Найкращі роботи на конкурс «Олександрія – моє рідне місто!»

Триває творчий конкурс для дітей «Олександрія – моє рідне місто!», приурочений до Дня міста Олександрія. Приємно, що школярі активно зацікавилися нашим конкурсом та надсилають нам свої роботи. До вашої уваги – кращі з них.

Олександрію чекає велике майбутнє

Моє дитинство проходить у місті Олександрія. Я дуже люблю ходити вулицями рідного міста, все навколо здається мені таким знайомим та рідним. Прогулю- ючись містом я згадую цікаві моменти, все хороше та погане, що було в житті. Коли сумно – прогулянки підбадьорять та додадуть радощів, коли все добре.

Можливо, моє місто не таке розвинене як хотілося б, але я вірю що на нього чекає чудове майбутнє, хвиля нових змін. Майбутнє нашого міста в наших руках.

Зараз нічого не стоїть на місці. З часом все просувається вперед. Люди розумнішають, змінюється наука, медицина та інші напрямки. В майбутньому з`являться нові технології, які покращать наше життя.

Гірко говорити про те, що дуже багато людей помирає тільки через те, що немає обладнання, лікарів, або грошей. Зараз лікування дуже дороге, та не всі можуть собі його дозволити. Можливо, медицина зробить великий поштовх вперед, та маленькі міста будуть більш забезпечені ліками та апаратами.

Моє містечко маленьке та воно мені дуже подобається. В ньому немає великих автомобільних заторів, люди нікуди не поспішають, немає метушні. Ми, люди, котрі живемо в маленьких містечках, допомагаємо один одному та радіємо життю. Ми дуже дружні та віримо у зміни на краще. Я дуже рада, що моє дитинство проходить саме в Олександрії. Кращого дитинства я навіть не могла собі уявити.

Каріна Володько, 14 років, учениця 9-Г класу Олександрійського колегіуму, відвідую школу моделей «Ольга»

Олександрія через двадцять років

Олександрія через двадцять років

Зробить вперед найбільше кроків.

Ми знов забудем, що таке війна.

А в місті буде вічная весна.

Буде тихо й водночас весело всюди,

Будуть знову привітними люди.

Будуть станції відпочинку для всіх,

Щоб будь-який придорожній

відпочити зміг.

А місто утопатиме в красі,

Інтернет заповнить куточки всі.

Скрізь будуть вічно зелені газони.

А по місту будуть ходити

не шкідливі автобуси -вагони.

Олександрія буде для всіх – мов мрія,

Щоб кожен житель міг сказати

– це моя Олександрія!

Тетяна Приходько, 13 років, ЗНЗ №6, займаюсь в театральному гуртку «Арлекін» Будинку дитячої та юнацької творчості

Легенда: «Хоробра Олександрія»

Жила-була дівчинка, і звали її Олександрія. Вона жила в мальовничому містечку, яке називалось Вусівка. Олександрії було 15 років і, як і всі дівчатка, вона ходила до школи, добре навчалася.

Та в тому місті жила не дуже хороша дівчинка Марічка, одних літ з Олександрією. Марічка намагалась виділитись з-поміж усіх, тож потоваришувала з поганими хлопцями. Вечорами вони гуляли і завдавали шкоди місту: то залишать бруд після себе, то пообписують чи розфарбують стіни міста негарними словами чи малюнками, чи вікна поб’ють, дерева зламають, гойдаючись на них.

Олександрія почала закликати Марічку поважати рідне місто, але Марічка зі своєю компанією тільки насміхалася з неї. Батьки стомилися боротися з витівками Марічки і відіслали її подалі від компанії до бабусі в село.

Згодом дівчинка Олександрія загітувала ровесників посадити квітники та деревця. Місто на весну, ніби стало ще красивіше.

Та сталася біда… Дівчинка Олександрія тяжко захворіла і довго лікувалася, але хвороба не відступила і дівчинка померла.

Трагічна звістка пішла по місту про відчайдушну дівчинку Олександрію. Люди в пам’ять про дівчинку прикрасили місто квітниками та парками і влаштували велике свято, яке назвали днем міста. А місто Вусівка перейменували на честь хороброї дівчинки Олександрії.

