Смак життя

Пісок, ракушки, сонце

Асфальтове покриття в Олександрії 60-х років XX століття було тільки у центрі. Більшість вулиць Старого Міста вкривала якісна бруківка червонуватого кольору. Проїжджу частину провулків, найчастіше, засипали уламками річкових мушель(1). Ми на них казали «ракушки». На сонці, після дощу, вони виглядали як розсипи перлів.

Ті уламки проколювали нам велосипедні колеса, своїми гострими закраїнами кололи коліна, коли доводилося постояти коло, того колеса навколішки, травмували ноги у легких сандалях(2), бо ті «тіліпалися»(3) на розшарпаних ремінцях.

Ми сприймали ракушки як невід’ємну реальність, як Землю, на якій споконвіку стояло наше Місто. Звідки ж нам було знати, що то — просто сміття, відходи з «пувичної фабрики»? (Була колись у місті така.)

У тому, першому дитинстві, ми вірили, що раніше, тисячу років тому, наша річка Березівка була широкою, від Соборної площі — до Провіантської. Потім річка стала маленькою, і на її берегах оселилися люди. А ще раніше, до річки, тут було дно первісного моря. От з тих часів й ракушок повно… Тобто, ми живем «на морі». Про це і дорослі, і «по телевізору казали».

Внесок у наше дитяче міфотворення зробила і постійно підтримувала Одесько-Кишинівська залізниця, коліями якої ми вешталися. (Між шпалами пацани збирали жовту сірку, з якої робили порох, і важкі кульки руди, що ставали «кулями» для рогаток.) У ті часи, замість звичної тепер сірої «щебьонки», подушку під шпалами насипали сонячно-жовтими морськими ракушками. У кожного, хоч раз за дитинство, у кишені полірувалася така. Або на шиї висіла, на ниточці. Як «на морі».

Олександрія завжди була не-зовсім-містом. Двадцять хвилин на велосипеді вздовж річки, стежкою на Росинське (нє, яка назва!) — і починався дикий степ. І там завжди був дядько на коні. І вівці, яких він пас. І вогнище. І вівчарка, схожа на вовка.

Так, сидячи коло них (дядька, вогнища і вівчарки), ми вкотре слухали історію про турецьку «баржу з золотом», що затонула тут колись… В степу! І про козацьких вершників, що на легких конях перескочили трясовину, а турки, що тікали, всі потопилися, бо коні у них були важкі, бо везли награбоване, бо вскочили у болото. Бо!!!

Так досі й лежать незаймані у торфовищі: і кінська збруя, і зброя, і пояси з дукатами. Десь там… І дядько тицяв батогом униз, в очерета на дні яру. А потім там ще й танк німецький… Якось так, скобзався собі, тихенько, на льоду — узяв і провалився.

Тож як було цьому не вірити, коли і дядько був такий реальний, у чоботях, з батогом, і мружився він від синього диму самосадової цигарки (з газети «Правда»!) як справжній ковбой, і поруч смачно фуркав кінь, і «мені дід казав»…

Та й кожен з нас не раз провалювався під лід… І «Тараса Бульбу» не раз читав. І в мого діда Жоржа у дворі лежав каток з танка. Ми на ньому «гвозді» рівняли. Дідові до парникових рам зі склом їх треба було багато… І вуса у мого діда теж були жовтими від самосаду. І ми оце все шукали. Турецьке золото, козацьку зброю, німецький танк…

Шукали оце все — все дитинство! А в голові, крім козаків з турками, штовхалися ще й Том Сойєр — останній із могікан, і Робінзон Крузо на острові Скарбів. А під островом була печера, а в ній підводний човен, і там жив капітан Блад!

Рідна земля відкривалася нам, як пахучій пиріг, товстий, з різною начинкою. Цікаво було жити, «їсти», а також слухати такі історії. Не ті, що в школі! Там, на історії, не товсті пироги давали, а тільки «бліни» і налиснички… Тоненькі, прісні, безбарвні історії. Ну як міг нормальний хлопець ними зачаруватися? Козаки-розбійники, Беккі Тетчер, пірати, скарби, — ось це було цікаво!

Коли будували перший водогін і місто розрізали велетенськими рівчаками (всі ж бачили!), там був самий морський пісок. Білий, промитий, чистий! Насправді! Ми стрибали у нього з тротуарів реальності, неначе у провалля часу… І невідворотно знаходили там давні монети і дивні кістки, привабливі камінці і «перламутр».

