Коло колонок і коло криниць

КОЛО КОЛОНОК І КОЛО КРИНИЦЬ

Колонки

«Хто смітить чи плює в криницю, у того болячки на язиці з’являться», — такий забобон вигадали наші пращури тисячі років тому, щоб уберегти чистоту питної води від нерозумних людей.

Ще 40-50 років тому, більшість жителів нашого міста пила з емальованої кружки, зачерпнувши нею воду з відра. В одноповерхові будинки, а таких була більшість, воду приносили відрами з криниць і колонок.

Майже всі олександрійці, хоча б одного разу, у дитинстві, нахилялися і пили з чавунної вуличної колонки. Пили з долоньок, стулених човником, або стоячи на колінцях, нахиляли голову і намагалися вхопити губами потужний водяний струмінь. А потім витирали мокрий писок долонею, рукавом, або майкою чи полами сорочки. Витирають і зараз… Та тільки колонок поменшало.

Смачна була вода. (Не зважаючи на її справжній хімічний склад та користь!) Діти нашого міста бігали до колонок після «козаків-розбійників», гри в «штандера», «класики», «вибивного» чи після «далеких мандрів». А особливо питоньки хотілося після футболу. Смачно пилося. Пили по-всякому, та найсмачніше було пити «з головою». Це було не скільки пиття, скільки купання-вмивання-миття-голови. В літню спеку до річки не завжди добіжиш, а колонки були скрізь…

А вулична їжа? Після вишень, шовковиці, кавунів, а восени і молодих горіхів – пальці і писок не завжди були охайними. Та й ноги…

Майже кожен вмивався там сам або «вмивав» велосипед, меншу сестричку чи братика. Щоб не лякати маму, діти, заюшені кров’ю, бігли до колонки, якщо кров раптово йшла носом. Або після бійки, коли того ж таки носа хтось розбивав….

Колонки довгий час були помітним елементом міського ландшафту. Можна навіть назвати їх «малими архітектурними формами». Нам, малим, вони нагадували велику іграшку з сюрпризом. Натисни – і все буде мокрим…
Чавунний капелюшок робив цей технічний пристрій схожим на казковий грибок або гномика. І носик з кирпатим крючечком для відра – теж був якимось бадьоро-задавакуватим. А масивна поворотна ручка (були й такі конструкції) мені нагадувала булаву. Повідривали їх у 90-х. І точно, не на булави гетьманам …

Диво було й у тому, що в спеку, хоча масивні чавунні корпуси неймовірно нагрівалися (не всидиш!), вода з них струменіла холодна. Автомати з «газіровкою» були не такі цікаві. Коло автоматів не було трави і великих дерев, що дають тінь, там не було вологої землі і паличок, якими ми копали «канали», а потім «проводили» ними воду.

На вулицях нашого міста стояли, і деінде залишаються й зараз, колонки двох типів: московські і системи Черкунова. Ними ще можна скористатися. Зовні вони мало чим відрізняються, але конструктивно, московські надійніше захищені від замерзання взимку і від потрапляння інфекцій у водогін. Ось, що говорила санітарна інструкція часів СРСР.

«В ряде населенных мест широко распространены колонки системы Черкунова. Работает колонка следующим образом: при нажиме на рукоятку открывается клапан, пропускающий воду из водопровода, и вода по трубе поступает к потребителю. Когда рукоятку отпускают, клапан закрывается, а оставшаяся в трубе вода через отводную трубку стекает в железный бачок, который расположен на дне колодца.

Без этого вода в трубе замерзнет и колонка выйдет из строя. (…) Основным недостатком колонки системы Черкунова является то, что в эжекторный бачок, а через него в колонку, может поступать загрязненная вода из колодца. В смотровой колодец вода может попадать как из почвы, если стенки и дно колодца недостаточно герметичны, так и с поверхности через неплотности в крышке. Лучшими в санитарном отношении являются колонки московского типа».

Останні, просто сенсаційні, знахідки 2013 року свідчать, що у деяких районах міста ще на початку ХХ століття було прокладено водогін і, відповідно, розміщено індивідуальні водорозбірні колонки у приватних дворах. Але дозволити собі подібні розкоші могли лише найзаможніші городяни.

