Мер «декомунізував» Олександрію, проте, як завжди, наробив дитячих помилок

Одразу після закінчення сесії Олександрійської міської ради,  ще у минулу п’ятницю, на сайті міської ради з’явилось розпорядження мера про перейменування вулиць, площ, проспектів і провулків міста. Декомунізація і позбавлення тоталітарного минулого відбувалось тяжко, з численними поверненнями до минулих стереотипів. А головне олександрійський мер, якому законодавство передбачило останній строк для ухвалення такого рішення, примудрився і цього разу наробити, як двієчник-школяр, численних помилок. Згодом у розпорядження мера, текст якого після критики місцевих ЗМІ і саркастичних висловлювань у соціальних медіа, терміново внесли виправлення. Чиновники немов не помітили первинний зміст розпорядження, де є чимало не тільки орфографічних, але й смислових помилок, а про системність і навіть елементарну якість роботи автора, що готував текст розпорядження, мова взагалі не йде.

Отже перше, що дивує, це сам зміст розпорядження, точніше – додатку. Відкрийте його і прочитайте. І здивуйтесь. Наприклад, розпорядження говорить, що вулиця 6-го грудня до цього називалась Першотравнева. З яких це пір і коли так було? Дивина і годі! Чи невже пан Цапюк перейменував так вулицю? Абсурд, звісно, що це не так. Незрозуміло і звідки набрались дві колишні вулиці Фрунзе, дві Шевченка і так далі, і тому подібне. Вибачте за лайливе слово, але чорт ногу зломить, поки зрозумієш, про що писали автори цього документу. В численних незрозумілих (немов у дурмані написаних) текстах якихось невідомих нікому назв вулиць, виринають і нові назви. Але де вони? Як зрозуміють громадяни і спеціалісти служб, які вулиці перейменовані, а які ні? Проекти, які готувались і депутатами, і краєзнавцями, і активістами, та й, зрештою, робочою групою з питання виконання декомунізаційних законів такого єралашу не передбачали. Хто придумав таку дурню? Назвіть, пане мер, автора цього шедевру, який, врешті, остаточно заплутає не тільки городян, але й авторів цього розпорядження. Ми спробували (підкреслю, спробували) зрозуміти, як перейменували чи не перейменували вулиці міста. Адже у багатьох вулиць подвійні назви, які чи то мають коріння до 20-років минулого століття, чи взагалі є помилковими, тож, спираючись на записи з засідань декомуназаційної робочої групи та пропозиції, подані до міської ради, ми спробували реконструювати те, яким побачив перейменування мер.

Виявилось, що мер мислить категоріями як мінімум «совковими», «ватними», а як максимум – не любить нічого українського,  поняття ж «патріотизм» взагалі у нього відсутнє. Судіть самі. Вулицю Володарського (а це невелика вулиця, паралельна колишній вулиці Енгельса, буквально з десятьма будинками), яку більшість городян навіть і не знають, найменували вулицею Патріотів України. А от вулицю Міліцейську, яку пропонували краєзнавці і активісти, а за тим цю ж думку підтримала і профільна комісія міської ради з питань законності, назвати вулицею Героїв Небесної Сотні, мер залишив зі старою назвою. Не Поліцейська, не Законності, не ще якась, а саме – Міліцейська, мов у насмішку над тими, хто загинув за Незалежність країни на майдані в той час, коли мер організовував сесії з закликами потопити у жорстокості протести людей. Тож таким «неперейменуванням» немов підкреслив – який там Майдан, яка Небесна Сотня. Ми тут вже давно прапори Новоросії готуємо.

Але полишимо політику та недавню історію і повернемось до здорового глузду. Який такий історик чи чиновник готував розпорядження меру, щоб у ньому «вляпати» купу помилок у прізвищах видатних земляків, того ж самого Ноя Морозовського? У кого вистачило глузду перелицювати ім’я одного з земських діячів? Ще більш абсурдними виглядають численні «плодово-ягідні» назви, вигадані начальником управління забезпечення діяльності міської ради Людмилою Фуртак. Її ідеї присвоювати навіть історичним вулицям з власними назвами безликі псевдоімена всупереч науковим розробкам і рекомендаціям, рішенням міської ради, спрацювали. Імовірно, за відсутності знань з історії рідного краю, така тактика значно безпечніша – не брати на себе відповідальності і тим більше не пропонувати якісь нові рішення.

Серед відвертих здобутків перейменування – це повернення історичних назв, наприклад, Святомиколаївській (екс-Пролетарській). Влучно перейменували вулицю Клари Цеткін на Анатолія Кохана. Можна оцінити, як позитив, і перейменування площі Леніна і проспекту Леніна на площу Соборну і проспект Соборний. Хоча, звісно, більш милозвучним і за змістом в тому числі був би проспект Соборності. До речі, всі найкращі пропозиції пропонувались не мером, а були від громадськості чи від робочої групи. Є нова назва Радянської вулиці, як вулиці Олексія Скічка, і колишньої вулиці Паризької Комуни, як вулиці Пилипа Гриценка. Проте таку думку підтримують не всі. Я, наприклад, із задоволенням поставлю собі відмітку у паспорті щодо реєстрації на цій вулиці. Але не всі це сприймають позитивно, бо мало знають про цих людей, або згадують їх компартійне минуле. Ці нові назви взагалі не обговорювались ні на засіданнях робочої групи, ні на засіданнях депутатських комісій. Якщо заглибитись у норми законодавства, то ми побачимо, що перейменування, пов’язані з персоналіями, повинні бути обговорюваними з громадою. Це важливо для пошуку громадянської єдності. Але, схоже, не для цього, наприклад, мер перейменував деякі вулиці, відкинувши пропозиції щодо найменувань за поданнями і згодою загиблих героїв АТО-олександрійців. Щодо ж якості документу, то в ньому є чимало неточностей, за які міський голова мусить покарати виконавця недолугого документу за підписом мера.

Але зараз не про це. Хотілось би щоб був оприлюднене ім’я того чиновника, який є автором згаданого розпорядження, адже в ньому чимало прізвищ і подій пов’язано з тим, що нині законом заборонено до популяризації, тобто норми декомунізації не виконані. А це вже не тільки бажання чи не бажання мера, а необхідність. Наприклад, є вулиця Говорова. Такий собі непоганий офіцер і воєначальник часів спочатку Громадянської війни (до речі, допомагав встановлювати радянську владу в Україні, зокрема у Криму), а за тим служив у Червоній армії. Участі у визволенні України від нацистів він не брав, не народився і не жив в Україні, в мистецтві ніяк себе не проявив, так само як і в науці. Тож однозначно підпадає під норми законодавства про декомунізацію. Та не тільки його пропустили, але й багатьох інших, а крім того залишили такі «милозвучні» назви, як Колгоспна.

Тож, з одного боку, завдяки титанічним зусиллям об’єднаної хоч і нечисленної громадськості, краєзнавців, активістів, ми маємо нову карту міста. А з іншого знову доведеться виправляти помилки, які наробила влада.

Віктор Голобородько