Вікторія Білик, 14 років, ЗНЗ №6, займаюсь в театральному гуртку «Арлекін» Будинку дитячої та юнацької творчості

Відомі олександрійці. Охапкін Олександр Ігоревич

Ішов дощ. Погода була похмурою. Привітне сонечко заховало усі свої лагідні промені за сірі хмари. Так в Олександрії почався звичайний суботній ранок. Я поспішала до художньої школи. Зазвичай я спізнююсь. У той час, коли біжу на довгоочікувані уроки рисунка та живопису, вигадую історії про те, чому я забарилася та розповідаю їх вчителю щойно заходжу в клас.

«Знову запізнилася!» – скаже він суворо. От і вигадую різні небилиці. А він лагідно посміхнеться і пропустить в клас. За ці роки навчання Дитяча художня школа стала моєю другою домівкою, куди так хочеться прийти після школи. Тут на тебе чекає вимогливий і водночас добрий вчитель – Охапкін Олександр Ігоревич – людина цікава та оригінальна. Як вчитель, він приділяє багато уваги та часу своїм учням, пояснюючи що потрібно виправити аби гарно та правильно намалювати. Коли він показує нам свої роботи, ми переймаємо цінний досвід. Вони є справжніми шедеврами. Їх можна розглядати годинами та дивуватися майстерності виконання.

Мені стало цікаво, чому він обрав професію художника і вчитель мені розповів. У дитинстві хлопчина любив малювати. У зв’язку зі слабким здоров’ям, єдиним його критиком був лікар, який завжди хвалив маленького пацієнта. Усе своє дитинство Сашко багато малює. Проте тільки у 14 років він пішов до художньої школи. Батьки були не проти такого захоплення сина, але вони навіть не думали, що це стане його покликанням на все життя. Там Олександр, під керівництвом вчителя Ніколенко С.Ф., зрозумів як потрібно працювати з художніми матеріалами. Там був закладений той фундамент знань, на якому у майбутньому він збудує свій палац справжньої майстерності. Знання, отримані у художній школі, дозволили йому вступити до Дніпропетровського художнього училища. У стінах цього закладу майбутній художник набуває майстерності у видатного педагога Шпигановича В. М. Як згадує сам Олександр Ігоревич про ті роки: «Сам янгол привів мене до цієї людини, що так багато значить у моєму житті. Без нього не став би я вчителем … ».

Але навчання на цьому не закінчилося. Через декілька років Олександр вступає до Київського державного художнього інституту. У цьому закладі він навчався у корифеїв радянського мистецтва. Олександр обирає тему своєї творчості – релігійний живопис, що у мистецтва займає чи не найбільшу частину його історії, зокрема іконопис. Олександр одягає святих в український одяг та поселяє їх у квітучу природу України. У виборі етнографічного матеріалу допомогла, як сказав Олександр Ігоревич, його друга мати – Кобальчинська Р. Р. – етнограф за фахом.

Споглядаючи красу ікон, створених вчителем, вдивляючись у ніжні риси ликів святих, ти мимоволі відчуваєш себе не тільки глядачем, який, наче заворожений, вдивляється у красу, а намагаєшся відчути вічність та мимоволі будуєш свої повітряні замки. Тому знову і знову хочеться повертатися у ці стіни, де ти можеш мріяти, фантазувати та створювати свої роботи під керівництвом вмілої руки Олександра Охапкіна.

Щира подяка за плідну співпрацю Охапкіну Олександру Ігоревичу.

Ольга Павлів, 14 років, навчаюся в Олександрійському навчально-виховному комплексі (ЗНЗ І-ІІ ступенів №17- ліцей), відвідую Дитячу художню школу

Спогади про моє щасливе дитинство в Олександрії

Привіт, мій майбутній друже. Пишу тобі листа, оскільки хочу поділитися своїми найдорогоціннішими спогадами. Сьогодні дуже особливий день, за останні півроку, що я навчаюся далеко від Олександрії, я нарешті повернуся до свого рідного міста. Ця поїздка для мене дуже важлива.

І ось нарешті я на вокзалі, зробивши перший крок по рідній землі, я одразу згадую, як одного літнього ранку ми з моїм братом Сашком на сході сонця зустрічали нашого друга зі Львову. Ще чудово пам’ятаю, як з бабусею ми пішли до нашого дідуся на роботу. Там гралися з баранцями, смакували соковитими яблуками, бавилися з чудовою собакою, яка схожа на коричневого ведмедика.

Також я згадую свою першу поїздку на поїзді. Вона була незабутньою. З нашими дівчатками зі школи моделей ми від’їжджали до Донецьку, щоб взяти участь у конкурсі. І дуже приємною несподіванкою для нас, моделей, була звістка про те, що ми посіли перше місце у номінації «Кращий модельний колектив». З чудовим настроєм і спогадами ми повернулися з Донецьку.