І тільки з 1948 року (за словами Рубана Олексія Миколайовича, багаторічного директора Водоканалу) почалося масове встановлення водорозбірних приладів на вулицях Олександрії. Користуватися ними могли вже всі бажаючі. Більшість жителів проживало тоді у одноповерхових будинках приватного або комунального секторів, тож носили воду від колонок до дому відрами.

Відповідно, з дому відрами виносили помиї. Їх виливали у окрему яму, що обладнувалась збоку вуличного туалету. Лайно – періодично відкачувалося спеціальними машинами. Діти в тодішніх комунальних дворах особливо не церемонилися, і називали ці машини просто – «гам…возками». О, це була ціла подія! Тому і зустрічали їх радісними вигуками: «Гам…возка приїхала!»

Ми не знали тоді, що в народній мові для позначення цієї професії було інше слово, – «золотарі». Слово, в якому поєднано і м’який гумор, і повага до непрестижних, але вкрай необхідних професій.

Та повернемося до чистої води. Носити воду було недалеко, бо колонки стояли густо. Візьмемо за приклад рідну вулицю Діброви, чи Шевченка. Ще й зараз діючих та не діючих колонок на них близько десятка.

В сильні морози місце біля колонок перетворювалося на казкову крижану гірку і «навсібокискобзалку». Скобзатися і дивитися було приємно. Та тільки підійти і набрати води, особливо старим людям, було неможливо. Тому бабуся взимку посилала по воду мене. Не скажу, що був обережний і навмисно не розхлюпував там воду на лід…

По маркуванню колонок видно, що випускало їх не одне підприємство. Є різні зразки. Зараз, у 2013 році, на обслуговуванні «Водоканалом» лишається приблизно 70-80 колонок. Включаючи непрацюючі – близько 104 одиниць. Подібні діючі пристрої є ще у Мартоіванівці.

У літню спеку для нас, вуличних дітей, колонки були жаданими друзями. З них пили навіть ті, хто жив у «квартірах». Але забігати в «квартіру» – було дуже небезпечно.

Заскочиш на хвилинку водички попити, а тебе більше й не випустять «надвір». Заставлять їсти, чи, ще страшніше – спати вдень, або митися… Ми розрізняли тоді ці поняття. Купатися – любили, митися, як і Том Сойєр – нєєє…

Найзатишніші, майже інтимні куточки біля колонок були: у дворі вечірньої школи, поблизу лугопарку, 16-того садочку, в провулочках і двориках біля пожежної команди, спортшколи, міської лікарні, хлібозаводу, у дворі культосвітнього училища, у двориках по Шевченка та по 6-го Грудня… І майже коло кожної колонки буяв простенький квітничок з айстрами, чорнобривцями та півниками.

Сьогодні, у внутрішньому дворику культосвітнього училища талановитими людьми створено диво! Невеличка зелена оаза з «фейерверком» квітів тулиться навкруги декоративної криниці (на місці демонтованої колонки). Є де присісти, дуже зручно для відпочинку і спілкування. Та й очам – приємно.

Зверніть увагу, й зараз, поруч з більшістю колонок, оселяється дуже щедрий подорожник. Тож ми, діти, бігали туди по ліки, як до аптеки. Ліпили ті листочки то на збите коліно, то на подряпаний лікоть, то до стертої п’яти…
Бур’янів тоді в місті було повно, тож собаки, діти і коти знали, куди і по яку травичку бігти. А ще ми мазали подряпини соком «чистотєлу», кущі якого росли під кожним парканом, стіною, сараєм. Ну, а якщо дуже пекло і боліло, то, найчастіше, ми зализували рани язиками, або мастили слиною…

Собаки пили разом з нами. Або ось так: собаки покоління 60-х, 70-х років (ХХ ст.) хекали й чекали, поки «наточать» води у відра дорослі люди, а потім вже допивали рештки з жолобу, якщо такий був, або з калюжі, поміж камінням. Вода на бруківці довго не стояла.

