Олександрія після нацистсько-фашистської окупації: майже воєнне життя без хлібу, але з театральними перспективами

Податки і видатки

…Наприклад, Олександрійська районна бібліотека, мала у своєму розпорядженні 15000 примірників книг і 30 пересувних бібліотек. Згідно типових штатів, за таких обсягів роботи потрібен штат у розмірі п’яти одиниць: завідувач бібліотеки, три бібліотекаря і одна техпрацівниця. У 1945 році цей штат і був у бібліотеці. Але контрольні цифри 1946 року фактично давали можливість мати штат на три одиниці. Саме тому місцева влада просила дофінансувати з обласного бюджету бібліотеку на 11 тисяч 400 карбованців[29].

[29] Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 10, протокол №13, постанова виконкому райради Олександрійського району “Про доасигнування по контрольним цифрам на 1946 рік місцевого бюджету по фонду заробітної плати райбібліотеці” від 13 травня 1946 року.

Ті, що повернулися з бою

З війни до Олександрії повернулось у 1946 році 645 інвалідів війни. Серед них п’ять чоловік — інвалідів першої групи, тобто людей, що отримали страшні каліцтва і фактично не мали змоги самостійно жити.

Інвалідів другої групи — 201 чоловік, а третьої — 439.

Як звітувала влада, всі інваліди війни взяті на облік. Працевлаштовані з них 523.

Серед найважливішої проблеми тих, хто повернувся з бою, але вже не міг повноцінно повернутися у мирне життя — відсутність звичайних протезів для втрачених рук і ніг [30] .

[30] Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 10, протокол №7, постанова виконкому райради Олександрійського району “Про трудове влаштування та покращення матеріально-побутового обслуговування інвалідів Великої Вітчизняної війни” від 13 травня 1946 року.

Слід віддати належне владі у тому, що, не дивлячись на численні проблеми, пошанування загиблих у війні проводилось. Наприклад для того, щоб упорядкувати могили загиблих, була створена спеціальна районова комісія[31].

[31] Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 10, протокол №10, постанова виконкому райради Олександрійського району “Про благоустрій могил воїнів Червоної Армії та партизанів загинувших в боях в Великій Вітчизняній війні” від 13 квітня 1946 року.

До речі ті, хто отримав збитки від війни, мали певні пільгові переваги. Таку категорію громадян могли за їх особистою заявою частково або повністю звільнити від оподаткування. Відповідних рішень ухвалювали у 1946 році досить багато, адже виявляли численні знищені будинки та господарства. Це пільгування мало відношення як до родин військовослужбовців, так і інших громадян. В залежності від стану руйнувань могли звільнити на 100%, 85% і на 50%. Одним з таких рішень, наприклад, звільнено було по місту Олександрії 8 господарств на 100%.[32]

[32] Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 10, протокол №4, постанова виконкому райради Олександрійського району “Про звільнення від сплати податків господарств військовослужбовців та інших громадян, в яких під час окупації повністю знищено майно»” від 4 лютого 1946 року.

Ехо війни лунало і далі в місті. Владі навіть доводилось приймати примусові рішення щодо звільнення приміщень навчальних закладів. Наприклад приміщення сільгосптехнікуму та школи механізації. Мова йде про приміщення по вулиці Діброви, 78 – це нинішній Олександрійський аграрний технікум Білоцерківського університету, а на початку XX століття – чоловіча міська гімназія. Це приміщення залишалось зайняте військовою частиною, хоча імовірно потреби нагальної у цьому вже не було.

Крім того цим же рішенням примусово виселяли церковну громаду: «Зобов’язати голову виконкому тов. Погрібного звільнити частину учбового приміщення школи механізації сільського господарства, яке зайняте церквою» [33].

[33] Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 11, протокол №17, постанова виконкому райради Олександрійського району «Про звільнення приміщення сільгосптехнікуму і школи механізації» від 25 червня 1946 року.

