХХ століття: «Як свиней кололи, я не бачив, але чув оповідання та свинячі крики перед Різдвом. Потім свиней окутували соломою та запалювали. Шкіра підсмалена була смачна. Колоття кабанів було чути з обох «кутків» в Олександрії – Бойків куток та Головків куток; у столітнього Головка були антропологи – Шульгин та Чикаленко, пили сирівець та їли старе жовте сало» [3].

***

Показово, що проживаючи у батьківському будинку на вулиці Центральній на верхньому соціальному «поверсі», про нижній «поверх» Олександрійського «вертепу» Дмитро знає детально і багато. І враження таке, що для нього справжнім «верхнім поверхом» був «нижній поверх»!

Дитиною він вільно «мандрував» в соціокультурних просторах містечка. Пізніше цей досвід допоміг йому так само вільно «мудрувати» у культурних просторах різних країн і континентів.

Тож сміливо можна стверджувати, що значний вплив на юного Чижевського мало олександрійське містечкове середовище, з його різноманітним мовним і етнічним складом, тривалим співіснуванням кількох релігійних громад, еклектичною архітектурою міського центру, ландшафтом околиць і тисячолітнім історичним минулим, пізнавати яке він почав ще дитиною!

Чижевський-підліток мріяв стати астрономом і вивчати Всесвіт. Та відкритий ним занедбаний Всесвіт Слов`янської Культури виявився настільки безмежним, що поринувши в нього – Дмитрик став Дмитром Івановичем, і залишився у цьому Всесвіті на все життя.

(далі буде)

Валерій Жванко