Ми складали їх у коробки. То було «наше всьо»! У тих коробках все мішалося й перемішувалося, а через одне-два пацаняче покоління, поки та коробка перекочовувала від старшого брата до меншого, разом з нею (і в ній!) плуталися й перепліталися ракушки, мрії, історії і монети… (В черепній коробці.) Часто й на самій коробці був намальований череп. Череп на коробці. У багатьох була така коробка. Черепна.

Так що «Острів скарбів» потрапив на благодатний грунт. Пірати були не десь, а «здесь». Не у південних морях, а у нас у дворі. З самого ранку, навіть без сніданку, ми стрибали (прямо під під’їздом) у піщаний котлован з дивним плетивом коріння на стінках, з ракушками й акулячими зубами. (А може, вони були з їжака? Чи з собаки?) На дні котловану місто зникало, звідти видно було тільки небо, сонце і пісок. Ми ж були малими і, здавалося, що море десь близько.(4)

Ті ракушки були скрізь! Вирізьблені на парадних дверях будинку Пищевича… Кам’яні ракушки прикрашали старовинні фонтани у парку навкруги лікарні. А жовті цеглини ракушняку! З нього будували паркани поблизу залізниці! Ми по ним лазили, а їх відбитки червоніли на наших колінах і долонях.

Та й у самому центрі нашого міста з давніх давен жила-була справжня річка. З вужами, рибами, ондатрами, черепахами та зміями. З мушлями-ракушками! Ми стрибали у ту річку з «тарзанок». З кладок — на «веліках»! Ми будували там плоти і влаштовували морські битви «на болоті коло бані». (Що це таке «річка-на-болоті-коло-бані», зрозуміло тільки старожилам Олександрії).

І хоча справжнє море було десь далеко, та очерета ж були поруч! Справжнісіньке, неміряне море очерету… Навіть взимку — потайки мандрували ми до тих степових ставків, де вже овечок з дядьком не було. Тож самі розпалювали вогнище, грілися коло нього, а потім зачаровані бродили по льоду там, куди влітку не могли долізти.

Як ми раділи, що і зброя, і збруя, і золото, і танк, і весь Світ дочекалися нашого народження! Ми ставали навколішки, неначе молилися, лягали на лід, зазирали крізь лід, тулилися до льоду лобами, носами і щоками. Ледь не цілували його, так хотіли все те знайти. Або хоч побачити… І знаєте, той, хто хотів — той таки бачив!

Велосипед, рогатка, кеди

Ми багато чого вже бачили. Багато чим володіли, але дечого нам не вистачало. Ми не контролювали простір. Деякі інструменти у нас були, наприклад, велосипед. Але нескінченне кружляння у дворі, серед стовпів і мотузок з білизною, спроби гри «в лова», або гонки тільки виснажували нас.

До того ж — постійні конфлікти з дорослими, з сусідами. Весь час вони бурчали, скаржилися батькам, ми огризались і, як наслідок, отримували статус «хуліганів»… І це років у дев’ять -одинадцять! Найчастіше доросла «кричалка» була така: «Це вас такому у школі навчають? От, дебіли!!! А ще, мабуть, піонери! Їдьте звідси, бл***, кудись з очей моїх, на х***!»

Найближчим «кудисьом», на наше щастя, був парк зі стадіоном. Як тільки ми випросили у батьків дозвіл їздити «кудись-тудись», ми фактично отримали дозвіл їздити всюди. Гладесенькі стежки понад Березівкою та Інгульцем відкрили нам шлях на Войнівку, «8-му школу» і далі, аж до Росинського, а потім в інший бік — до Головківки, на Побєду, Октябрьский і Димитрово…

Вугільні розрізи, «гірські хребти» відвалів, марсіанські ландшафти зольників, якісь ставки, баштани, гаряча річка біля ТЕЦу, Вербова Лоза, мотокрос. Нова Прага, а далі балки, степи аж до самого неба… Велосипед подарував нам відчуття безмежної волі.

Але там, на волі, жили інші пацани, старшаки, і «самі главні хулігани». Вони були «мєсними», ганяли чужих (а ми були і чужими, і меньшими), тож можна було повернутися додому пішки, без веліка, але з синцем під оком і без пувичок(5) на сорочці.

