Темна і світла сторона журналістики

В Україні 6 червня журналісти відзначають своє професійне свято. Зазвичай святкування відбувається без гучних вечірок. Колеги вітають один одного та приймають побажання від людей, з якими співпрацюють. Якщо 6 червня припадає на будень день – то журналісти працюють за графіком звичайного робочого дня.

Цього року професійне свято припало на понеділок. Як і для всіх людей понеділок – важкий день, тому зі святом журналістська братія привітала один одного раніше, у п’ятницю.

Напередодні свята

3 червня у Будинку футболу з нагоди професійного свята зібралися журналісти Олександрії. Зустріч організувала Олександрійська територіальна організація Національної спілки журналістів України.

Ведучою на цьому заході була депутат Кіровоградського парламенту дітей – Яна Дегтярьова. Вона привітала кожного із журналістів та провела бліцопитування, аби колеги дізналися більше один про одного. Святковий настрій створювали вокалісти з гуртків Центру дитячої та юнацької творчості.

Троє журналістів отримали медалі почесного члена клубу «Європа-крос». Це Юрій Кузнецов, Олена Карпачова та Надія Бойко. Також журналісти відзначили тих людей, котрі постійно з ними співпрацюють.

Привітали журналістів зі святом юні олександрійці, котрі відвідують гурток журналістики при гімназії імені Тараса Шевченка. А журналісти, у свою чергу, запропонували молодим дівчатам розміщувати свої замітки в олександрійських виданнях.

Моя історія

Напевно, як і більшість школярів, я визначилася з майбутньою професією в 11 класі. Звісно, у дитинстві я мріяла про майбутню професію і мої смаки змінювалися по тому, як змінювалися фільми по телевізору моєї бабусі. Я хотіла бути адвокатом, власницею ресторану, моделлю, акторкою і багато інших професій мені подобались. Але коли вже навчалась у випускному класі, то список улюблених професій звузився до кількох: вчитель англійської мови, психолог, журналіст. Я обговорювала вибір професії з вчителями і вчитель літератури мені порадила обрати журналістику, з огляду на мої твори та мою любов до книг. Так і зробила.

Вирішила подавати документи на навчання у Києві, тоді там жив мій тато. Мені так хотілося відпочити від складних шкільних екзаменів, що подавати документи я поїхала в останні дні прийому.

Київ – велике місто і здебільшого дістатися до місця одним транспортом майже неможливо. В університет ми з татом їхали спочатку на маршрутці, потім пересіли на тролейбус і от ми на місці. Почекали трохи у черзі і зайшли у кабінет університету. Аж раптом виявилося, що документів про закінчення школи у нас немає. Ми з татом подивилися один на одного і вийшли з кабінету. Я точно пам’ятаю, що склала усі необхідні для вступу документи у великий конверт, який ніс тато. Із зіпсованим настроєм ми сідаємо у тролейбус, потім у маршрутку і доїжджаємо до дому. Я перевіряю усі шухляди і розумію, що документів немає. Виходить, що ми загубили їх по дорозі до університету. Паніка і розгубленість, адже як можна знайти загублені документи у такому великому місті? Відновити документи до кінця вступної кампанії не вдасться. Адже, по-перше, залишилось всього кілька днів, а, по-друге, школу я закінчувала у Москві, а це інша країна. Тато вирішує їхати у депо і запитувати, чи не знаходили документів у тролейбусі. Ми так і зробили, але ніяких позитивних результатів це не принесло. Так само ми поїхали на те місце, де зазвичай зупиняються усі маршрутки, але і там наших документів ніхто не знаходив. Потім ми вирішили поїхати в університет і запитати, що нам робити, чи можна якось вирішити це питання, чи доведеться вступати лише у наступному році, коли відновимо загублені документи. На зупинці біля університету у ларьку тато купує сигарети і просто запитує у продавчині, чи не знаходив тут хтось документи, вона відповідає, що так, хтось знайшов і залишив, і віддає нам втрачені документи. Виявляється, коли ми виходили з тролейбуса, документи випали на тротуар. Ми цього не помітили, адже виходило і заходило багато людей. А хтось із перехожих підняв документи і віддав у ларьок, який стояв поруч із зупинкою. Звісно ми віддячили продавчині цукерками і радісні пішли подавати документи на факультет журналістики Київського міжнародного університету.