Дядьки їх ганяли, жінки боялися. Коли ж до колонки підходила зграя дітей, то й собаки підступали ближче… І, майже як ми, довгими червоними язиками хлебтали, губами сьорбали й смоктали, ротами ковтали, дудлили, цмулили, цідили – все, що ми поналивали і понабрьохали…

Нас теж звідти ганяли, як собак. Бо собаки, як і ми, приходили до колонок не тільки пити, а й гратися. Так само стрибали, відскакували від бризок, штовхалися жартома навколо калюжі… Собаки, хіба що з рота не прискали водою одна на одну, не робили «бризкалок» із пляшок від шампуню та не готували «водяних бомб» з презервативів.

Були колонки з масивною поворотною ручкою. Крутнув її, підняв вверх – і ти вільний, не те що коли при колонці важіль. У них траплялися такі тугі пружини, що поки набіжить відро – пальці посиніють. З такої – самому не напитися. Натиснеш на неї з усієї сили, повиснеш всім тілом на важіль – вода потече. Нахилишся, послабиш тиск – і вода зникає перед самісіньким носом. Тому, до таких колонок ходили цілою ордою. Бувало, що хтось один сідав на важіль, але якщо був легкий, як горобчик, то сідали й удвох, а пили по черзі.

Для багатьох дітей приїзд до олександрійської бабусі був великою пригодою ще й тому, що треба було ходити по воду до колонки або колодязя. В молодих містах – Жовтих Водах, Світловодську, або в мегаполісах – подібного не було. Про це сьогодні згадує багато дорослих людей.

Криниці

В Олександрії існують криниці ще з довоєнних часів. Ними і досі з задоволенням користуються люди, ідуть і їдуть звідусіль, щоб набрати води для сім’ї. Звісно їдуть ті, хто знає…

З давніх часів – найсмачніша вода була саме з криниць. Їх мережа охоплювала не тільки околиці Олександрії. У самому центрі, по вулиці Свердлова, до 70-х років ХХ століття жила-була криниця… Там, якщо дивитися з Європейської площі, знаходиться зараз ліве крило «білого дому».

Заради будівництва цього «комуно-паралелепіпеда» було знищено (1972-73) останню старовинну церкву (Новотроїцьку) нашого міста. За спогадами старожилів, вона мала високохудожній розпис на стінах, пишну ліпнину, кольорові вітражі у вікнах та над дверима…

По сусідству з церквою знесли також декілька приватних будинків, у дворі одного з яких і була та криниця, відома ще з ХІХ століття. Коло її користувачів було досить широке. Воду брали і для церковних потреб, і для школи Волотковського (тубдіспансер), і для будинку лікаря Вишневецкого (гороно). А поруч і сьогодні знаходиться ще декілька старовинних споруд: пожежна частина, велика синагога, казначейство.

Вода потрібна була по всьому місту. Та саме ці вулиці – реально були центральними вулицями Олександрії. А жителі центру хотіли пити тільки якісну воду. Той, хто не мав власної криниці, мусів на межі ХІХ-ХХ століття купувати воду у водовозів.

Відомий краєзнавець Федір Мержанов у своїх спогадав пише: «На площади Революции (центральний майдан міста) стояла городская паровая водокачка. Там водовозы наполняли свои бочки и развозили воду по домам. Сытая слепая лошадь тащила 50-ти ведерную бочку, на передке сидел старик-водовоз с неизменной люлькой в зубах».

Але значна частина городян не мала ні грошей, ні криниць. Вони… вони пили з копанок. З простої ями, краї якої були так-сяк укріплені. А ще влітку збирали дощову воду, взимку – топили сніг.

Начальство ж про своє здоров’я завжди дбало ретельніше. Ось що повідомляє у своїй книзі «Петріківські бувальщини» патріарх олександрійського краєзнавства Федір Плотнір.

«Готуючись до приїзду російського імператора Олександра ІІ з родиною та численною свитою на великі військові маневри, що проходили в кінці літа 1888 року південніше Нової Праги, місцева влада направила з Олександрії в Нову Прагу земського лікаря П.Є Вострикова для обстеження і, зокрема, визначення джерел високоякісної води. Особливий вибір Порфірія Єрмолайовича зупинився на так званому Молодецькому колодязі, що на Вакарині неподалік річечки на лівому її березі. На певний час була встановлена цілодобова охорона колодязя і з нього возили воду для столичних вельмож.»