Як відомо, мова йде про Троїцьку церкву, яка тоді розміщувалась приблизно там, де нині клумби Європейської площі – навпроти приміщення міської ради. Ця церква була чи не єдиною, що змогла дожити до середини XX століття. Однак і вона була потім знищена під час будівництва нового будинку міськкому партії.

Побут визволителів, так само як і інших жителів міста, був далекий від не тільки ідеального, але й звичайного людського. Отримання медичної допомоги було вкрай складним, а іноді і неможливим.

У районній лікарні була велика скупченість хворих, навіть у коридорах. Пологове та гінекологічне відділення були у одному приміщенні.

Лише половина від необхідних ліжок для розміщення стаціонарних хворих була у наявності.

Забезпечення електроенергією було «слабке», як зазначають офіційні документи. Не вистачало навіть напруги для проведення операцій і якісного освітлення операційних столів.

Цілодобового забезпечення швидкої допомоги не було.

Для вирішення всіх цих проблем, а фактично налагодження цивілізованого медичного забезпечення, ухвалювалось рішення про необхідність будівництва районної лікарні на 300-400 ліжок.[34]

[34] Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 10, протокол №4, постанова виконкому райради Олександрійського району «Про покращення медобслуговування населення міста» від 4 лютого 1946 року.

Чайна для контингенту

Катастрофічно не вистачало продовольства. Для того, щоб побороти стихійну торгівлю, підпільний бізнес, який розвивався через дефіцит, влада намагалась активно втручатись у торгівлю, управляти продажем.

Наприклад Ново-Пилипівське сільпо клопотало про відкриття «комерційної чайної» на колгоспному ринку Олександрійського району.

Відкриття комерційного магазину з продажу продуктів мотивували тим, що необхідно охопити «контингент», тобто жителів міста «культурно-побутовим обслуговуванням». Для цього вирішили використати приміщення на Базарній площі (нині – центральна площа Олександрії, раніше – Соборна) для цього незвичного комерційного післявоєнного об’єкту.

Справжня мотивація була дещо іншою. Відкриття таких «чайних» влада використовувала як легальний спосіб заробити гроші завдяки продажу за великими цінами хліба та інших продуктів.

Відкриття «чайної» запланували не пізніше 5 вересня 1946 року. [35]

[35] Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 10, протокол №4, постанова виконкому райради Олександрійського району «О ходатайстве Ново-Филипповского сельпо об открытии коммерческой чайной при колхозном рынке Александрийского района» від 4 лютого 1946 року.

Слід зазначити, що вказаний торгівельний заклад був не для всіх, а саме для «контингенту» – а це певне коло визначених осіб. Що продавали і що могли купити у цих «чайних» олександрійці? Поки що документів з діяльності вказаного торгівельного закладу не вдалось знайти. Однак показовим є інше. Описуючи життя повоєнної Кіровоградщини на базі архівних джерел, справжня мотивація виявилась далекою від задекларованої.

«В області діяли ресторани, закриті (відомчі) їдальні, чайні, для яких в І кварталі 1947 року централізовано надходили продукти харчування…Серед відвідувачів комерційних магазинів, ресторанів фігурували в першу чергу заможні громадяни області, які отримували високі зарплати, або злочинці, які гроші здобували шляхом грабунків та розбоїв. Якісні продукти харчування в закритих їдальнях споживали в першу чергу представники т. зв. «радпартактиву». Робітникам з їхніми мізерними зарплатами та колгоспникам з їхніми копійками, нарахованими на трудодні, робити в післявоєнних комерційних магазинах, ресторанах та «Чайних» було нічого. Зокрема, в «Чайній» № 3 Кірторгу, згідно меню на 18.03.1946 р., склянка чаю коштувала 2 крб., 1 пиріжок з м’ясом — 5 крб., 100 грамів ковбаси «Польської» — 22 крб., ковбаса гов’яжа — 17 крб. за 100 грамів, 100 грамів хліба пшеничного 72 % — 2 крб. 50 коп., 1 л пива — 12 крб. Цим меню «Чайної» і вичерпувалося».[36]

[36] Петренко Іван Данилович. Кіровоградщина повоєнна (1944–1948 рр.). [Текст] /І. Петренко. — Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2011, с.118.

