Валерій Жванко: вірю, що все в нас буде добре

(попередня частина)

Саме так, шановні читачі. Це вже третя, і завершальна частина нашого інтерв’ю з Валерієм Жванком: автором книг, педагогом, людиною подорожей і досліджень, іронічною, інтелігентною постаттю нашого олександрійського краю. Забагато текстів про одну людину, скажете ви? Я так не вважаю. Якраз замало, бо бажано до нього додати і фото, і відео створеного Валерієм Жванком, а ще більше – ненаписаного, але промовленого у приватних бесідах із цією надзвичайно цікавою людиною. І не тільки тому, що багато у чому я поділяю його думки, але і багато в чому може ще і не розумію. Часові проміжки тут грають роль, бо вік і інша освіта, інше коло спілкування, інші щоденні турботи. Але є багато того, що об’єднує. Про це і про багато іншого у нашому завершенні розмови, яка відбулась ще наприкінці серпня.

-Я хотів би, все ж, поспілкуватись ще з теми доведення до широких мас історії нашого краю. Не люблю цей термін «маси», бо кожна людина є своєрідна, і кожна має власне бачення оточуючого світу. Проте, коли і чиновники на високих посадах, і деякі педагоги, і дехто з інтелігенції говорять про старі замурзані кліше, про Олександра і імператорку із її «Я», що, мовляв, вказала на місце, де будувалась Олександрія, то в мене мурашки по шкірі. Невже з цим нічого не можна вдіяти? В училищі культури є певні напрацювання, там ідуть назустріч краєзнавству, історичному краєзнавству, а не байкам…

– Не тільки в училищі культури йдуть назустріч поширенню знань. Але і там проводилась презентація книги «Мій берег». В Політехнічному коледжі теж були зустрічі із студентами, презентація книги «Барокові закапелки Олександрії.

– Так, були презентації, але це не системно, це як пелюстки квітів, розвіялись по вітру і все…

– Є відповідний Указ Президента України «Про Стратегію національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016 — 2020 роки», є накази міністерства на цю тему. В якій мірі все це заклади освіти можуть реалізовувати? Все залежить від конкретних людей, педагогів, керівників навчальних закладів. Педагогам як і в місті, так і в районі сьогодні складно визначити пріоритети. Вал вказівок і документів щотижнево і щомісячно йдуть зверху вниз. Це дезорганізує і дезорієнтує роботу у колективах. А на верх треба давати звіти. Іноді немає фізично можливості перевірити якість виконаного і фізично виконати все це тим, кому дають накази. Поки не зникне тотального контролю, тотальної недовіри до колективу, керівника, до педагогів, ситуація буде складною. Багато хто залишився на вчительській роботі з 1996-97 року. Це люди, у яких свого часу була можливість піти на інші заробітки, але вони залишились і працюють. Вчитель, гірко шуткують, це не професія, це – діагноз. Тому треба довіряти тим, хто взявся за цю складну роботу, не сіпати і не шарпати. Я от що скажу. Пам’ятаю як у нас почали організовувати «Зарніци». За часів Януковича це теж подавалося як військово-патріотичне виховання. Слова навіть такого «зарніца» в українській мові немає. І від дітей вимагалося на цих «Зарніцах» в першу чергу гарно співати, і ходити стройовим кроком. Для чого треба ця муштра дітям? В першу чергу треба навчити дитину навичкам самозабезпечення: розпалити вогнище, профільтрувати воду, правильно поставити намет, навчити як одягтися по погоді в польових умовах, як висушити одяг, як пройти 15-20 кілометрів і не стерти ноги, і при цьому в найлютішу спеку обійтися мінімальною кількістю води. Ці програми – не нові, вони відомі, існують і ефективно допомагають. У нас є не тільки скаутські організації, пластунські організації, є «розвідники» в Олександрії, є безліч туристичних клубів. Це досвід нормальної дитини, яка стане нормальним чоловіком, мужиком. Досвід дитини, дівчинки, яка стане нормальною жінкою, матір’ю. Всі ці легенди про «новий» формат, нову породу людей, поклоніння next – гарна забавка. Найпростіший приклад – військовий парад на 25 річницю Незалежності. Це був не «конкурс строя і пєсні». Це самодостатні люди, які здатні захистити себе і свою країну. Це – першочергове, а парад – лише підсумок. Якби така армія була у нас три роки назад – війни б не було.

– Я не хочу сказати щось погане про вчителів, педагогічні колективи, але як збороти вкинуті у голови стереотипи, як мені здається, все ж певним людям вигідні. Може якимось нестандартним підходом зламувати ці погані традиції?