Ось тут і знадобились кеди і рогатки. Саме кеди, а не сандалі! Міцно зашнуровані (ні піску, ні камінчиків, ні ракушок не потрапляло), вони неначе приростали до ніг, і велосипеди розвивали таку швидкість, що наздогнати нас було неможливо! Крім того кеди носили (до самих морозів!) всі справжні пацани, а не «отлічнікі» і «мамині синки». Дрес-код існував завжди! Як і футбол.

А рогатка! Вона дозволяла тримати ворогів на дистанції і вражати їх здалеку. Рогатка і жменя металевих кульок з підшипника дарували справжнє відчуття безпеки. Стріляли ж ми тоді жахливо-точно. І простір навколо нам підкорився.

Кишені шортів були мілкі, та й від ваги шариків шорти сповзали… Тоді ми відкрили переваги довгих штанів з глибокими кишенями, а потім широких лямок, які нашивали самі під солдатський «ремінь»6. Так що джинси ми сприйняли як благословення Боже, всім своїм серцем. Це була не просто одежа! Джинси ставали другою шкірою і лицарськими обладунками навіть тоді, коли ми були без сорочок.

Потім у джинси (як там і був!) вліз складний ножик… В оту маленьку кишеню, у яку «люди на фронтирі» ховали золотий пісок і злитки. Ми почали грати на гроші у «пристенок» і «трясучку» та здавати порожні пляшки. «Фінансова незалежність» дозволила купувати сірники, селітру, ізолєнту і активоване вугілля у необмеженій кількості… Самопали, взривпакети, димовухи! А ще цукерки, цигарки, м’ячі, «сємачкі», клюшки, сітро і кіна про індіанців. Що ще треба було дитині? Для щастя?

– Тут нам і виповнилось по 12-14 років. «Героїчний» образ був сформований, але ми приміряли його переважно на літніх канікулах. Ну, а далі… А далі — компанії порозпадалися. Більшість пішла до 10-го. Хтось у хіппі, ВІА, спортшколи, до інтернатів і тюрми (інтернету тоді ще не було), хтось у ПТУ…

Меншість затягли бібліотеки. Так у житті меншості з’явився «сад разбегающихся тропок». Був там «Старий і море», і «Звіробій» Купера, були інопланетяни і «Яма» Купріна, були пірати Стівенсона і Олександр Грін… Читали тоді майже всі. Більшість читала. Меншість не просто читала. Меншість — повірила.

Коли ж я буду просто жити?

Велосипеди та кеди приводили нас як чарівний клубочок у найпотаємніші закапелки рідного міста. Спочатку нам там подобалося просто «ховацця». Від дорослих і правил їхнього світу. Потім ми понаносили туди свого, нелегального у дорослому світі, майна. Потім почали облаштовуватися та обладнувати «позиції». Помалу вибудовували власний інформаційний і музичний простір.

З часом з’явилася віра. Віра у те, що так і треба. Що саме наш світ — справжній, справжніший за їхній. За першої ж нагоди ми тікали у свою реальність. Ввечері неохоче верталися до «хати» зі своїх закапелків і «засараїв». Ми не знали слова «андеграунд», але безумовно опинились у підпіллі.

І хоча фізично, у просторі, ми були «внизу» (підвали, котловани, теплотраси, занедбані будинки…), насправді відчуття волі, яке прийшло до нас там, винесло нас на самий верх! Вже тоді ми відчували, що це наше. І що жити треба саме так.

У тих закапелках ми зустрічали дивовижних людей. Малих і великих… Спільні дії зробили нас друзями. Друзями стали для нас і незвідані раніше речі. Справжні речі. Проте найдорожчим став час…

Вільний час. Тоді ми вперше відчули, що у нас його крадуть. За наш час йшла жорстока війна. Не ми його контролювали, а вони.

Згадую тодішню школу. Друга зміна, один вихідний, кожен день шість уроків, потім класна година, або хор, або піонерський збір, або збір макулатури чи металолому, або «на монтаж» слова вчить, або шефи прийшли, або конкурс «строя і пєсні»… Виникало закономірне питання: «А коли ж я буду просто жити?»

