Самоцвіти серед осіннього степу на Хуторі Надія

Вересневі самоцвіти – це єдине місце і єдиний час у вирі подій, коли всі театральні сили краю концентруються разом. Зусиллями колег із різних міст України, театральних професійних та аматорських труп, на невеличкому шматочку зеленого різнотрав’я та лісової свіжості, відбувається свято театру. Це час, коли можна побачити і відчути весь колорит «Вересневих самоцвітів», дух степової, центральноукраїнської мистецької родини. Тут немає манірності і дуже мало від столичного аскетизму та пошуковості. Тут класика жанру і простота форм та думок, як це і було у творах Карпенка-Карого. Так само, як це було у корифеїв національного театру. На цьому величному, традиційному і обов’язковому для всіх, хто любить театр і національне мистецтво, заході, були і ми.

Три священних місця Надії

Хутір Надія у голому степу заснував та побудував один з корифеїв – Іван Тобілевич, якого більше знають за сценічним псевдонімом – Іван Карпенко-Карий. «Вересневі самоцвіти», які мають офіційну назву «Всеукраїнське свято театрального мистецтва», цього року зібрали кращі театральні сили Черкас, Кривого Рогу, Вінниці, білоруського Гомелю, Запоріжжя, Дніпра, Львова, Херсона, інших міст, і звісно Кропивницького.

Найшановніше для театралів місце – це Театральне поле, що завершує центральну алею Хутора Надії. Саме туди спрямовуються ті, хто має що сказати глядачам. Адже саме на цьому відкритому театральному майданчику зазвичай відбуваються найбільш людні заходи і завжди найбільше гостей.

Є і ще два священних для українців місця, куди треба обов’язково прийти, відвідуючи Хутір Надію. Перше – це хата, де жила велика родина корифеїв. Саме тут фізично відчуваєш силу засновника хутора, який спромігся спорудити цей дім просто посеред степу і дати захист від снігу і дощів, вітру та сонця своїй родині. Саме тут знаходяться найцінніші реліквії, що збереглися до цього часу, – меблі і приватні речі родини, фото із дорослими і малими карпенківцями. Все це автентичне, натуральне, дихає старовиною і прохолодою великої хутірської глинобитної хати.

Ще одне місце паломництва – музей театрального мистецтва із неймовірною кімнатою, де крім новотворів та переданих реліквій, є кімната пам’яті театральних митців. Музей новий і ще не обріс великою купою раритетів, проте навіть побіжний огляд його долучає до того, що ми називаємо мистецтвом театру.

І, звісно, треба підійти до берега ставка, що викопаний власними руками Карпенка-Карого. Тобілевич та родина тут не тільки відпочивали, але й заряджались наснагою на наступний жаркий літній день спочатку після праці на полі, а потім – після тривалого гастрольного життя на колесах. Саме тому, мабуть, вся ця місцина має магічну і неповториму ауру сильного українського духу. Саме того духу і тієї сили, яка була у роду корифеїв.

Того сонячного, але на початку прохолодного, дня ми вирушили у подорож з Олександрії на автобусі, вщерть заповненому працівниками культури. Виїжджали за межі Олександрії рано, на зорі, і тому навколо нас миготіли свічечками по степу невеликі села та будиночки на дорозі, дріботіли ями на трасі, стомлено дихав пожовклий степ. Але ми чекали із нетерпінням побачення з Хутором Надією. І коли оминули відому екс-кіровоградську бетонну дорогу та попрямували на хутір, побачили характерне зелене вбрання гаю, що оточує хутір.

Із самого повороту до входу у омріяний Тобілевичем притулок для захисту від вітрів долі, ми зустрілися із святковим ярмарком. Ще не було офіційного початку, але навколо садиби вже розкладали свої доробки майстри прикладного мистецтва. Чого тут тільки не побачиш: дерев’яні діжки та ложки, майстерні вироби з бісеру, картини і.. шашлики. Тому і поїсти, і відпочити, і зарядитись фізичною енергією було де. Мов вулик гуділо все навколо, а ми пішки простували до воріт садиби, де наші колеги-майстри з Олександрії та району підтягнули свій похідний реманент та показували всьому люду здобутки. Серед майстрів-рукодільників були олександрійські родини Костянтина і Ірини Колякіних, Олександра і Олени Ющишиних та майстриня Світлана Піскова з Нової Праги.