Студентські пригоди

Напевно кожен із усмішкою на обличчі пригадує студентські роки. Так, не вистачало грошей, аби повноцінно харчуватися, недоспані ночі через домашні завдання, але скільки було цікавих пригод. Ми часто відвідували кінотеатри зі знижкою на квитки для студентів, ходили на дискотеки, влаштовували вечірки у когось на орендованій квартирі, гуляли у київських парках та відвідували музеї. До речі, майже весь наш курс відвідав кілька десятків музеїв і все завдяки викладачу української літератури Тетяні Ткаченко. Вона роздала кожному студенту роздруківку з назвами та адресами музеїв Києва і сказала, що на заліку, окрім запитань по літературі, будуть запитання і про музеї Києва і тому варто відвідати, якщо не всі, то хоча б більшість. Наша група так і зробила. Ми відвідали не лише класичні музеї історії та мистецькі музеї, але і побували в оригінальних музеях Києва, наприклад у Музеї води, Музеї туалетів, Музеї цирку, Музеї прикрас та багатьох інших.

В університеті для нас, журналістів, влаштовували зустрічі з відомими людьми, зокрема телеведучими. Мені запам’яталося, як до нас в університет на майстер-клас приходила телеведуча Маша Єфросиніна. Вона відома за такими передачами як «Підйом» на Новому каналі, «Модний вирок» на Інтері, «Лінія конфлікту» на ICTY. Вона розповідала про те, як не просто працювати на телебаченні, особливо, коли ведеш ранкове шоу. Адже потрібно встати о 4 ранку, доїхати до студії, не заснути, коли сидиш у гримера, і з хорошим настроєм сісти перед камерами. А після зйомок знову справи, нові проекти, пропозиції. Цікаво, що Маша Єфросиніна потрапила на телебачення випадково. За професією вона перекладач з англійської та іспанської мови. Коли була студенткою – шукала де б заробити гроші і пройшла кастинг на телеканалі. Вона була з нами, студентами, простою і щирою і сказала, що стати успішним може кожен з нас, головне – розставити пріоритети, наполегливо працювати, адже конкуренція серед журналістів і телеведучих дуже велика.

Знайомили нас  з світом телебачення на зйомках різноманітних шоу. Ми сиділи у масовці і робили усе, що говорить режисер. По команді аплодували, сміялися, щось коментували, робили здивовані обличчя і таке інше. До речі, знімальний день, а це 6-8 годин, масовці оплачувався. Після завершення зйомок нам платили по 40 гривень. На той час для студентів це були нормальні гроші. До того ж у перервах між зйомками нас пригощали кавою, чаєм та печивом. Інколи найактивнішим членам масовки дарували сувеніри. Так у мене й досі є дві футболки, одна з логотипом і написом «Новий канал», а інша з написом «Хочу заміж» – це передача, яка виходила на Новому каналі, де я була у масовці.

Я побувала на записах різних шоу, які досі повторюють на телеканалах України. Мені запам’яталися зйомки проекту «Шоу Оксани Марченко». Його автором і ведучою була Оксана Марченко, яка сьогодні відома як ведуча шоу «Україна має талант» і «Х-фактор». Тоді Оксана приймала у себе в студії відомих гостей і їх сім’ї. Але вона ще не була професійною ведучою, адже питання читала з суфлера – це такий телевізор з текстом для ведучої. Вона часто помилялася, її переписували.

Нам, тим, хто сидів у студії в ролі масовки, було цікаво бачити зірок всього в декількох метрах від нас. Виявилося, що деякі знамениті люди в житті відрізняються від наших уявлень про них на екранах. Наприклад, співачка Руслана у житті маленького росту і не дуже красива зовні. Також маленького росту Тіна Кароль і Надія Мейхер (Грановська). До того ж колишня «чорненька» з групи «Віа Гра» не така мила, як здається по телевізору. Після зйомок ми попросили з нею сфотографуватися, але вона досить різко нам відмовила і навіть не пояснила, чому не хоче зробити фото на пам’ять. Але були і хороші враження про відомих людей, зокрема про футболістів з Київського «Динамо». Після одного з матчів ми зустріли футболістів, які прямували в свій автобус для поїздки в інше місто. Вони з радістю позували з нами, студентами, перед фотоапаратами. У моєму альбомі зберігаються фото з Артемом Мілевським, Олександром Шовковським і Владиславом Ващуком.

Приємні враження у мене залишилися від Віталія Борисюка, актора і чоловіка Ольги Сумської. Я була у масовці шоу «Хочу заміж»,там Віталій був одним з експертів. Він давав слушні поради дівчатам, які хочуть вийти заміж, а в перервах між записами шоу – жартував з нами, масовкою, і нікому не відмовив у автографі та фото.