Тож за найменшої можливості ми тікали. З шостого уроку, з класної години, з піонерського збору. Тікали і переодягалися зі шкільної форми, що «кусалася», у справжню одежу. У своє, домашнє, стареньке і лагідне. І починали просто жити.

Просто жити, насправді, було не просто. Ми, як здавалося дорослим, не жили. На їхню думку ми або бігали, або лазили. «Не бігайте тут! Ідіть звідси… Ти чого ти туди поліз, га? Ану злазь з гаража (горища, дерева) — січас же! Ану вилазь з підвалу (котловану, погребу, кочегарки, вугільної ями)! Я кому сказала? Га!»

Вони не розуміли, що коли ми «лазили», то часто знаходили «сокровіща». Красиві пір’їнки, гаєчки, гроші, стьоклушки… У ті часи хліб розвозили по місту кіньми, і якось я виколупав з асфальту сяючу від щастя підкову…

Ми постійно дивились під ноги. І не тому, що «Обережно. Дивися під ноги!» Ми були нижчі за дорослих, а значить, ближчі до землі. (Чи до Землі?) Тож і знахідки траплялися у нас, а не у них. І відкриття! Бо сама Земля була «за нас».

Так, прямо «під ногами» і «під носом» ми познаходили багато старовинних речей, написів, напівзамкнених дверей і книжок, затулених (а може, навмисно прочинених?) вікон і сердець… У міста виявилося подвійне дно. Майже ніким не заселене! Тож почалося його освоєння.

Власне, одного дна не було, ми відкривали багато «днів». Коли почали вигравати війну за час. (Ну, не «за годину», не за 60 хвилин, бо все це тяглося довго, поки ми не «приспособилися», поняли?) Так і з’явилося наше море. Море вільного часу.

Тоді стало видно. Що. Прямо. Під ногами. Лежить у тому морі невідомий материк. Справжнього минулого. І ми почали його досліджувати. По-своєму, «канєшно»! Відтоді життя стало кольорове. Кльове. Поза школою. І у переносному, і у прямому значенні.

З часом стало легше. Легше жити. Бо жити ми почали за своїм власним часом. Дорослі щось підозрювали, але докладно розібратися їм було важко, бо у них самих не вистачало часу. Робота, вечеря, тілівізор… «Як там в школі, питали? Ти уроки поробив?»

Нам повезло, бо школа була №2. Номером другим. Номером першим — була не школа! Навкруги було стільки цікавого… І Палац піонерів був зовсім не палацом піонерів, а земською управою, а обком комсомолу замком Пищевича. А стара тюрма! А чермет! А вежа коло моргу! А легенди про підземелля і склепи старого цвинтаря! Де ми тільки не лазили. З ким тільки не дружили! І хоча то всьо «дєлать було ніззя»… Ми «дєлали». «Дєлали вєщі».

Або торкалися справжніх речей. Зі справжнього світу. Ми відчували, що він реально існував і існує. Але потрапити туди було не просто. Туди не можна було записатися як до гуртка, факультативу чи у спортивну секцію. Потрібна була або рекомендація «особливих людей», або диво.

Дякувати Богові, і дива, і особливі люди7 — траплялися у нашому житті.

————————————————–

1 Мушлі беззубки звичайної, або жабурниці (Anodonta cygnea). Один з найпоширеніших двостулкових молюсків України.

2 Сандалі носили всі діти, поки не з’явилося універсальне спортивне взуття — кеди. Майже берці, кеди міцно тримали і захищали ступню.

3 Тіліпалися — слово використовувалось у мові дітей. Можливо, помилка сталася через асоціацію з популярною «дражнилкою»; «Тили-тили тесто, жених и невеста». Правильно — теліпалися.

4 Насправді, найближче від мого будинку (дієтстолова) була синагога, замаскована під школу механізації, і друга, замаскована під кінотеатр «Первоє Мая». Дивіться матеріал «Тайни старой синагоги» в іншій частині книги.

5 Слово «ґудзики» ми знали, але в Олександрії воно не вживалося, бо була Пувична Фабрика «коло сліпих».

6 Слова «пасок» ми не знали, та й якби знали, слово «ремінь» було ширшим, міцнішим.

7 Дивіться матеріал «Турбази», «Радість і жах польоту» у цій, а «Пал Ботаныч», «Посланец из будущего» в іншій частині книжки.

Валерій Жванко