Визволення міста Олександрії: P.S.

Трагічні та героїчні події 6 грудня 1943 року немов завершують період окупаційного життя міста. Однак тісно пов’язане із життям олександрійців за межами міських кордонів, звільнення від окупації продовжувалось значно довше ніж перші числа грудня. Це був лише початок жертвоприношення українського народу та людей інших націй та народностей, що воювали як червоноармійці проти військ Третього Рейху на нашій землі.

Після звільнення міста бойові дії повернули на захід – у бік Нової Праги. 7 грудня містечко було звільнено від окупаційних підрозділів нацистів. Цього разу перший фланг був за 5 гвардійською танковою армією П.Ротмістрова, а також 93 гвардійською Харківською стрілецькою дивізією, 94 гвардійською стрілецькою дивізією, 84 стрілецькою дивізією.

За звільнення Нової Праги загинуло майже стільки, скільки за визволення Олександрії – 626 солдат та офіцерів. Бої за містечко були настільки кривавими, що саме тут було смертельно поранено командира згаданої 93 стрілецької дивізії В.Тихомирова.

Крім людських втрат були суттєві матеріальні збитки. За приблизними підрахунками, загальна вартість зруйнованих об’єктів народного господарства тільки в місті Олександрії склала 200 мільйонів рублів.

Безперечно варто згадати і про «чорносвиточників». Загального обрахунку нашвидкуруч мобілізованих та погано навчених селян та жителів міста ніхто не вів. Але навіть офіційні цифри говорять про жахливу статистику втрат. З 316 мобілізованих жителів села Бандурівка у 1943 році 76 пропали без вісти, 95 загинуло.

Ось цитата з офіційного видання Книги пам’яті України, присвяченій Олександрії: «Бої за Олександрію, Знам’янку і населені пункти на шляху до Кіровограда (тепер – Кропивницький, – авт.) були жорстокими, з великими людськими втратами. Нове поповнення, призване польовими військкоматами, як свідчать факти, в більшості випадків кидали на передову. Новобранці не проходили інтенсивної підготовки в запасних та учбових частинах. Іноді не було обмундирування, навіть без солдатських «жетонів смерті», на другий, третій день йшли у бій з ворогом. Та й деякі військові начальники  вважали, що ті, хто залишався на окупованій території, повинні були «искупить свою вину». Так, з нового поповнення с. Олександрівки Олександрійського району загинули в боях за Кіровоград 19 чоловік, з села Червона Кам’янка – 22 чоловіки, смт. Нова Прага – 53 чоловіки. Тільки в бойових операціях під Знам’янкою загинуло біля 150 олександрійців нового поповнення». Лише 21 березня 1944 року був звільнений останній населений пункт, що окупували нацистські загарбники на Кіровоградщині.

Ціна, яку заплатила земля між Дніпром і Бугом за визволення, була дуже високою. За офіційними даними, було призвано до армії за часи Другої світової війни 189223 жителів Кіровоградщини, а загинуло чи пропало без вісти 92863 чоловік, тобто більше 49% тих, хто пішов на фронт чи воював у тилу ворога.

За звільнення краю загинуло 152155 чоловік – це така кількість людей, яка відповідає 150% населення сучасної Олександрії, тобто місто і ще така ж половина міста.

Ціна війни для жителів Олександрійщини неймовірно висока і ми маємо пам’ятати про подвиг наших предків не тільки 6 грудня, покладаючи квіти до пам’ятників чи обелісків, але й згадуючи кожного, хто загинув у тій війні. І не винні визволителі, що на їх плечах, їхньою кров’ю та потом, їхнім щоденним ризиком життя під ворожими кулями, скористались верховні керівники і розпорядилися на власний розсуд повоєнним життям.

У Олександрії йшли криваві бої, а в Тегерані, 1 грудня 1943 року, керівники СРСР, США, Великої Британії і Франції вирішували, як вони розпочнуть другий фронт, як поділять межі впливу та наскільки далеко розповсюдиться вплив створеної Сталіним супердержави. Коли на Кіровоградщині ще не відгриміли останні залпи, цей вибір було зроблено і потім все інше лише закріплювалось та поширювалось новими придбаннями та грою нервів між титанами нового світу – Радянським Союзом та Сполученими Штатами Америки аж до блокади Берліну і початку реальної підготовки війни між СРСР та США після Другої світової війни. Знищивши нацистську імперію, нові імперії вирішили позмагатись, напружуючи всі свої сили у новому двобої, але вже сам на сам. На щастя, тоді вистачило розуму та волі політиків припинити сповзання до небезпечної гри. Можливо це сталось лише тому, що надто свіжою була пам’ять про кров, смерть, руйнування та жертви, які завдала війна всьому світові.

Та знову до теми нашої розмови. Після звільнення, Олександрія не отримала очікуваного полегшення тоталітарного управління. До війни були сталінські репресії, під час війни прийшли нацистські окупанти. Замість окупантів прийшли завсідники з НКВС та інших «органів» і почали виловлювати «шпигунів», «зрадників» та інших «врєдітєлей». Є свідчення того, що планувалось переселення всіх українців, але Сталін не замахнувся на реалізацію цього плану лише тому, що не мав на це відповідних ресурсів, а також території, спроможної прийняти таку кількість робочої сили. Крім того, є свідчення і про те, що переселення навіть кримських татар коштувало величезних моральних та матеріальних втрат для країни. І тому на таке масштабне переселення, що могло закінчитися кривавим бунтом, ніхто не погодився.

Боротьба за остаточне звільнення краю від тоталітарного режиму, що прикрився славою і звитягою солдат і офіцерів червоноармійців, продовжилась і після березневих подій 1944 року. І вона завершилась першою перемогою після встановлення Незалежності України у 1991 році. Але хто знав, що незабаром, 2014 року, лінія справжнього фронту проляже знову по українським землям, де цього разу захищати країну довелось правнукам визволителів Олександрії та Олександрійського району тих грудневих днів 1944 року. Саме цю, гірку, але повну правду варто згадувати, переглядаючи документи вже сивих часів, коли над Олександрією гриміли гармати та лунали залпи «катюш», що віщували нові часи для міста та його жителів.

Віктор Голобородько,

член Національної спілки краєзнавців України