Я так рідко буваю на залізничному вокзалі, але пам’ятаю, коли вперше побачила його після ремонту, він змінився на краще. До того ж біля вокзалу насадили ароматних квітів, котрі налаштовують відвідувачів на позитивні думки.

По приїзду на вокзал мене зустрічав тато на своїй машині. Коли я сідаю до татової машини, яку пам’ятаю ще з дитинства, я згадую все, що мене з нею пов’язує, скільки спогадів переповнює мене про наші сімейні мандрівки. Проїжджаючи вулицю Садову, я згадую як у дитинстві завжди думала, що вона найдовша в нашому місті і взагалі щоб пройти її пішки потрібно години дві. А от «БАМ» – це одне з тих місць, яке особливо нагадує мені про дитинство. Мій Сашко мешкає там з батьками і бабусею, тому цю частину міста відвідую не рідко. Ми часто гралися там з моєю подругою, братами і друзями. Також на Бамі є татів гараж, повертаючись з якого додому взимку гарною зоряною нічкою, ми гралися в сніжки.

Коли ми були меншими, то ми з моїм братом Сашком асоціювали райони міста. Тинда ніби з якись музичний інструмент  – «тин-да». Слово «Бам» – нам здавалось яхоже на барабан «бам-бам». А слово «Бадина» – чомусь було схоже на якийсь фрукт, ніби апельсин.

Щодо вулиці 6-го Грудня, вона так змінилася. Я пам’ятаю її затишною і спокійною вулицею, раніше там не було стільки магазинів, а тепер… Мені дуже подобалося Моє 6-те Грудня в ті роки, адже зараз воно дуже переповнене різними магазинами.

Завітавши до школи, я одразу згадала весь свій чудовий шкільний час. Я дуже люблю моїх вчителів, які подарували мені знання і елементарні навички. Завжди пам’ятаю про педагогічних працівників і бажаю їм найголовніше – мати міцне здоров’я. Пригадую як з однокласниками відвідували Умань, Полтаву, Запоріжжя – Хортицю, Кременчук, Кіровоград, кінний завод, чудовий парк в Озерах, Чигиринські пам’ятки історії. Кожна поїздка надовго залишала приємні спогади в наших серцях.

Взагалі про школу можна говорити дуже багато, але я хочу щоб всі вчителі, які в мене викладали різні предмети, знали, що я ціную їхню роботу і ціную кожну хвилину, проведену з ними. Коли я навчалася в середній школі, то ніколи не розуміла навіщо випускники повертаються в школу і завжди думала, що я ніколи до неї не повернуся. Але зараз я розумію, що сумую за цими почуттями і спогадами. Навіть мої однокласники , які переїздили в інше місто, а деякі взагалі в інші країни, повертаються в рідний край. І це доводить, що коли зростаєш нехай і в малому місті, все одно воно назавжди залишиться твоєю малою Батьківщиною і викреслити з пам’яті дитячі спогади неможливо.

Я згадую мій дитячий садок, який був і є найкращим, оскільки він просторий, гарний, навколо нього гарні невеличкі будиночки і спокійні вулички. Пам’ятаю як іноді вранці прямуючи з татом до садочка, я їздила на велосипеді, мені дуже подобалося обганяти тата. Дуже приємно згадувати час, проведений у дитячому садочку, з моїми найкращими виховательками, іноді так і хочеться зайти до садка …

Взагалі я можу сміливо сказати, що місто, в якому ти народився і виріс, є найголовнішим, наймилішим і завжди, в будь-якому випадку асоціюється з дитинством і з приємними, незабутніми спогадами.

Неважливо скільки років минуло після від’їзду, все одно життя поверне тебе до твоєї малої Батьківщини. І скільки б років не минуло, але все одно, коли гуляєш вулицями рідного міста, всі колишні спогади переповнюють душу і це неймовірно.

Юля Ткаченко, 16 років. Навчаюся в 10-А класі Олександрійського колегіуму. Люблю випікати корисні солодкі страви, полюбляю доглядати за кімнатними рослинами та квітами на городі.

Олександрія через 20 років моїми очима

Лише та країна матиме хороше майбутнє, коли її народ  пам’ятатиме власну історію. Адже без минулого немає майбутнього.