На фестивальному ярмарку на пам’ять можна було купити навіть готовий сувенір, який виготовляли місцеві майстри і з яким трапився один цікавий курйоз. Так склалося, що на свято приїхав і голова Спілки композиторів України Ігор Щербаков, який вирішив придбати і собі сувенір на свято. І на ньому не було написано нове ім’я Кіровограда. Бо, за словами майстра, що виготовляв сувенір, ще буде суд з приводу перейменування. Відомий композитор і особистість української культури І. Щербаков просив усіх зрозуміти, що нове ім’я міста, яке пов’язане з корифеями українського театрального мистецтва, не має змінитися, бо який може бути суд над іменем Кропивницького, над тим, хто поклав життя за український народ, за захист і збереження української культури. Варто сказати, що на святі були і цілком відомі особи і їх представники, які виступали і виступають нині за перейменування міста Кропивницький у Єлисаветград. До чого я, спитаєте, це згадав? По-перше, для балансу думок. А по-друге, згадав для того, щоб подякувати цим людям за їх спокій, толерантність і відсутність спроби політизувати театральне свято гострими політичними заявами. Відзначу інше – обличчя людей дуже часто видають їх справжнє ставлення до того чи іншого заходу, події та слів. Були ці вирази облич певних посадовців дуже прикметними, коли лунали слова про українське місто Кропивницький. Дехто ж уважно читав новини з гаджету під час самого заходу. Спитаєте знову, навіщо я про це? Може для того, щоб люди із високими достойними посадами виявляли принаймні повагу до тих, кому свято є цікавим. Адже не всі є знавцями театру і не всі закохані у театральне мистецтво, проте повага до інших – справа непогана.

Перший міністр

І ось на майданчику перед садибою Тобілевича, де стоїть пам’ятник корифею – розпочалось офіційне відкриття свята. Тут як зажди приємний затінок і завершення алеї, що веде до музею театрального мистецтва. Так трапилось, що автор рядків приїхав на Хутір Надію без якоїсь офіційної місії, тому мав можливість зафіксувати все і на відео. От ми і розставили штатив, камеру та вмостили мікрофон навпроти головного пам’ятного місця заповідника. Аж тут до скромно розташованих поруч квітів почали підходити поважні гості у краватках.

Все якось аж надто просто було, щоб повірити, що чутки про участь у заході міністра культури підтвердились. Аж ось, за декількома дуже відомими по телебаченню обличчями, бачу Євгена Нищука. І він – у краватці! Стояв спокійно і не мав за спиною таємничої, у традиційних темних окулярах, охорони. Ніхто нікого не ганяв, але, звісно, ми поступилися місцем офіційній делегації. Якось аж здивувало, наскільки все по-людськи організовано було, як ніхто не дотягував заборонні стрічки по всьому периметру, але люди один одного розуміли, і хлопці у поліцейській формі з собаками, патрулюючи місце проведення фестивалю, не дратували своєю присутністю. Все було якось дуже чемно і спокійно. Міністр стоїть поруч тебе за декілька кроків, але ти не відчуваєш того злидняцького приниження, як, наприклад, коли свого часу автор рядків мав необхідність перебувати в безпосередньому наближенні до «тіла» втікача-президента. А тоді вивертали і у колег, і у автора рядків кармани, і навіть зазирали до відеокамери: чи чого не приховали поганого проти пана президента! Якось все це тоді вплинуло на пишність зустрічі у зворотному напрямку і глобальна недовіра навіть до журналістів, серед яких не було навіть натяку на екстремізм, показувала наскільки великий страх у можновладця перед народом.

Може Нищук просто не боїться людей, так як боялися людей колишні царьки? Принаймні в ньому не відчувалось погляду недосяжного за висотою чи за пихою чиновника. Може він ним навіть і не встигне стати за своє міністерське життя, яке, звісно, не може тривати вічно. Це було б добре, бо саме галузь культури потребує не чиновницького, а людського втручання «згори» і допомоги, ефективних і простих реформ.

Візит міністра культури і за радянських часів, і за часів незалежної України на Хутір Надія – це новина, яку журналісти так і називають «вперше», і яка ціниться найбільше. Дійсно такого рівня особа загальнодержавного рівня на театральному святі Кіровоградщини – вперше. Тому визнання важливості заходу та повернення до витоків тут було особливо важливим і підкресленим. Можливо, певну увагу приділив міністр театральному святу і тому, що сам є відомим актором і має театральну освіту. Але за будь-яких обставин це дуже добре, що свято на Хуторі Надії перестало, навіть завдяки лише цьому візиту, залишатись локальним дійством і має шанс згодом перерости у місце зустрічі творчих сил різних куточків України.

