Голодомор: ціна Олександрії

Олександрія нещодавно в черговий раз відзначила роковини, коли ми згадуємо жертв Голодомору. Сьогодні можемо з біллю в серці, але цілком вільно віддавати шану тим, хто загинув у жорнах жорстокої війни проти людяності, розгорнутої владою проти власного народу. Знову ставили свічки, знову вголос промовляли завчені фрази. Але цього року тих, хто прийшов вклонитися пам’яті жертв голоду в Олександрії, було трохи менше. І коли я почав запитувати людей, чому так сталось, то причиною було не тільки традиційне недоінформування владою про захід, не тільки пасивність частини патріотичної громадськості. Причина була у тому, що олександрійці, як і більшість українців, продовжують жити у стані кривавої війни, де кожного дня ми отримуємо звістки про втрату рідних і близьких, де кожного дня ми витрачаємо ресурси для підтримки армії, замість того, щоб відновлювати країну та крокувати до цивілізованого світу.

І саме тоді я вирішив нагадати про те, якою була ціна Голодомору для Олександрії, згадавши не тільки трагічні тридцяті роки, але й не менш трагічні дні післявоєнного голоду 1946 року. Адже все це вдарило по багатьом родинам олександрійців і досі залишається незаятреною раною.

 «З якого часу існує радянська влада, то народу життя немає й очікувати його немає чого. Що зберемо, то все вивезуть, а народ знову буде голодувати. Далі існувати ми так не можемо, а при комунізмі ще буде гірше».

«Коммунисты забрали весь хлеб, а теперь мы умрем с голода… На одного работника, производящего материальные ценности, приходится 10 тунеядцев – работников облисполкома, обкома партии, комсомольских и профсоюзных комитетов и других, все они, не производя ничего, кушают в пять раз больше тех людей, которые добывают уголь и хлеб. И такое положение по всей стране… Они поделали из нас бродяг, превратили весь народ в скот…»[1]

Це висловлювання жителів Олександрійщини коротко і дуже влучно характеризують те, що відбувалось за межею партійно-пропагандистських лозунгів і гучних свят. До речі, за перше наведене висловлювання колгоспник Новопразького району отримав тюремне ув’язнення.

[1] Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х – середина 1950-х рр.): Колективна монографія / Відп. ред. В. М. Даниленко. НАН України. Інститут історії України. – [Кн. 2], ч. 3. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – 336 с

У 2013 році влада офіційно визнала, що на початку тридцятих років, а особливо у 1933 році, в Олександрійському районі смертність була катастрофічною: 1931 – 693 особи, 1932 – 883, 1933 – 1358. У знекровленому краї у 1934 році смертність зафіксована на рівні 314 осіб.

В Олександрії померло 1579 людей за один рік[2]. Це і є жнива скорботи у олександрійському вимірі. Такі ж приблизно показники дає і Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні, де частина видання присвячена Олександрії та Олександрійському району[3].

[2] http://alexandria.kr.ua/news/urok-pamyati-v-muzeyi-myru-golodomor-m.htm

[3] Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Кіровоградська область. – Український інститут національної пам’яті України. Кіровоградська обласна державна адміністрація. Кіровоградська обласна рада. – Кіровоград: ТОВ «Імекс-ЛТД».- стор. 511.

Ця ж книга розповідає про голод, який змусив тисячі олександрійців кидати свої сім’ї, шукати інше місце для прожиття, залишаючи напризволяще навіть найдорожче – дітей. І це все відбувалось у нашому хліборобському краї, і в місті, і в районі! [4]

[4]Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Кіровоградська область. – Український інститут національної пам’яті України. Кіровоградська обласна державна адміністрація. Кіровоградська обласна рада. – Кіровоград: ТОВ «Імекс-ЛТД».- стор. 510.

Проте, як виявилось, навіть ця сумна статистика недораховує чималу кількість жителів міста та району, які за офіційною статисткою зникли невідомо куди.