Вода рідного краю була найсолодшою – що з криниці, що з копанки, що з колонки. Для тих, хто тут народився і провів дитинство, вона такою й залишається. Але насправді ж високоякісна вода – тільки в деяких олександрійських криницях. Вік їх – понад сто років і про кожну з них є місцева легенда. Але зараз кожна така криниця потребує і спеціального захисту і фахових та чесних аналізів.

Відома батьківська криниця, з якої дитиною пив Дмитро Чижевський – олександрієць зі світовим ім’ям. Будинок його батька (вул. Шевченка 66) розташований «…на розі вулиць Шевченка, (колишня Центральна) та Свердлова (колишня Бульварна) по червоних лініях вулиці, головним фасадом звернутий до міського парку.

У 1904 році будинок з садибою придбав дрібнопомісний дворянин, колишній офіцер, гласний Олександрійського земства І.Чижевський (1865-1923). Протягом 1904-1907 добудований. В глибині двору споруджено флігель, колодязь, площадку для гри в крокет, висаджено фруктові дерева, квітники, декоративні кущі».**

Такі райські куточки не були в Олександрії виключенням. Подібне облаштування міщанського двору було на межі ХІХ-ХХ століття стандартним для центральної частини міста. За прикладами не треба далеко ходить. Лише зазирніть у столітні двори одноповерхової Олександрії…

Коли руйнували приватний сектор під забудівлю «пятієтажкамі», знайшлись мудрі люди, які захистили деякі криниці від руйнування. Є такі поблизу БК «Світлополка», на проспекті (у дворі магазину «1001 дрібниця»), по вулиці Калініна…

Води на вул.Калініна, за спогадами Михайленко Валентини Григорівни, 1938 р.н., довго не було. З’явилася вона тільки після війни «…як дядьки з фронту поприходили. Люди склалися (грішми) і викопали криницю у дворі діда Каплуна. Це не кличка – це прізвище, а звали його – Дмитро. Пізніше викопали ще одну криничку, в баби Дуні Бутильчихи, в неї кіз було багато. Жила вона в напів-землянці, на даху якої паслися і стрибали козенята.
А до того воду носили коромислом аж від… там де зараз «Світлополка». Ідеш, а тобі років одинадцять, відра тіліпаються, вода розхлюпується, по пів відра додому приносила, і знову йшла. Бувало, що зустрінеться стара жінка, то пожаліє, зламає гілочку з клена та й покладе у відро зверху, щоб вода не гойдалася… Ще довоєний колодязь був, вода така добра…»

Звідтіля ж, 11- річною дівчинкою, тим самим коромислом, тільки раніше (1941-42 р.р.), носила воду і моя мама. Від того коромисла все життя на її плечах були рубці. Пам’ятаю як дитиною торкався їх, а мама…

До колодязя ходив разом з дідом Жоржем. Він завжди відсторонював мене, малого, від корби, ручка якої шалено оберталася на рівні моєї голови і просив бути коло криниці обережним, пояснюючи і показуючи, що може бути…

***

Цікаво спостерігати як трансформуються народні уявлення щодо води- в індустріальну добу. Якщо в давнину криницю копали біля верби, мотивуючи це прикметою «Де срібліє вербиця, там чиста водиця», то в місті вербу висаджували біля колонок. І хоча дерево вже ніяк не могло впливати на якість води в металевих трубах, воно безумовно виконувало декоративно-естетичну функцію. 

Звичай садити дерево або кущ калини поблизу колодязя чи колонки – це рештки давнього народного звичаю шукати воду там, де «чисте місце». На моїй пам’яті верба була посаджена, доглядалася всіма, і виросла – поруч з колонкою, що позаду Братської могили (давній скіфський курган). Тепер там товстий пеньок і непрацюючий корпус тієї колонки…

А жителі 43 та 45 будинків по проспекту, останні сорок років живуть з вербою, яку висадили поряд з трьома каналізаційними люками. І хоча смердючі витоки вона не очищує, ілюзію чистоти коло двору створює. Величні руїни тієї верби видніються й досі поблизу «Муравейника».

Та й на площі, навкруги фонтану – теж були посаджені верби, а не акації… Зрозуміло, це можна пояснити прагматичними міркуваннями – верба швидко росте, дає гарну тінь… тим краще це характеризує як сучасних озеленювачів міста, так і наших мудрих предків. На нову декоративну роль дерева вказує і сучасна мода на ландшафтну архітектуру в приватних володіннях.

