Юлія Янкевич: професійний шлях, мрії та секрети успіху сильної жінки

Олександрійка Юлія Янкевич – досвідчений спортивний тренер, практикуючий психолог та просто гарна жінка. Вона знає, як виховати чемпіона світу з бойових мистецтв, допомагає дітлахам пізнавати навколишній світ і дає поради батькам, як зрозуміти свою дитину. Життя Юлії Янкевич це постійний рух. Жінка встигає працювати у дитячому садочку, привчати  дітей до спорту, організовувати змагання, влаштовувати свята для своїх вихованців і навіть знаходить час на навчання та саморозвиток.  Кілька років тому Юлія Янкевич разом зі своїм чоловіком організувала спортивний клуб «Sport Max». Подружжя назвало клуб на честь свого давнього друга та чемпіона Максима Бендерова, який трагічно загинув у неоголошеній війні на Сході України. Ми поспілкувалися з Юлією Янкевич і дізналися секрети успіху сильної жінки. Спортсменка і психолог розповіла про свої мрії та захоплення, а також порадила, як насолоджуватися життям.

– Юліє, я знаю, що ви за освітою практичний психолог і вже не перший рік займаєтеся із зовсім маленькими дітками у садочку. У чому цікавість цієї професії і, можливо, складність?

– Ну, по-перше, робота з дітьми цікава апріорі. Будь-який вид діяльності з дітьми мене особисто цікавить, тому що завжди з ними пов’язано багато емоцій. Це дивні відчуття і повернення мене в моє власне дитинство, переживання певних дитячих досвідів разом з ними. Психолог це такий собі наставник, але в дошкільному віці більше, мабуть, для батьків, аніж для малечі. Усі діти приходять здоровими, веселими, щасливими, а батькам потрібно трішечки допомагати. Дуже подобається психологія, тому що вона допомагає не стільки керувати масами, оскільки більшість людей розуміє психологію, а це вміння розуміти самого себе і вміння розуміти певні вчинки людей. Тому не треба ображатися, сперечатися, сваритися, тому що психолог досвідчений і знає, чому людина так себе поводить.

– Разом з тим ви також давно займаєтеся спортом. Як спорт з’явився у вашому житті і які досягнення приніс, яке задоволення приносить у житті?

– Насправді, у спорт я прийшла досить пізно з точки зору професійного спорту і взагалі спортивної діяльності, тому що у моєму дитинстві була активна навчальна діяльність. Була дуже активна школа, в якій я була чистим гуманітарієм і ніколи б не могла подумати, що життя мене так пов’яже зі спортом. У 15 років я вирішила вступати до Київського національного університету ім. Т. Шевченка на військову кафедру, де потрібно було здавати фізичну підготовку. І ось так банально й прийшла у спорт – готувала себе до вступу у виш. Але життя внесло свої корективи відповідно до стану власного здоров’я, і коли я навчалася в педагогічному коледжі, то зрозуміла, що не хочу бути військовим, а хочу працювати з дітьми. У той час з’явилася вакансія – робота з маленькими дітьми. Це була тимчасова вакансія, але, знаєте, як кажуть в народі – ніщо таке не постійне, як тимчасове. У мене так і сталося в житті. Колись давно прийшла на тимчасову роботу і залишилася в ній надовго. 

– Скільки зараз уже опанували видів спорту?

– Я особисто маю певні знання у бойових мистецтвах: це рукопашний бій, раніше це була Федерація військово-спортивного багатоборства, зараз моя організація співпрацює з Федерацією панкратіону і є офіційним представником її в місті та області. Також це федерація кемпо-карате і кобудо, це національний вид спорту хортинг. Кожен тренер повинен більш-менш орієнтуватися в техніці, у формальній підготовці і так далі. Тому кожен із цих видів спорту мій по суті, крім того кілька років тому я почала активно займатися фітнес-роботою. Спочатку з’явилися дорослі жінки, потрібно було багато навчатися. А потім потихеньку до мене приходили дівчата різного віку. Дівчатами називаю всіх, тому що ми всі вони одного віку, коли разом працюємо. Згодом почали пропонувати мені працювати з дітьми. Мабуть, все у моєму житті приходить саме по собі, і я за це вдячна тим людям, які з’являються поруч. Дівчата мене підштовхнули на організацію такої роботи, до того ж у мене самої з’явилася донька. Так і організувалася робота з дитячого фітнесу. Тож третій, зовсім інший напрямок моєї роботи це дитячий фітнес, де й інша підготовка, інші емоції, інші люди. Взагалі, найголовніші люди в моєму житті – маленькі діти.