Спробуємо дослідити, скільки втратило місто Олександрія та район внаслідок репресій, голодоморів та Другої світової війни. Офіційну кількість населення Олександрії можна дізнатись, починаючи з 1926 року, коли було проведено та опубліковано результати Всесоюзного перепису населення, в тому числі у Кременчуцькому окрузі Української Соціалістичної Радянської республіки. Тоді, за даними статистики (яку, до речі, імовірно хизуючись перед Європою, переклали паралельно французькою мовою), в місті Олександрії проживало 18 705 громадян[5].

[5] Всесоюзная перепись населения 1926 года. – Том ХІІ: Украинская Социалистическая Советская Республика. Правобережный подрайон. Левобережный подрайон: народность, родной язык, возраст, грамотность / Центральное статистическое управление СССР, Отдел переписи. – М.: Издание ЦСУ Союза ССР, 1928. – 472 с.

Як відомо, наступні переписи стали закритою інформацією, засекреченими даними, які були створені, на думку радянської влади, «ворогами народу», а не колишніми висококваліфікованими спеціалістами. Нещодавно вдалось прочитати надзвичайно цікавий документ, опублікований дослідниками, – додаток до доповідної записки з табличними даними про населення міст України, складеної на ім’я С. Косіора та П. Постишева. В цьому документі зазначено динаміку кількості населення міста Олександрії. У 1897 – 14 тисяч, у 1920 – 21,9 тисяч, у 1926 – 18,7 тисяч, дані поточного обліку на 1 січня 1936 року – 12,6 тисяч та дані перепису по Олександрії, отримані 6 січня 1937 року,  – 15,6 тисяч[6].

Таким чином, лише після війн та збройних конфліктів локального характеру, репресій та голодоморів місто втратило мінімум 6,3 тисячі городян, що тоді складало 28,7% населення 1920 року. Тобто місто втратило майже третину своїх жителів ще до нацистської окупації, завдяки більшовицькому тоталітарному режиму.

Ще жахливіше виглядає статистика по найближчому до Олександрії району, про який вдалось знайти дані, – Аджамському. Там «зникла» половина населення – 49,5%. В інших районах нинішньої Кіровоградщини рівень втрат був схожим та навіть більшим: Новомиргородський – 56,2%, Добровеличківський – 58,5%, Новгородківський – 45,9%.[6]

[6] Кульчицький С., Єфіменко Г. Демографічні наслідки Голодомору 1933 р. в Україні. Всесоюзний перепис 1937 р. В Україні: документи та матеріали / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – 192 с.

До речі, втрати на рівні 36%[7] дослідники розвитку цивілізації вважають смертельними для не тільки одного міста, але й навіть для цілих областей, чималих територій країн, оскільки після таких втрат відновлення населення відбувається або вкрай тривалий час, або взагалі не відбувається. Тож наше місто, завдяки війнам та тоталітарним експериментам, заледве балансувало на межі життя і смерті.

[7] Стороженко І. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI – середини XVII століть. Кн.2: Генезис, еволюція та реформування організаційної структури Січі. – Дніпродзержинськ, Видавничий дім «Арій», 2007, – 418 с.

Обійми голодної смерті не полишили край і після війни. У 1945 році колгосп імені Леніна Олександрійського району був нагороджений перехідним Червоним прапором за виконання 162% плану весняної сівби та посівів ранніх культур за 10 днів.

За свій труд селяни отримали не тільки Червоний прапор, але й грошову премію виконкому обласної Ради депутатів трудящих у сумі 10 тисяч карбованців [8].

[8] Сільське господарство Кіровоградщини (1944-1975): Зб. Документів і матеріалів / упор. Л.О.Білаш, Є.І.Горбунова, Г.Ф. Турчаніна та ін., Дніпропетровськ, Промінь, 1987, с.26

Але ситуація із забезпеченням хлібом змінилася буквально за лічені місяці. Кіровоградщина була однією з тих областей України, яка дуже сильно потерпала від голоду. Як вважають історики, причиною голоду, що охопив повоєнну Кіровоградщину, стали не війна, не післявоєнна розруха, а методи хлібозаготівель, які нічим не відрізнялись від тих, які діяли у 30-их роках XX століття: держава забирала у селян майже весь хліб та інші продукти харчування [9].