Майже весь набір давніх українських типів водяних джерел мало наше місто та його околиці. Колодязі копані лугові, степові для пастухів і худоби, джерела-криниці біля річок, джерела і криниці в лісі, копані колодязі на вулиці, спершу громадські, а потім приватні, криниці польові для землеробів, озера-копанки на присадибних ділянках…

До 80-х років проіснувало озеро-копанка (поблизу АТБ – «Будинок взуття») у приватному дворі, замість городу. Дід розводив і ловив там вудкою карасиків. Через Березівку навскоси, (у приватному будинку поряд з готелем «Топаз») до сьогодні існує копана-рукотворна криничка, з неї поливали город.

Місцеві жителі розчищали джерела поблизу урвищ єврейського кладовища (меблева фабрика), вздовж Березівки по «ЗБ», з них пили пастухи, що ближче до центру пасли кіз, а далі – пасли й корови. Наше, пацаняче плем’я на велосипедах, знало де є смачна вода у межах міста. І хоча ми й жили у центрі, траплялося, що на околицях розчищали знайомі джерельця, які замулилися. Ми не ділили місто на наші і не наші райони. Для нас все місто було – наше. І кожна жива криничка у ньому вгамовувала нашу спрагу і знімала втому.

Нехай це й пафосно звучить, але в Олександрії декілька століть зберігалися давні підземні джерела, які напували «соками рідної землі» не одне покоління з тих народів, що проживали-побували тут. В якому стані ці джерела зараз? Це (риторичне) питання і до спеціалістів, і до місцевої влади…

***

Раз вже мова зайшла про санітарний стан міста, згадаємо про те, як воно у 60-80 роках прибиралося. У центрі сміття вивозили спеціальні машини. «Мусорки» були схожі на жука, з довгим, одвислим задом. Саме там знаходився гідравлічний прес, що ущільнював відходи. Жука-вонючку автівка нагадувала і своїм смородом.

Водій також не виглядав охайно. Зупинившись посеред двору він, або його помічниця, дещо істерично, калатали у дзвіночок. Такий само, як у школі. Серед літа, кожного дня, почувши його, у нас калатало і стискалося серце… Невже вже до школи, невже канікули закінчилися?

Від радощів, що це не школа прийшла, а «мусорка» приїхала, двір наповнювався дитячими криками: «Мама, мусор привезли!» Тоді всі вибігали у двір із помийними відрами. Відра були металевими, і спорожнивши, їх ще й довго «вибивали» об край кузова. Гвалт і стукіт піднімався тоді неймовірний.

До того ж, у дворі одночасно опинялися майже всі дорослі і діти. І це теж було вкрай небезпечно. Бо тут нашим мамам сусідки-пенсіонери про нас все і доповідали. Хто з нас що розбив-зробив-зламав, і що кому сказав, і якими словами…

А мами нас за це могли і в хату забрати, і вуха накрутити, і батькові ввечері розповісти… Тож від жіночого галасу, взаємозвинувачень і сварок, діти тікали разом з котами і собаками, а потім всі разом виглядали з-під кущів, чи вже можна виходить? І поки машина не рушала, бабки не розходилися. Та сміття по місту збирали не тільки машинами…

Екзотики Олександрії 1950-70-х додавали також старці, що збирали лахміття. На проспекті вони не показувалися, їздили околицями. Правда, околиці починалися зразу, за сто метрів за проспектом. Ті діди міняли старі пальта, матраси, «кухвайки», ганчір’я – на глиняні свистульки у вигляді голуба чи курочки. Як згадує Петренко Тетяна 1957 р.н. і Микола Слета 1956 р.н. діди возили також голки до примусів і керогазів.

Цей вид заробітку досить давній, про його існування в Олександрії писав Федір Мержанов: «Помимо торговли в магазинах и на базаре существовала также торговля вразнос и вразвоз, сопровождаемая монотонными выкриками: (…) «Точить ножи, ножницы», «сахарное мороженое», «кастрюли, ведра починяем», «старые вещи покупаем » и т.д. Собиратели тряпок снабжали детвору блестящими «драгоценностями» за сданное тряпье.»
Йшла і йшла собі конячина неквапно. Тупотіли копита, торохкотіли колеса у воза. Позаду візника лежав великий совок і віник, щоб підбирати кінські яблука, які продавали для «мазки». Стояв там і ящик, у який збирали те «добро». Діди і літом, і зимою мали на голові шапку-вушанку.