Для порівняння – допомога матерям на дитину складала у 1946 році від 80 до 200 карбованців, а разова допомога сім’ям загиблих – 1300-2500 карбованців. [37]

[37] Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 10, з документів протоколу виконкому райради Олександрійського району №4 від 4 лютого 1946 року.

Щодо оплати праці селян, то тут взагалі і говорити нічого про можливість харчуватись у таких «елітних» торговельних закладах – для того, щоб випити навіть склянку чаю із пиріжком з м’ясом, селянину потрібно виробити від 150 до 300 трудоднів![36]

[36] Петренко, Іван Данилович. Кіровоградщина повоєнна (1944–1948 рр.). [Текст] /І. Петренко. — Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2011, с.119

Варто нагадати і те, що поняття «сільпо» охоплювало виключно елітарну мережу магазинів, де харчуватися могли вчителі, лікарі, робітники МТС (машинно-тракторних станцій), працівники пошти, чиновники сільських рад. [36]

[36] Петренко, Іван Данилович. Кіровоградщина повоєнна (1944–1948 рр.). [Текст] /І. Петренко. — Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2011, с.120

У травні 1946 року міністерська перевірка засвідчила катастрофічний стан із забезпеченням харчування навіть вугільників – тих самих вугільників, яких влада вважала будівничими нового майбутнього, авторами «правобережної кочегарки»- Олександрії шахтарської.

«Міністр, ознайомившись зі станом торгівлі в районі будівництва шахт по видобутку вугілля на Кіровоградщині, зокрема в м. Олександрії, зробив висновок, що «постачання робітників і службовців, зайнятих у вугільній промисловості, здійснюється незадовільно», «…постачання хлібом відбувається з перебоями… є факти невидачі хліба робітникам по кілька днів… хліб дуже неякісний… громадське харчування організоване незадовільно — меню одноманітне, треті блюда відсутні». Цим наказом для робітників вугільної промисловості області наказувалося виділити: 800 м бавовняних тканин, 15 000 одиниць посуду для їдалень, 25 тонн повидла, 20 тонн вівсянки, 30 тонн бобових, 10 тонн рису, 1 тонну цукру». [36]

[36] Петренко, Іван Данилович. Кіровоградщина повоєнна (1944–1948 рр.). [Текст] /І. Петренко. — Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2011, с.121

Але і в 1947 році будівельники, наприклад, Байдаківського розрізу, отримали надзвичайно малі пайки. Якщо у 1946 році їм було виділено більше ніж 22 тисячі кілограм м’яса, то у 1947 – лише 1078 кг – у 22 рази менше!

Хліба у 1946 році виділили для вугільників розрізу – 97574 кг, тоді як у 1947 році мізерні 3,2 тисячі кг. [36]

[36] Петренко, Іван Данилович. Кіровоградщина повоєнна (1944–1948 рр.). [Текст] /І. Петренко. — Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2011, с.122

Можна тільки уявити як жилось простим селянам, у яких іноді не було навіть в достатній кількості карток, або за ними не видавали продуктів. Майбутнє Олександрії гірники будували голодними і бідними, а партійна номенклатура почувала себе ситими і впевненими.

13 серпня 1946 року виконавчий комітет районної ради Олександрійського району ухвалює рішення про підготовку до переходу торгівлі без карток.

Влада поставила дедлайн – 1 вересня 1946 року.[38] Однак, як свідчать документи, перехід на безкарткову систему відбувся на Кіровоградщині аж у 1947 році.

[38] Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 11, протокол №21, постанова виконкому райради Олександрійського району «О подготовке по безкарточной торговле хлебом по Александрийскому району» від 13 серпня 1946 року.