Щоб зрозумілими були перші слова міністра, нагадаємо, що Київський національний університет театру, кіно і телебачення носить ще й ім’я Івана Карпенка-Карого: «Я закінчив університет і нам завжди казали – ти карпенківець. Тут є мій колега, художній керівник театру Кропивницького Євген Курман, який теж карпенківець. Я думаю, тут ще десь ходять навколо карпенківці, і всі вони несуть той генетичний код цього славетного роду. Роду, який практично дав цій благословенній землі, цій області мати зараз ту велику фішку, як каже молодь. Бо практично це область, яка дала перший професійний театр, зібрала таку неймовірну плеяду велетів театрального мистецтва. Тут бувала Марія Заньковецька, Садовський, Марко Кропивницький, всі збиралися. Це місце, яке давало наснагу, яке надавало сили творити. Мені кажуть, що тут збирається 3-5 тисяч в ці дні, на ці свята, на ці уродини того чи іншого корифея українського театру. Треба, щоб приходили звідусіль, всі, хто любить українське мистецтво, театральне мистецтво, хто просто любить творчість, любить українську землю і наші витоки».

Депутат, який запропонував  театральну назву

Одним із гостей свята був і народний депутат України Олександр Горбунов, який є представником кропивницької громади у парламенті. Саме він, до речі, є автором проекту постанови Верховної Ради, яка дала нове українське ім’я обласному центру нинішньої Кіровоградщини – Кропивницький.

«Дуже приємно бачити таку кількість творчих колективів, і дуже приємно дійсно те, що наш край він завжди був і, думаю, що обов’язково буде мистецькою столицею України. Я дуже цього хочу і вам цього бажаю. Є бажання, щоб приїжджали театральними колективами звідусіль, щоб сюди, у Хутір Надію з усієї країни їхали люди. Щоб і вони, і ми пишались нашим краєм, гордилися ним і прославляли його», – сказав О.Горбунов.

Голова обласної держадміністрації Сергій Кузьменко говорив не тільки про важливість свята для краю, а й теж відчув життєдайну енергетику карпенкового хутора: «Ми сьогодні з вами зарядимося тією позитивною енергією, з якою будемо жити і працювати, будувати нову Україну». Голова обласної ради Олександр Чорноіваненко нагадав і про те, що «наше свято театралів, якому вже 46 років, показує і показувало завжди, що ми – українці, що Україна живе і буде жити далі».

Після промов та віртуальних і реальних дарунків театральним колективам до пам’ятника Тобілевичу поклали квіти на пошану театральним корифеям. Серед тих, хто покладав квіти до бюсту Карпенку-Карому, була і чимала олександрійська громада, в тому числі перший заступник голови Олександрійської районної державної адміністрації Юрій Коваль, начальник управління культури Антоніна Пилипенко, інші представники Олександрійщини, що нині працюють у різних куточках Кіровоградщини. Серед гостей був і заступник голови обласної держадміністрації олександрієць Сергій Коваленко. Тому олександрійська діаспора буле чималою. На святі були і представники міста Олександрії.

Трохи про саму атмосферу свята, а точніше про глядачів та тих, хто зайняв того дня сцену Театрального поля. Більшість з тих, хто стояв за кулісами, виступав на сцені, а також був учасником заходів, були діячами культури. Мабуть такої кількості інтелігентної та мистецької публіки навряд чи десь ще у нашому краї одночасно зустрінеш на одній території. Саме тому промови були лаконічними, адже говорити зайве тим, хто приїхав до Хутора Надії, не варто. Тут все відчувається фізично, тут немов і сьогодні щомиті можна сподіватись побачити кремезну постать Карпенка-Карого, що разом з галасливою і веселою юрбою акторів театру шукає відпочинку після тяжкої праці на полі чи після чергових гастролей.

Ужинок Олександрійщини

Вересневі самоцвіти для театральних сил Олександрійщини цього року були ужинковими. На Хуторі Надія, на сцені Театрального поля було вручено диплом першого ступеня обласного огляду конкурсу аматорських театральних колективів «Театральна весна Кіровоградщини» керівнику театру малих форм «Консенсус» Олександрійського районного будинку культури.

Олександр Яшний та колектив «Консенсусу», нагадаємо, запропонували громаді ще навесні цього року свій доробок у вигляді епічної розповіді про минуле краю та героїчні сторінки пошуку власного «я» на рідній землі, поколінь наших предків. Вистава під назвою «Легенди дикого поля» вражаюча і за кількістю задіяних учасників, і за епічністю та своєрідністю, патріотичністю ідеї.

