Олександрійці, чиє ім’я реабілітовано історією (продовження)

…За такі пророцтва, до речі досить популярні у довоєнні часи серед селянства степової України, конюха з Головківки засудили до 10 років таборів. Реабілітували головківця лише у 1989 році.

Трагедія борців за незалежність

Сьогодні ми зовсім по-іншому сприймаємо трагедію тих українців, які боролись за незалежність України за часів падіння російської імперії. Їх подвиг, їх змагання за самостійність держави на зламі століть, в розбурханому морі крові, війн, знищення моральних орієнтирів, сьогодні виглядає як острівець справжнього героїзму, схожого із тим, який виявляють українці та олександрійці, зокрема, нині під час «вітчизняної війни 2014 року».

Саме таких людей система невблаганно знищувала, саме їм давали найбільші строки тюремного чи табірного покарання. Іноді їх доля виходила за межі навіть поверхової імітації судової системи новоявленої імперії, яка діяла під гаслами вже нових вождів.

Повітовий комендант часів Української Народної Республіки в Олександрії – Степан Чорний. Народжений на Луганщині, він закінчив два класи «міністерської» школи. Жив у селі Братолюбівка Криворізького округу – нині це Долинський район.

В документах його називають хліборобом та «збирачем держстраху», тобто представником державного страхування.

Мабуть тямущий хлібороб зрозумів, що нова влада йому набагато ближча, ніж більшовистська навала під орудою Муравйова. Тому він і пішов у коменданти повіту, захищаючи хліборобський край від нових поневолювачів.

Саме такого кроку більшовики йому не пробачили. Ще у 1929 році його заарештували та засудили «особливою нарадою» – зверніть увагу – не судом, а «нарадою» – до 3 років ув’язнення у концтаборах. Остання фраза не перебільшення автора статті, а фраза з документу радянської епохи – саме так – концтаборах! Доля засудженого невідома. Реабілітовано у 1995 році.

Ось ще одна цікава доля жителя Олександрійського повіту часів визвольних змагань. Клим Бондаренко народився у селі Ревівка, а проживав у Дмитрівці Олександрійського повіту. Нині це село Знам’янського району. Цей селянин, який здобув початкову освіту, спочатку був діловодом Дмитрівського революційного комітету. Однак, розуміючи антинародність нової влади, перейшов на сторону збройних формувань Хмари, які, як відомо, були своєрідним підрозділом «народної армії» Холодноярської республіки.

Клим Трохимович хотів зупинити бронепоїзд більшовиків, який мав цілком символічну назву – імені товариша Сталіна. Коли це не вдалося, він закликав розібрати залізничну колію. Разом із іншими повстанцями – Василем Ковальовим, Панасом Михайловим, Михайлом Самборським. Потім вони були заарештовані та розстріляні за вироком «трійки» особливого відділу 6 армії. Вирок був виконаний на наступний день. Україна реабілітувала свого героя лише у 1994 році.

Дещо по-іншому склалась доля кочегара станції Користівка – Павла Гузя. Він жив у Протопопівці і працював на станції. Хоча влада знала, що воював на боці отамана Григор’єва, в арміях УНР, зокрема воював і проти більшовицьких загонів, однак терпіла. До того часу, поки кочегар не почав говорити страшні для влади речі. Наприклад, проводив антиагітацію щодо державної позики на індустріалізацію. Він же «намагався довести, що радвлада веде неправильну політику на селі, що біля влади купка бандитів, яка сама живе добре, а робітників і селян закабалила».

У 1931 році розмови могли коштувати робітникові навіть життя. Однак, після місяця ув’язнення, справу припинили і з-під варти звільнили. Мабуть, влада вирішила закрити очі на висловлювання кочегара, провівши з ним «роз’яснювальну» роботу.