Коли я питаю друзів, чи лахмітник кричав щось, мені відповідають: «Для чого йому було кричати? Ми ж весь час були на вулиці. Бігали… Гралися… Жили там… Як тільки він з’являвся, наприклад, на Осипенко, всі діти, аж до самої залізниці, вже тягли з сараїв та горіщ лахміття… Вся вулиця його бачила і ми, зліталися до нього як пташенята».

Ті діди з свистульками були симпатичнішими за бомжів, що збирають сьогодні старі «пальта і куфайки» на смітниках.

Крім лахмітників і сміттярів прибирала місто і така потрібна «штука», як ливнева каналізація. Массивні, вмуровані в бруківку грати її найдовше затримались у нижньому місті, поблизу Будинку культури АЄМЗ… (Їх покрали тоді ж, як і ручки з колонок.) А в дворі того Будинку культури, між колишньою (у 60-х роках!) дитячою бібліотекою і танцювальним майданчиком, в каналізаційному колодязі – ловились карасики! Чув малим про таке. Чи то колодязь був зруйнований, чи спеціально з’єднаний з Березівкою, щоб риби запливали…невідомо. А ловив їх, начебто, короткою вудкою, прямо з асфальту, мій знайомий, театральний електрик Віля… Звісно що ловив вдень, поки танців не було.

Змінилися часи і ціни. Змінилися цінності. Ми дбаємо про здоров’я, поставили фільтри, купуємо воду спеціальної очистки… Але іноді так хочеться нахилитися до колонки і напитися простої води «від пуза»! Особливо в спеку, коли бачиш собаку, що так смачно ковтає воду. З озерця, серед подорожників, поруч із колонкою….

Нині колонки – вже інженерні пам’ятки індустріальної доби. Не кожне українське місто мало і має їх, як Олександрія. Може варто зберегти хоч деякі? Не для пиття, а просто як пам’ять про ті часи, коли все місто було великим «театром», і біля криниць і водорозбірних колонок збиралися сусіди погомоніти, почути плітки і новини. Хлопці чекали там короткого побачення з дівчиною, а під ногами дорослих вовтузилися діти… (Традиційний сюжет народних українських картин «Коло криниці».)

Якщо творчо оформити територію навколо такої колонки, ( це може бути стилізована під старовину лава, ліхтар або міський годинник, театральна тумба…) то наше місто отримає цікавий і, головне, живий туристичний об’єкт. Бо пам’ятники Леніну або Галушці – давно вже не новина. Подібні є навіть у смт. Пантаївці і в Полтаві, а ми – місто зі своєю власною історією… Тим більше, що й монумент Козаку Вусу у нас, уже, можна сказати, є…
Василь Скуратівський у своєму «Місяцельнику» пише: «Спаплюжити чи осквернити громадську копанку вважалось за великий гріх, і таке суворо осуджувалось народною мораллю». Так було раніше. А скільки ж є тих осквернених святинь по нашій землі зараз! І знаємо, хто осквернив…

То може вже досить будувати пам’ятники вгору? Може створити пам’ятника «у глибину»? Чому б серед центральної площі не збудувати криницю чи артезіанську скважину? Пристойний фонтан? Загальнодоступний бювет, як у багатьох містах? І безкоштовно!

Хай би знову вода жебоніла, цебеніла й струменіла, бризкала, плюскала й плескала… Та й нові діти прискали, пирскали, хлюпали, плюхкалися і чалапали… І щоб ті бризки летіли «до самого неба». Він не образиться… ***

*Справочник помощника санитарного врача и помощника эпидемиолога», под ред. члена-корреспондента АМН СССР проф. Н.Н.Литвинова

**Надія Богдалова, Володимир Калініченко. Будинок Чижевського І.К. ХІХ ст., вул. Шевченка, 66 (архітектура, історія)

***Дитяче визначення великої кількості; переможно більша кількість – «сіксіліон».

Валерій Жванко