Гортаючи сторінки старого фотоальбому, пильно вдивляючись у пожовклі від старості фотографії, згадую свого прадідуся – Начоса Миколу Івановича – учасника Великої Вітчизняної війни. Цей, на перший погляд непримітний, альбом зберігає пам’ять про справжнього героя, який ризикував своїм життям заради нас – майбутнього покоління, заради нашого щасливого життя. Його подвиги підтверджені медалями та орденами. Мій дідусь не любив розповідати про війну. А на запитання: «Дідусю, а що таке війна?», він відповідав із сумом: «Війна – це горе і сльози …». Він сподівався, що українці більше ніколи не переживатимуть усі тяготи війни. Але його бажанню не судилося збутися.

Не встигло пройти й 70 років з Дня перемоги, як Україна знову втрачає своїх найкращих синів. І знову горе, і знову сльози. Знову листівки, мов янголи-охоронці летять на передову аби підбадьорити та надати сил нашим захисникам. Зустрічі з учасниками бойових дій АТО, плетіння зимових маскувальних сіток, малюнки, безперервні новини з передової – усе це ні на хвилину не дає забути нікому про події на Сході України.

«Що ж чекає на Олександрію через 20 років?» – питання, яке дає можливість помріяти. У 2015 році ми відзначаємо 70 років з Дня Перемоги. А у 2035 році ми відзначатимемо 20 років з Дня Перемоги української нації та з Дня єдиної та неподільної України – нашої Батьківщини. Через 20 років на центральній площі Олександрії, яка носитиме назву площа Героїв України, поблизу пам’ятника  героям Небесної Сотні усі олександрійці, одягнені у вишиванки, триматимуть синьо-жовті стяги та гордо вигукуватимуть: «Слава Україні! Героям Слава!». Небо буде світлим, а у кожну домівку прийде мир.

Площа Героїв України стане серцем нашої Олександрії. Звідси розпочнеться відродження рідного міста. Через 20 років відбудують кінотеатр. Олександрійці  матимуть змогу бути присутніми на кінопрем’єрах. Можливо, у майбутньому до олександрійського кінотеатру завітають не лише відомі українські актори, а й зірки Голівуда. При кінотеатрі буде працювати гурток акторської майстерності, вихованці якого у майбутньому стануть відомими зірками.

Олександрійці – талановиті, неординарні та унікальні люди. Через 20 років на площі нашого міста кожен бажаючий зможе замовити свій портрет у художника, майстерна рука якого виконає вимогливе замовлення за декілька хвилин.

Мені подобається у великих містах те, що, прогулюючись теплим літнімвечором, можна почути прекрасні звуки живої музики. Вуличні музики, віртуозно граючи на інструментах, ніби заворожують вдячних слухачів, які поринають в романтичну атмосферу вечірнього міста. Сподіваюся, що скоро в Олександрії можна буде почути ніжні звуки скрипки, відривчасте звучання гітари та інших музичних інструментів.

Наука також не стоятиме на місці. Усі розробки вчених та учнів старших класів будуть спрямовані на забезпечення екологічно чистого майбутнього. Замість звичайних АЗС будуть побудовані нові станції, які заправлятимуть машину електроенергією . Це буде дешевше ніж бензин та не шкодитиме навколишньому середовищу. Розробками електромобілів займатимуться олександрійські винахідники. Кожен будинок накопичуватиме сонячну енергію протягом літа, аби взимку бути повністю забезпеченим теплом. Так як Олександрія розташована у степовій зоні України, вітряна погода спостерігається часто. Вивчивши це, в Олександрії побудують вітряні електростанції. Хоча на території міста немає великих річок, але все ж таки енергію води також можна використовувати. Отже, на мою думку, через 20 років у нас буде власна ГЕС та декілька ВЕС. Не вичерпуючи корисних копалин, ми зможемо забезпечити рідне місто електроенергією та теплом. Я думаю, що у майбутньому ми експортуватимемо надлишок енергії країнам ЄС  та отримуватимемо додаткові кошти. Ці гроші потрібні інвалідам та людям, які повинні приймати дорогі ліки, аби вилікувати тяжку недугу.

Впевнена, що через 20 років рідне місто вражатиме своєю красою, розвиненістю та цікавими людьми.

Ольга Павлів, 14 років.

Навчаюся в Олександрійському навчально-виховному комплексі (ЗНЗ І-ІІ ступенів №17- ліцей). Відвідую дитячу художню школу та вчуся грати на гітарі.