– Бебі-фітнес – це доволі унікально для Олександрії, тому що лише ви займаєтесь цим видом спорту. Працювати із зовсім маленькими дітками, мабуть, і складно, і цікаво. Ви поєднали і свій спортивний досвід, і досвід психолога. Розкажіть, як вам це вдалося і, взагалі, як з’явилася група бебі-фітнесу в Олександрії?

– Я починала свою педагогічну роботу в дитячому дошкільному навчальному закладі, працювала спершу вихователем, поки здобувала вищу освіту, і паралельно займалася спортом, то вже тоді я мала гурток, який називався «Малятко-здоров’ятко». Мені тоді було 19 років, тому ця ідея давня, але щоб реалізувати її в повному об’ємі, потрібен був великий досвід. Почавши працювати практичним психологом, я зрозуміла, що є певна ніша, нереалізована в нашому місті, але є дуже затребуваною у великих містах – це психомоторні заняття для дітей. Тож з’явився такий тандем – це місток між моєю першою і другою роботою, між спортом і психологією, який задовольняє всі мої потреби в реалізації певних ідей у роботі з дітьми і задовольняє інтереси малечі, тому що такий вид діяльності дуже перспективний і в плані психології, і спортивного розвитку дітей. 

– Ви успішний тренер. Розкажіть, є якісь секрети? Ви виростили вже не одного чемпіона не лише України, але й світу. Ми особисто з ними спілкувалися і, дійсно, є чим пишатися.

– Ну, по-перше, робота у нашій організації поставлена таким чином, що кожен займається своєю роботою. Ми націлюємо інструкторів, тренерів на те, що якщо кожен з нас буде виконувати свою роботу якісно, тоді буде класний результат, будуть сильні спортсмени, не тільки фізично і морально, а й емоційно стабільні, і так далі. Я працюю лише з маленькими дітками до десяти років, вкладаю в них багато психології і перша робота мені дуже в цьому допомагає. Уже потім готові до групи спортивного удосконалення вони переходять до інших тренерів, та й працювати в бойових мистецтвах краще, мабуть, з чоловіком, аніж з жінкою. Тому виростають ось такі чемпіони, які реалізовують все те, що ми вкладали в них – не тільки я сама, а й уся моя команда.

– Ви працюєте у клубі «Sport Max». Що для вас означає цей спортивний клуб?

– По-перше, це пам’ять, я вже неодноразово про це казала. Це все просто – трішечки банально, трішечки сумно, але все насправді просто. Колись давно була ідея з моїм кумом, моїм товаришем, якого зараз, на жаль, немає, організувати свій спортивний клуб. Ми вели багато таких цікавих розмов, коли він вже був в зоні АТО, переписувалися і планували, мріяли про певні види діяльності. Тому, коли з’явилася можливість, знайшли місце, людей, які допомогли в організації цієї роботи, ідея втілилась в життя. З приводу назви клубу не було ніяких питань – всі одностайно розуміли, що ця часточка «Max» повинна бути, а як вона вже реалізується – було неважливо. Так і вийшов ось такий бренд «Sport Max». Тому, перш за все, це пам’ять, і як би це не банально звучало, щоразу, коли досягаємо певних успіхів, я пам’ятаю про свого друга. Була навіть ідея повісити банер з портретом Максима Бендерова, але я не дозволила своїм інструкторам цього зробити. Максим був дуже прискіпливий, дуже відповідальний, дуже чесний і дивився б на будь-які мої помилки з осудом, тому, мабуть, важко було б. Але часто, коли приїжджаємо на змагання, де він є на банері, його очі дивляться на нас, тому усе це присвячується йому. 