– Є багато способів. От всі ж люблять Олександрію, є такий містечковий патріотизм. Роздайте в дитячих садочках дітям, в школах – першокласникам подібні до розмальовок «Вулицями рідного міста». І діти почнуть усвідомлювати місто як цілісний архітектурний ансамбль, відчувати красу окремих будинків, вулиць. У кожного в голові є своя «ментальна карта» міста. Хтось вважає центром всесвіту «БАМ», «Центр», «Доміки», «Побєду», «Восьму школу», «ЗБ», «Кірова», «Попугайчік». Фахівці повинні пояснити як створювалось місто, як створювались райони, як з’явилися шахти, заводи, хто зводив ці будинки, як оголили села, бо країні тоді треба були людські резерви. Але треба розповідати все. І те, як побудували частину міста на цвинтарях, як руйнували собори. Тоді б люди знали своє минуле, була б якась повага до всього міста, всієї непростої нашої історії. Історичний центр міста з княжих часів – це злиття річок Березівки і Інгулець поблизу сучасного стадіону «Ніка», це місце, де можна було влаштувати захист від ворога, опанувати місцевість житлом. Це тисячі років, а не якісь смішні столітні байки про Єкатеріну чи Єлісавету. Водний бар’єр, злиття річок – ось наш прадавній центр. А той центр, що вважається центром зараз, не є центром в історичному значенні.

Нас не навчали тому, щоб відчути весь смак своєї історії, її окремішність, не навчали як інтегруватися до інших культур. Але сьогодні повинна бути програма розвитку патріотичного руху. І так само ретельно керівні органи міністерства повинні відпрацювати її, як і вкрай потрібні та важливі заходи з безпеки дітей, місячники безпеки руху. Повинна бути написана елементарна азбука краєзнавства. Є для цього і знання, і засоби, може бути і спеціальний предмет, і видані спеціальні підручники. Вже є чудові видання з історії краю «Кіровоградщина: історія рідного краю», за редакцією Ірини Козир, до речі – олександрійки. Приклади такої патріотичної і виховної робити є. Це треба втілювати і розвивати.

– Хотів би повернутися до теми видання книги. Якою вона буде?

– Відбулися певні перемовини з видавництвом «Імекс-ЛТД» і є надія, що до кінця року з’явиться можливість видати певну кількість другого доповненого видання «Барокових закапелків Олександрії». Хотів би, щоб це видання не стало елітарним, щоб воно стало народним виданням. Я поки що не знаю всі деталі, яким буде нове видання, але можливо у нього буде м’яка обкладинка. Якісь інші здешевлення у самих матеріалах. Це для мене не мистецька забаганка, не арт-об’єкт, не бажання видати гарні кольорові ілюстрації, а саме передати зміст. Є така відома історія про Тараса Шевченка. Він вважав дуже важливою для себе справою видати абетку українською мовою. Вона називалась «Азбука южнорусская». Цей буквар коштував, на думку Шевченка, дуже дорого – 5 копійок. І щоб зробити його дешевше, доступним для селян, простих людей в містах, він домігся, щоб видавництво погіршило якість паперу. Але видання стало коштувати 3 копійки. І він був дуже радий цьому. Про це треба пам’ятати. І пам’ятати про валуєвські укази, які в основному були направлені на те, щоб не дозволити саме простим людям отримати доступ до освіти українською, доступ до наукових знань. Саме тому такі книги мають бути популярними виданнями. Можливо у краєзнавчих виданнях є сенс пожертвувати науковістю, вказати  пунктирно про те, де все це можна знайти і прочитати.

І наостанок. Вірю, що все в нас буде добре. Це підказують не тільки факти нашої складної історії, але й сама земля, тільки треба дослухатися до неї. Ну ото, наприклад, кожного разу, коли йдеш поїти козу, у відро з водою стрибає коник і кожного разу мусиш робити вибір: рятувати його, чи ні. Я – рятую… Або така випадковість – доїш козу, цівка молока збиває в каструльку комара, він падає непритомний на піну і лежить, не провалюється, бо легенький. І знову постає моральний вибір. Ці смішні миттєвості і зворушливі миттєвості дозволяють відчути якісь підказки природи.

Або ось, наприклад, осінні каштани. Це ж яка підказка для батьків. Каштан оточує власну дитину колючками, зверненими до навколишнього світу, щоб захистити її, поки каштан-дитина не дозріє. Всередині каштану тихо і затишно до тої самої пори, поки оболонка не трісне і тільки тоді готовий до життя в дорослому світі каштан опиняється на вулиці, дискотеці, гуртожитку.

Українське слово виховання має корінь «ховати». Це наша національна концепція: найперше – це вберегти дитину від зла. Дати їй вирости, дозріти, якщо робити все правильно, дослухаючись до Всесвіту, вас чекає успіх. Хай вам пощастить.

Розмову записав

Віктор Голобородько