[9] Кіровоградщина. Історія рідного краю, ред. І.Козир, Кіровоград, Імекс-ЛТД, 2012, стор. 231.

За планом хлібозаготівель планувалось отримати 29548 тисяч пудів хліба або 4,7 млн. центнерів. Цей план двічі зростав і став чи не найбільшим в Україні. До того ж в Кіровоградщині зібрали лише 3,5 млн. центнерів хліба, тобто менше ніж вимагала сталінська влада. Були урізані пайки, а з колгоспів вилучено навіть посівне та фуражне (для корму худоби) зерно, тобто селян фактично прирекли до голодної смерті.

В той же час партійні органи рапортували про організацію та проведення свят, присвячених 29 роковинам жовтневої соціалістичної революції, та про проведення «червоних обозів» для здачі хліба[8].

[8] Сільське господарство Кіровоградщини (1944-1975): Зб. Документів і матеріалів / упор. Л.О.Білаш, Є.І.Горбунова, Г.Ф. Турчаніна та ін., Дніпропетровськ, Промінь, 1987, с.31.

У кінці вересня міністр держбезпеки УРСР Савченко доповідав ЦК КП(б)У про виявлення 44431 листа із скаргами населення на посуху, несплату за працю й голод. Зокрема, з Кіровоградської області було надіслано – 6751 лист такого змісту. Для порівняння: у Київській області – 15507, Вінницькій – 13011, Чернігівській – 2924[1].

[1] Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х – середина 1950-х рр.): Колективна монографія / Відп. ред. В. М. Даниленко. НАН України. Інститут історії України. – [Кн. 2], ч. 3. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – 336 с

На початок 1947 р. в особливо тяжкому становищі, як свідчать документи архіву МВС УРСР, знаходились сім’ї колгоспників, загиблих на фронті, багатодітні та сім’ї інвалідів війни Червоно-Кам’янського, Олександрійського, Піщано-Бродського та інших районів області. Станом на 20 червня 1947 р., за даними архіву МВС України, у Кіровоградській області було зареєстровано 19797 дистрофіків. Муки виснаження заставляли голодуючих вживати у їжу траву, різні сурогати, гризунів тощо. «Селяни змушені були їсти щавель та кропиву. Але від споживання цих рослин діставали водянку і вмирали. Першими вмирали чоловіки і діти. Люди від голоду втрачали розум», – згадувала Г.І. Михайлова, – збирали різне коріння. Не було чим топити. Піч топили перекотиполем або гнилою соломою»[10].

[10] Веселова О. Голод 1946 – 1947 рр. в Кіровоградській області УРСР / О. Веселова // Пробл. історії України: факти, судження, пошуки: міжвід. зб. наук. пр. – 2005. – Вип. 14. – С. 433-441.

За спогадами бабусі та прабабусі автора цих рядків, які народились та все життя прожили в Олександрії, голод був. Вони це пам’ятали і знали про це. Пам’ятаю зітхання прабабусі Уляни, з вічно молодими очима на зморшкуватому та обвітреному степовим вітром обличчі, яка скупими словами передавала цю трагедію. Вона ніколи не розповідала сумних історій, проте завжди говорила, що найстрашніше у житті – це війна, яку вона теж пережила, та голод, який вона знала не за чутками. Вона – одна з нащадків багатодітної сім’ї з дідів-прадідів хліборобів пронесла в собі пам’ять про ці гіркі роки, про цей страшний ужинок. І саме тому я довіряю численним архівним документам, адже і народна пам’ять говорить про страшні злочини проти нашого народу.

Ціна політично-ідеалістичних експериментів, що перетворили хліборобський край у голодну пустелю, нині вимірюється для Олександрії тисячами життів простих людей.

Віктор Голобородько