Перламутрові ґудзики 

Між тим влада продовжувала використовувати дешеву робочу силу людей для того, щоб не надавати у майбутньому нормальні побутові умови життя, а створювати нові промислові підприємства. Іноді ці підприємства були відверто збиткові і працювали на сировині, що завозилась з віддалених куточків країни. Однак треба було давати план і показувати бурхливу діяльність, нехай і без економічної вигоди. Саме відстала та закрита економіка Радянського Союзу призведе до того, що монолітна здавалось би країна, у 90-их роках минулого століття перестане існувати і не буде спроможна навіть прокормити своїх громадян.

Поки що всі ці негативні риси тільки нарощувались.

Як приклад: для того, щоб пожвавити роботу місцевої ґудзикової фабрики, ухвалили рішення зобов’язати місцевий районний споживчий союз організувати на території річки Інгулець, що прилягала до міста Олександрії, заготівлю та здачу черепашок. Проблема була у тому, що для виробництва перламутрових ґудзиків на фабриці райТОСу не вистачало привезеної сировини – черепашок. [39]

[39] Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 11, протокол №141, постанова виконкому райради Олександрійського району «Об обеспечении местным сырьем пуговичной фабрики райТОСа» від 22 травня 1946 року.

Разом з тим відновлювалось будівництво взуттєвої та швейної фабрик міста, які розпочали споруджувати ще у довоєнному 1940 році. [40]

[40] Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 10, протокол №4, постанова виконкому райради Олександрійського району «О возобновлении строительства в г.Александрии обувной и швейной фабрик» від 4 лютого 1946 року.

Ціна індустріальної Олександрії

Післявоєнне життя стало ще тяжчим ніж військові будні: голод, хвороби, безсилля перед злочинами і примарна надія на майбутнє. Мені тяжко було зрозуміти чому мої предки дуже негативно оцінювали той час, який мені, поколінню, що зачепило край життя Радянського Союзу, видавався героїчним. Як свідчать факти, героїка одних не відповідала антигероїзму партократії, що опанувала все життя і вкорінилась настільки міцно разом із культом вождя, що навіть у найтяжчі роки, в той самий 1946 рік, люди писали спасенні листи до Сталіна. І це тоді, коли самі бачили повторення середини 30-их років, коли люди зникали просто посеред вулиць і карались розстрілами та величезними тюремними строками або ув’язненням в табори за свою незгоду із лінією держави. Народ-переможець не цікавив владну верхівку і послаблення тиску влади на громадян не відбулось. Навпаки, в Кіровоградській області на початок 1946 року за ухиляння від нового виду мобілізації — примусової роботи у сільському господарстві були притягнуті до кримінальної відповідальності 138 осіб.

У 1947 році 970 робітників буровугільної “правобережної кочегарки” — Олександрії — дезертирували з тяжкої, виснажливої, на межі життя і смерті, праці [36].

[36] Петренко, Іван Данилович. Кіровоградщина повоєнна (1944–1948 рр.). [Текст] /І. Петренко. — Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2011, с.18

Оплата праці зерном на трудодні у 1946 році була в Олександрійському (міському) районі — в середньому 183 грами на один трудодень [36]. І в цей же час партійні функціонери марили спорудженням величезних культосвітніх споруд, намагалися через жорстке регламентування життя дітей викинути за межі вулиць бідних сиріт і дітей, що змушені були торгувати цигарками. Проблеми в економіці і соціальному житті накопичувались і не вирішувались.

[36] Петренко, Іван Данилович. Кіровоградщина повоєнна (1944–1948 рр.). [Текст] /І. Петренко. — Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2011, с.45

Тяжкий, голодний 1946 рік завершувався. Саме в цьому році було ухвалене поворотне рішення про створення на базі старих копалень великого буровугільного комплексу та формування міської влади для управління цього нового великого господарства.

Так народжувалась у муках, в латаній свитині, нова, індустріальна Олександрія, збудована потом і кров’ю олександрійців.

Віктор Голобородько

Фото з фондів Олександрійського музейного центру