Звісно, не могли приїздити олександрійські творчі сили без підтримки своїх колег і саме тому співали і біля садиби Карпенка-Карого, і на Театральному полі голоси з нашого степового краю – народний аматорський музичний гурт «Петриківські козаки» Новопразького селищного будинку культури, де керівником є Олександр Калашник. Крім олександрійців, звісно, були нагороджені і інші кращі колективи Кіровоградщини з Долинщини, Компаніївки, Олександрівки, Вільшанки, Петрового, Світловодського району.

Складно знайти було місця на Хуторі Надія, де не лунала б українська мова, пісня, де не були б задіяні кращі театральні творчі сили степового краю.

Міністерський дуб

По центральній алеї Хутора Надії ростуть кремезні, гарні, сильні дуби. Звідки вони у розлогому степу? Перші роки існування хутору, для того, щоб відвоювати у степу частинку затишку, кожен гість мусив посадити дерево, зазвичай дуб. І саме завдяки цьому Хутір Надія став зеленою оазою у безлюдному степу під сучасним Кропивницьким. Традицію посадити після візиту дубочка, започатковану власником садиби Карпенком-Карим, продовжив і міністр культури України разом із народними депутатами та керівництвом області, коли висадив свого дуба на алеї. До речі, разом із міністром садив дерево хлопчик, якого спочатку, за звичкою, стали наганяти, але посадовець навпаки закликав малого разом досадити деревце. А наостанок, після офіційних фото і ручкань, Євген Нищук сказав чи то самому собі, чи пообіцяв всім іншим: «Треба буде приїздити, підливати дуба!» І, сподіваємось, міністерська увага не омине наш край. Бо допомоги треба багато і вона, ця допомога, потрібна і мистецька, і матеріальна.

Театральна степова Мекка

Офіційні заходи, і офіційні особи – це добре, але саме тут, на Хуторі Надії, можна запросто зустрітись із цікавими, талановитими людьми. І все це – на свіжому повітрі, без пошуків у кам’яному мегаполісі обласного центру. Як ми вже казали, тут на один квадратний метр можна було зустріти як не заслуженого працівника культури чи письменника, так митця театру чи журналіста.

Серед найприємніших і найцікавіших зустрічей на цьому заході став діалог із письменником, відомим митцем красного письменства Кіровоградщини Василем Бондарем. Він, відповідаючи на риторичне питання про значення свята театрального мистецтва, згадав про те, що межиріччя Дніпра і Бугу – це край талановитих письменників, що дали світу кращі зразки української драматургії: «Ми можемо називати імена Карпенка-Карого, Кропивницького, Івана Микитенка, Володимира Винниченка, Юрія Яновського. Скільки видатних імен, скільки на нашій землі народилося видатних драматургів! Хутір Надія – це справжня українська Мекка драматургії, тільки у степу. Зрозуміло, що цей фестиваль, який уже має таку історію, такий значний послужний список і таку тривалість у своєму поступі, сьогодні скликає всю Україну. Ми бачимо, що цього року приїхали гості і з Білорусі, і з Ізраїлю. Цього року є високі гості – народні депутати. Цього разу на відкриття приїхав міністр культури. Вони говорили, і говорили, на мою думку, правильно про те, що це свято повинно мати розголос всеукраїнський і міжнародний. Приємно, що ця подія вперше відбувається під знаком того, що наше місто перейменовано. Сьогодні воно носить ім’я одного із корифеїв українського театру. Я завжди з великою радістю приїжджаю сюди подихати цим повітрям, цією творчою атмосферою, цією незабутньою аурою Хутора Надії», – поділився враженнями письменник.

Ми від’їжджали з Хутора Надії, як зажди зачерпнувши із джерела, де смакує вода старовинної криниці. Ми слухали шум дубів, багато з яких ще знають чи принаймні у перші свої роки чули голос Карпенка-Карого або інших корифеїв.

І знову згадували минуле, планували майбутнє і шукали орієнтирів у сьогоденні. Чергове свято минуло. Чергове свято буде попереду. Але цього разу ми напевне можемо щось більше розказати про нього. Адже це не просто культурна чи історична подія, а спроба дати новий імпульс відродженню традиційної української культури, яка допоможе нам перемогти будь-якого, найсильнішого ворога – і зовнішнього, і внутрішнього.