Ну і по-друге – цей спортивний клуб, це моя мрія давати дітям те, що в мене є. Я насправді дуже люблю дітей, люблю з ними гратися, тому що вони чисті, емоційні, незаплямовані нічим. Коли приходиш на роботу з будь-якими емоціями, навіть якщо найгірший настрій за цілий день, і коли геть немає бажання працювати, з’являються ці маленькі очі. Вони піднімають настрій, змушують мене працювати своїми словами, своїми діями. Потім вони виростають, а я все одно в них бачу тих маленьких діток. Тому працювати нескладно, коли любиш свою роботу.

– Ви не рахували, скільки маленьких вихованців пройшли через ваші тренування й стали чемпіонами, і пішли в спорт?

– Є таке поняття – перший тренер. Ну, мабуть, покоління дорослих людей ось тільки почало виростати – це ті діти, яких я приймала у п’ятирічному віці. Один із них – Діма Тулуб, який уже студент київського вишу, успішно продовжує свою роботу у професійному спорті, успішно виступає. Це один із перших моїх учнів, який реалізував все те, що я в нього вклала – він соціально адаптивний, емоційно стабільний, відвертий, чесний, справедливий, сильний і спортивний. Це ті вміння й ті характеристики, які б я хотіла бачити у кожного зі своїх учнів. А взагалі кожен, хто побував у нас на тренуваннях, зрозуміли вони систему чи не зрозуміли, все одно вони залишаються моїми дітьми, і навіть проходячи по вулиці, я всіх пам’ятаю. Не завжди пригадую прізвища, але імена всіх своїх вихованців пам’ятаю. А зараз з’явилася така тенденція – ті діти, з якими я займалася, які трохи молодші за мене, починають повертатися до нашої організації, приводять своїх дітей, і дуже приємно бачити дорослих жінок, чоловіків, які приводять наступне покоління. Це означає, що вони нам довіряють. Значить система працює і це безмежно мене тішить. Також мами до нас повертаються, хочуть займатися і йти у великий спорт. Це говорить про те, що люди розуміють, що не завжди спорт це великі досягнення. Спорт це соціальна реалізація, це емоційне задоволення від того, що ви робите, а якщо займатися всією сім’єю, то взагалі класно!

– Як вдається поєднувати роботу у дитячому садочку і тренування у спортивному клубі? Чи є час на сім’ю, на відпочинок, на друзів?

– Я трішки, мабуть, живу на роботі і живу роботою. Моя дитина з місячного віку подорожує разом зі мною. Вона до мене приїжджала у візочку на змагання, коли почала ходити – бігала між килимами на змаганнях, допомагала мамі, малювала в протоколах змагань, тому моя сім’я мене підтримує, тим паче, що чоловік теж тренер і співорганізатор нашого клубу. Тож, в принципі, все просто. А стосовно першої роботи – так, звичайно, буває дуже важко узгодити графік, але, знаєте, як кажуть – чим більше в людини обов’язків, тим більше вона організована. Тому, збираючись зранку на роботу, я повинна продумати всі етапи мого дня: першу роботу, другу роботу, документи, спортивний одяг, іграшки для дітей і т.і. Але мені це все подобається. Звичайно, втомлююсь, і часто не вистачає часу на якісь там особисті задоволення. Я дуже люблю читати. Постійно доводиться читати професійну літературу – це класно звичайно, і я люблю будь-яку літературу, але професійна література не приносить задоволення. Хочеться більше часу для того, щоб читати те, що я хочу читати, а не те, що потрібно. Але я привчаю до цього своїх тренерів, інструкторів. У нас є методичні дні, ми організовуємося, читаємо разом – не художню літературу, на жаль, але читаємо дуже багато того, що зараз є в інтернет-просторі, методичні посібники, які видають федерації бойових мистецтв, і т.д. 

– А час на подорожі, на шопінг? Чи є такий час для себе, бо все-таки, як жінці, вам, мабуть, хочеться відпочити трішки від колективу чи, можливо, хочеться зробити для себе щось приємне?

– Відпочити від колективу хочеться, втомлююсь часто від спілкування. Не кажу, що від цього я сумна чи впадаю в якусь депресію – ні. Але постійне спілкування з людьми вимагає певного тонусу і емоційного, і зовнішнього в тому числі, тому час залишається лише на ніч. 

