Валерій Жванко: Ризик і відчуття справжнього життя із зоряним небом та краєвидом на мільйони років
Наш сьогоднішній діалог – з Валерієм Жванком. Він людина дуже цікава, своєрідна, проста і легка у спілкуванні для тих, хто розуміє його мову і його порівняння. Можливо, його стиль спілкування не подобається тим, хто хоче поверхової або чиновницької позиції. А якщо людина мислить і оцінює все по-іншому, критично, то вона стає незручною, некомфортною. Такі некомфортні люди, як Валерій Жванко, мабуть тільки і можуть бути творчими людьми. Бо інакше як можна написати цікаву книгу, наприклад, «Барокові закапелки Олександрії», якщо в душі рівний і простий, плаский спокій?
– Валерію Івановичу. От ми багато разів спілкувались з тем культури, краєзнавства, а якщо серйозно поговорити про гроші. Ви дуже цікаво говорили про те, що зображено на одній з найбільших по номіналу купюрі в Україні. І взагалі життя інтелігента в селі, невелика зарплатня. Як це може бути?
– Так, я розповідав про 500 гривневу купюру. Там мілкими буквами написано дуже цікаву цитату і надруковано малюнок українського філософа і поета Григорія Сковороди: «Неоднакова всім рівність. Ллються з різних трубок різні струмені в різне». Коли я залишив місто Олександрію і почав жити у селі Попельнасте, я ще мало розумів з того, про що писав Сковорода, погано володів українською мовою. А там я її віднайшов. Там моя дружина повернула її собі, там вона почала звертатись нею поетичним рядками, а я писати українською. І там, я так думаю, мені стали зрозумілими слова Сковороди і про визначальну подію яка, за легендою, сталася у житті філософа. У відповідь на пропозицію імператриці про роботу і життя у столиці імперії, він відповів так: «Мені сопілка і вівця дорожче царського вінця». Це мова про справжні цінності. Це – своєрідний закон необхідного достатнього, якого я намагаюсь теж дотримуватися. Не так давно була у мене розмова із російським дипломатом. У моїй родині є такі родинні зв’язки. Він приїхав в Україну в цьому році, щоб побачити рідню і поспілкуватись. І коли ми спілкувались, він запитував мене про те, що, мовляв, це ж смішно, яку він і яку я отримуємо зарплату. Умовно кажучи, маю 120 доларів, живу у сільській хаті.
Я відповів, що рівень життя і його якість не вимірюється грошима. Адже я живу у власному будинку, де є 45 сотих власної землі, у мене щоранку є свої свіжі овочі, своє озеро наприкінці городу, чисте повітря, козиний сир на сніданок. На озері – лебеді, ондатри, лисиці, вовки. Це ризики для життя? Безумовно. Ризики для курей? Так! Але це дарує і відчуття справжнього життя. А які у мене зірки. Мій краєвид з вікна навряд чи колись заставлять котеджем чи якимсь хмарочосом, тому він буде незмінним, як і мільйони років тому. І ці зірки ніякими ліхтарями не перебиваються. Вони світять так, як це є насправді. Тут живе степ, зі своїми ритмами, лінія курганів зі своєю павутиною. Не такою як інтернет-павутина, а своєю лінією, аж до Чорного моря. Тому філософ говорив правильно – життя не вимірюється лише грошима. І я раджу читати цей напис на крупній купюрі, якщо вона вам потрапить до рук. І не жалкувати за тим, що ця купюра піде від вас у інші руки.
– До речі, ви ж – корінний олександрієць. І до того ж людина, що могла б спокійно влаштуватись у будь-якому мегаполісі і знайти там собі і роботу, і житло. Чому тоді шлях проліг до Попельнастого? Чи не було це помилкою?
– Безумовно, що це рішення, яке я прийняв двадцять шість років тому, було спонтанним. Але я думаю, що це було правильне рішення. Більш щасливого періоду у житті моєму, у житті моєї сім’ї, на мій погляд, не було. Мабуть тому і з’явилась тут можливість побачити з точки зору спостерігача минуле Попельнастого. Тут з’явилась моя перша книга. Якби не було цього переїзду, не було б відстороненого погляду спостерігача на Олександрію, і не було б книги про місто. Дивіться, так тут дуже цікаво, говорить книжка. Відсторонений погляд… Він дуже допоміг подивитись збоку, побачити те, що здавалось зрозумілим, сприйнятим і давно усвідомленим…
– Ми повернулись до теми книги і краєзнавства. Я б от хотів задати таке непросте для автора питання: «Книги ці локальні, вони не стануть бестселерами. Навіщо тоді це писати? Кому вони, ці книжки? Кому потрібно взагалі краєзнавство?».
– Можна відповісти стандартно, що це ж для того, щоб повернутися до історії нашого народу, міста…
– Це зрозуміло, але якось не переконливо…
– Чому ж, якраз все це так і є. Просто треба роз’яснити, показати чому саме так, а не інакше. Той, хто хоче довгострокових проектів, стратегічних, а не закоханий у процес отримання якоїсь тимчасової спекуляції, тим – це і цікаво. Бо тоді стає зрозумілим те, в якій країні будуть жити не тільки читачі книжки, але і в якій країні та як будуть жити діти цих читачів. І тоді ж виникає питання а якими будуть ці діти? Вигадувати, креативити, як кажуть, створювати якісь інопланетні образи не хочеться. Є класичні зразки. Навіщо вигадувати велосипед, якщо є бажане?