Студентські роки були одними з найяскравіших у моєму житті, і фото, зроблені у ті часи, не дадуть про них забути.

У пошуках роботи

Після закінчення університету я повернулася в своє рідне місто Олександрію. Мене часто запитують чому я не залишилася у Києві, як це зробило багато моїх одногрупників. Справа в тому, що я ніколи не любила велике місто. Так, у Києві, більші зарплати, там більше вакансій і шансів стати знаменитим. Але по кілька годин добиратися на роботу, в дощ, спеку і сніг, а потім стільки ж годин повертатися з роботи додому, довго чекати транспорт та терпіти штовханину в метро – все це не для мене. Я люблю своє маленьке місто, де ти всюди можеш дістатися пішки, знаєш багатьох людей і так само багато хто знає тебе. До того ж у Києві, як і в інших великих містах, завжди є проблема з житлом. Винаймати самому квартиру – дуже дорого, може не вистачити зарплати, знімати з кимось добре, але якби трапилась нормальна людини. Знімати окрему кімнату з хазяїном – майже нестерпно, адже слідкують за кожним твоїм кроком і змушують економити світло і воду. Одним словом, аби залишитися працювати у великому місті – треба подолати кілька труднощів.

От я, з дипломом журналіста друкованих засобів масової інформаціяї і з кількома десятками своїх публікацій у газетах Кіровоградщини, починаю шукати собі роботу. Я її шукала у редакціях Кіровограда, але там не було вільних місць. Обійшла усі редакції Олександрії і остання – це була редакція газети «Городской курьер», але ніде не було вакантних місць. Та редактор газети «Городской курьер» Віктор Голобородько щось в мені помітив: чи-то бажання працювати, чи-то перспективи і запропонував написати кілька матеріалів для газети. Це було зробити не просто, адже великого досвіду спілкуватися з людьми і написання великих матеріалів на серйозні теми у мене не було. І перша моя тема – якість води в Олександрії. Я брала інтерв’ю у фахівців з водоканалу та санстанції, а також у знайомих і незнайомих споживачів води. Мій матеріал зайняв майже всю сторінку газети. Потім були інші матеріали. І редактору сподобалась моя робота, звісно, були деякі зауваження, але в цілому я була краща, на його думку, за тодішнього журналіста редакції. І так вийшло, без мого втручання, що тодішнього працівника редакції звільнили, а на його місце взяли мене. Звісно, я досі з неприємним відчуттям на серці пригадую цю історію. Але той працівник так і не повернувся до журналістики в жодну з редакцій Олександрії, сподіваюся у нього добре склалося життя і він знайшов собі хорошу роботу. Натомість я вже сьомий рік працюю кореспондентом газети «Городской курьер».

Темна сторона

Темною стороною журналістики я можу назвати те, що інколи ти повинен сісти на чиєсь місце, через тебе можуть когось звільнити, і так само ти можеш вмить втратити роботу, якщо хтось амбітніший за тебе.

Журналіст постійно знаходиться у пошуках тем і він завжди готовий виїхати на місце події, хоч зранку, хоч вночі. Він вміє збиратися за 5 хвилин і за найкоротший час бути на місці події.

Хороший журналіст має носити з собою різноманітну техніку: телефони, диктофон, фотоапарат, планшет чи ноутбук – в залежності від того, у якому саме ЗМІ він працює.

У журналіста ніколи не буває вимкнений телефон, навіть вночі чи у відпустці.

Журналіст 24 години думає про свою роботу. Читаєш новини в Інтернеті, дивишся кіно, бачиш рекламу на білборді, просто йдеш вулицею – все це привертає увагу журналіста і він думає, що це може стати темою для сюжету чи публікації. Навіть вночі, буває, ти прокидаєшся від думки: а чи правильно ти написав прізвище людини, а у тому заголовку можна було б замінити слово і він був би більш привабливим для читачів, і таке інше. Журналісти бояться зробити помилку, саме тому вони кілька разів перевіряють інформацію, перевіряють правильність написання слова. А знаєте чому? Тому що зазвичай цю помилку хтось помічає із читачів і не знехтує шансом показати журналісту, що він неграмотний. Завжди телефонують до редакції. Майже ніколи не похвалять за цікаву статтю чи надрукований розклад автобусів (хоча це кропітка робота), але якщо знайдуть помилку – телефон в редакції червоний. Так і хочеться відповісти добродіям: журналіст – це теж людина, усі ми помиляємось. Так, на помилки вказувати потрібно, аби журналіст не допускав їх наступного разу, але і добре слово про хороший чи корисний матеріал – буде не зайвим.