І для прикладу ще одна доля «УНРівця», народженого у селі Новий Стародуб. Він був вчителем вищого початкового училища в Олександрії. За тим став завідувачем відділу народної освіти Олександрійського повітового виконкому. Цей представник повітової інтелігенції теж не став прихильником «радвлади», а пішов у загін Пилипа Хмари. Він брав участь у повстанні, яке виникло, за свідченням документів тієї ж радянської влади, «на грунті невдоволення селян продрозверсткою», а фактично грабунком селян більшовицькою владою, примусовим державним рекетом щодо селян. Зберігав зброю: гвинтівки і кулемет, кавалерійське спорядження, холодну зброю, мав список однодумців, що воювали на стороні селянських загонів. Арештований у 1920 році особливим відділом 1 кінної армії був засуджений цим же відділом до розстрілу. Реабілітація інтелігента, який став на шлях збройного опору насильному встановленню антинародної влади, відбулась лише у 1989 році.

Контрасти репресій

Звісно, прояви відвертої непокори були справою не всіх. Саме ці «гарячі голови», люди, які мали власну честь і гідність, а де в чому і певні елементи опозиційності, конфліктності у відносинах із владою, не приховували своїх поглядів. І саме вони опинялись у колі репресованих, засуджених і розстріляних.

Андрій Манько, кравець за фахом, у 1924 році потрапив під слідство, за «замах на голову сільради». Вдруге його заарештували у 1932 році. Серед його гріхів перед радянською владою – ведення «руйнівної діяльності, виступ проти самообкладання, хлібозаготівель». Відверта зневага до нової влади проявилась у висловах Андрія Манька у 1931 році, коли, готуючись до «жовтневих свят», колгоспники будували арку. «Ставте, ставте стовпи, може скоро будете на них висіти», – сказав А.Манько. Така ненависть звісно з’явилась на ґрунті повного безправ’я селянства. А провідниками цього спротиву, як ми бачимо, була в основному освічена міська інтелігенція чи хоча б мінімально освічена, зацікавлена у отриманні результатів особистої праці, у особистій свободі селянська інтелігенція.

Фінал суду – за антирадянські висловлювання кравця засудили до 3 років заслання у Північний край. Реабілітували засудженого у 1993 році.

А ось ще одна доля зовсім іншої за характером людини, з незвичною навіть сьогодні професією – бухгалтер іподрому. Виявляється такий був в довоєнній Олександрії. Іван Мироненко був заарештований у 1938 році і страчений через два місяці після арешту, як кажуть, в купі з 54 учасниками псевдошкідницької організації олександрійського тресту «Укрбурвугілля». Реабілітовано розстріляного у 1956 році, очевидно через явну безглуздість вироку і самої справи.

Усе в один день

Доля двох Турбаївських — Михайла Михайловича та Михайла Мусійовича  – більш ніж показова. Обидва — олександрійці. Один — слюсар машинно-тракторної бригади. Другий — з міщан. Обидва отримали покарання за одним і тим самим звинуваченням, що написано як кліше, але дозволяло знищити людину: «контрреволюційна агітація, дискредитація керівників партії та уряду, вихваляння фашизму у Німеччині». Однак першому олександрійцю «трійка» дала шанс — він поїхав до Воркути і був реабілітований у 1957 році. Михайлу Мусійовичу пощастило менше — він був розстріляний. Дні вироків одні й ті ж — 4 квітня 1938 одному. В один і той же день обидва олександрійця були реабілітовані — 19 жовтня 1957 року.

P.S. Сьогодні за волю та право бути громадянином незалежної держави українці та олександрійці знову склали свої голови. Історія повторюється, однак не на 100%. Якщо у далеких тридцятих роках минулого століття українці могли тільки мріяти про власну державу і змагатись із імперією, без особливої надії на перемогу, то сьогодні українці можуть захистити державність. І приклади героїзму рядових олександрійців, що ставали на захист народу, проти поневолювачів, що прийшли під різними прапорами, надихає сьогодні згадати їх імена. Згадати тих, хто не тільки реабілітовані історією, але й записані до книги героїв свого часу.

Віктор Голобородько

Стаття написана за матеріалами видань «Реабілітовані історією. Кіровоградська область», які вийшли у світ 2008-2013 рр.