Краєзнавчі книжки, розвідки, уроки, музейні екскурсії повертають людину, як кажуть, до норми, стандарту, чи як хочете назвіть це. Може це комусь здається затертим, банальним, але ж коріння не росте у дерев згори? Можна перевернути все навпаки, можна зробити чудовий сад із дивовижними речами, подивувати екзотичним виглядом. Багато чого можна зробити, але для того, щоб бути оригінальним, треба відійти від якоїсь норми. Це потрібно, щоб було від чого відштовхнутися. І тоді виникає потреба у розумінні минулого. От я знаю як було, а тепер хочу модерново. А потім хочу постмодерново, чи пост-пост-модерново. А це що? Це пародія на пост-пост-пост-модернізм. Може це і іронія, але справді, повинна бути якась база. Коли люди починають святкувати, наприклад, 250 років Попельнастому, то дивуються, що таке село “давнє”, “історичне”. А насправді кругом, по степу, натикано курганів. У кожного фермера або по сусідству курган, якому 6 – 10 тисяч років. А це не всім відомо і не всі про це знають.
– От про модерновість, до речі. Як по–модерновому привернути увагу до історії, до рідного краю, до культури, зрештою. Зараз навколо дітей і дорослих телевізор, комп’ютер, всілякі новітні технології. Там картина світу простіша, привабливіша і її легше сприймати. Класичні варіанти провести екскурсію, якийсь масовий захід спрацьовує, але це малий відсоток з того, який мали б результат….
– Я може почну здалеку. Нещодавно районна і міська влада підписали меморандум зі співпраці у сфері освіти. В районному часописі друкую серію матеріалів, в яких зі свого досвіду намагаюсь розповісти про те, що можна було б зробити у цьому напрямку, що можна селу, району запропонувати місту. Безумовно і місту є що запропонувати сільським дітям і вчителям. Найпростіше, про що згадується. Є декларація про права дитини, яка визнає одне з фундаментальних прав дитини – право на гру. Дуже довго до цього визнання йшли, і в тому числі у колишньому Радянському Союзі. Зараз все це є, але ж і поняття гри змінилось. Діти влітку сидять біля комп’ютера. Батьки радіють – дитина у них на очах, вона чимось «розумним» займається. Насправді, дитина втрачає і право на гру, і дитинство, і здоров’я. Бо що там за гра? Вона не формує мораль. Це – «броділкі», «стрілялкі». Нехай дитина виграє у цій грі, нехай навіть вона матиме призові місця на якомусь віртуальному чемпіонаті, однак це — інший світ. Чи є різниця, коли дитина стріляє у віртуальному просторі чи з справжнього луку?
– Певно що є, це навіть фізичні інші відчуття…
– От у мене зараз, коли ми розмовляємо у редакції, у рюкзаці лежить лук. Він справжній, і у наших фотопроектах знімався, і брали його до рук хлопчики, дівчатка, просто знайомі люди. Ви б бачили, що відбувається коли дитина візьме у руки цей лук. Як діти розправляють плечі, як вони себе відчувають. Це якісь прадавні речі, архетипи спрацьовують. Так само навіть дуже міська дитина починає одразу розуміти як правильно себе вести коло вогнища, коли вона потрапляє навіть у невеликий туристичний похід. Одразу все стає на свої місця. Все дізнаємось і дуже швидко: яка відстань до вогню, де можна безпечно погріти руки, де і як присісти коло палючого вогнища. Те саме відбувається коли є спілкування із конем, наприклад у Лікарівці. Дитина, повертаючись звідти, починає відчувати різницю між віртуальним і справжнім світом. От, наприклад, батько дає управляти автомобілем десь на полі, за містом декілька хвилин дитині. Це – сотня метрів, але який адреналін! Які відчуття у цього хлопчика! Це тобі не йорзати на стільчику біля монітору з віртуальним кермом. До речі, про наші трагічні події, про війну на Сході. Ми знаємо, що не одне покоління, яке було успішне в іграх, і в тих самих стрілялках, вже виросло, але потім не пішло захищати Батьківщину, а втекло. Тобто думки такі: я класно граю в танчики, але в армію не піду, бо тут мої чіпси, сухарики. Тут я чемпіон, тут я можу взяти друге життя, третє. А в справжньому житті – другого життя не буває і цим життям треба розпорядитися по-своєму і розумно.
Коли ми говоримо про краєзнавство, то можемо сказати і так – це повертає обличчям до минулого, до самого себе, дає відповіді на питання хто я є, звідки ми взялися і куди йдемо. Пам’ятаєте такий жарт? В інтернеті, десь у соціальній мережі один питає іншого: “Які в тебе плани?” Відповідь: “Дивитися в інтернеті смішні картінки”. Знову перепитує той, хто задає питання: “Та ні, я про те, які плани на життя?” Відповідь та сама: “Дивитися в інтернеті смішні картінки”. Так не можна жити, це не життя, це не справжнє життя.
(Далі буде)
Спілкувався В. Голобородько
Чоловіка, якого зафіксували на відео у момент вивезення сміття в […]
В Олександрійському пабліку https://t.me/hyevuy_alex опублікували відео, як чоловік та жінка […]
Вчора, 22 березня, в Олександрії біля танка сталася дорожньо-транспортна пригода. […]
Залишити коментар