Не з усіма людьми просто спілкуватися, не завжди журналістові раді і доводиться чути у свою адресу грубі слова, а самому у цей час доводити законність своєї присутності на цьому заході чи події.

З темної сторони журналістики це, напевно, все.

Світла сторона

Журналістика неймовірно розширює твій кругозір. Адже ти не можеш бути журналістом однієї теми чи одного напрямку, таке буває рідко і лише у деяких засобах масової інформації у великих містах. Для олександрійських журналістів не існує поняття, не моя тема». Мусиш розбиратися в усьому: політиці, економіці, екології, спорті, культурі, медицині, освіті й в усьому іншому. І це добре! Адже з журналістами спілкуватися цікаво, вони можуть підтримати будь-яку розмову і, в свою чергу, розповісти щось нове для співрозмовника.

Журналісту, може, і не відчиняються усі двері, проте він знає куди треба стукати. Журналіст, він як юрист – щоб відстояти свої права, не обов’язково знати усі закони – потрібно знати, де їх прочитати. Так і журналіст знає яка служба, чиновник чи установа якими питаннями займається і як отримати необхідну інформацію. Такі знання допомагають і в особистому житті, коли тобі, як мешканцю Олександрії, потрібно вирішити якісь питання. Я не можу сказати, що особисті знайомства багато важать і журналісти постійно ними користуються, вирішуючи свої проблеми. Так, таке іноді трапляється, але це скоріше виняток, аніж правило. Просто журналіст знає у яку саме установу звертатися, у який час, на який телефон подзвонити і таке інше.

Журналісту майже ніколи не буває сумно, адже він знає про усі заходи, які відбуватимуться найближчим часом. Журналіст по роботі, а може просто з посвідченням у не робочий час, може безкоштовно відвідувати концерти, виставки і таке інше. Зазвичай все ж журналіст пише про ті культурні чи спортивні події, на яких побував.

У журналіста ненормований графік роботи. І це добре для творчих людей. Немає натхнення сьогодні – напишеш завтра. Головне, аби встиг написати до виходу наступного номера газети. Ти можеш підлаштувати роботу під свій графік. Наприклад, допізна писати вдома, виспатися і ближче до обіду піти на роботу. Або, навпаки, зробити усе необхідне і раніше піти з роботи додому. Звісно, багато що залежить від редактора, колективу і власників газети, телеканалу чи сайту. Журналіст не може працювати сам, у нього є колеги, без яких не вийде ані газета, ані телесюжет.

Журналіст має змогу розвиватися та підвищувати кваліфікацію. Для журналістів у містах України проводяться різноманітні тренінги. Як правило, вони безкоштовні, організатори відшкодовують витрати на проїзд, оплачують проживання та харчування. Під час цих тренінгів журналісти підвищують свою майстерність, відкривають для себе нові теми та знайомляться з журналістами з різних міст України.

Журналіст – це одна з престижних професій. Люди часто дізнаються щось від самого журналіста і тому поважають його, прислухаються до його думки.

Журналістика дає змогу познайомитися з талановитими, успішними та цікавими людьми, дізнатися з перших вуст про секрети успіху, почути історію життя людини, запитати про її мрії та плани на майбутнє.

На святі, приуроченому до Дня журналіста, у мене запитали чи спілкувалась я з відомими людьми. Чесно кажучи, я розгубилася і не змогла відразу пригадати. Насправді для журналіста не існує поняття зірка, суперлюдина і таке інше. Тому, що сотні журналістських історій показали, що від успіху до провалу, від слави до забуття, від багатства до жебрацтва – лише мить. Для журналіста кожна людина, з якою він записує інтерв’ю – по-своєму особлива, бо журналіст помічає у ній цю особливість. Для мене немає різниці: ставлю я запитання чиновнику, чи дитині, котра виграла у шкільному конкурсі.

І, на останок, до світлої сторони журналістики я б віднесла самовдосконалення. Адже, коли пишеш про людей, котрі опинилися у складних життєвих обставинах, потребують тисячі доларів на лікування, або за жахливих обставин втрачають своїх рідних – починаєш цінувати життя, дякувати за те, що в тебе є, дорожити справжніми людськими стосунками і намагаєшся допомогти іншим, чим можеш, і зробити якомога більше добрих справ, адже життя не безкінечне.

Катерина Карпенко