Я працюю в державній структурі, і як психолог, маю законну відпустку влітку, тому що під час навчального року я повинна працювати з дітьми. Тому лише під час відпустки я можу бути вільною і проводити більше часу зі своєю сім’єю. Але моя сім’я теж у спорті, навіть батько мій каже, що він не хоче опускатися нижче мене – працює на городі і згадує всі мої спортивні досягнення.

– Випускники спортивного клубу приходять до вас? Можливо, розповідають про те, як склалося їхнє життя? Ви сьогодні розповідали про Дмитра. Чи часто він та інші випускники з’являється у своєму рідному клубі?

– Часто, дуже часто, повертаються вже дорослі люди, привозять солодощі з тих міст, де вони бувають. Хлопці, які продовжують спортивну і тренерську кар’єру у тому числі, розповідають про свої досягнення, хтось розповідає про особисте або хоче також відкрити певні спортивні організації і радиться з нами, хтось радиться з приводу дітей. Повертаються не тільки як друзі, повертаються і як професіонали, повертаються і хочуть працювати. Зараз є декілька наших випускників, які повернулися назад до свого тренера і просяться працювати, тому що люди знають, яке задоволення можна від цього отримувати. Також ми часто організовуємо зустрічі з випускниками. Приїжджають старші хлопці, які зараз активно виступають на змаганнях міжнародного рівня і досягли певних успіхів. Вони проводять семінарські заняття для молодшого покоління, щоб діти знали, на кого можна рівнятися, які перспективи є у спорті і що це дійсно класно, а не просто тренер від них там щось вимагає. 

– Звідки берете на все сили – і на роботу в садочку, і на тренування, і на змагання ще встигаєте їздити?

– Графік у нас дуже активний. Майже щотижня наша організація відряджати певну кількість дітей на змагання різного рівня, різного формату і в різних федераціях. Це все для того, щоб кожна дитина могла себе реалізувати, щоб кожен тренер міг себе реалізувати, тому що бути тренером – це не тільки задоволення, це велика реалізація самого себе, своїх лідерських здібностей, своїх творчих умінь, здатності організувати колектив і т.д. Мабуть, звідси я і черпаю сили, тому що мені це подобається. Подобається їздити кудись з дітьми, слухати секрети, якими вони діляться під час таких неформальних обстановок, а не тільки під час змагань, подобається бути з ними десь у подорожах, адже ми проводимо дуже багато різних заходів поза спортивним залом. Часу мало, і хотілось би його більше. Хотілося б, щоб на кожну дитину вистачало більше часу для особистого спілкування. Вони всі підбігають і хочуть поділитися своїми секретами – маленькі і дорослі теж. Дорослі хлопці, які починають вступати у доросле життя, теж вимагають певної уваги від своїх тренерів, і хотілося б всім виділити частинку свого часу, частинку свого серця, щоб вони знали, що тренер це не тільки та людина, яка тренує фізичні якості, тренер це наставник, це людина, яка змушує зібратися і бути собою, бути сильним, впевненим і досягати успіхів у житті.

– Всі чогось хочуть, усім потрібна порада. Чого хочеться вам, як жінці, як тренеру від життя, від роботи?

– В особистому хочеться, мабуть, тільки часу – все інше в мене є. Хочеться часу для своєї сім’ї, для своїх друзів, яких не так багато, тому що час є час і залишаються найстійкіші. А в перспективі спортивної діяльності хочеться, щоб люди розуміли те, що ми робимо. Я з вдячністю приймаю кожного клієнта в нашій організації будь-якого віку і намагаюся донести до кожного те, що спорт – це велика структура, яка може задовольнити не тільки потреби професійного розвитку, а й задовольняє потреби людські, особисті. Ну і, звичайно, хотіла б мати більшу територію, щоб це був певний комплекс, в якому б я могла працювати з хорошою командою.

– Ваше життя – це постійний рух. Ви вчитеся, ви читаєте, ви тренуєтесь. Ви постійно йдете до якоїсь мети – одну поставили, потім ставите перед собою інші. Яка, можливо, велика чи просто чергова ціль? Що нового хочете у своєму житті?

– Хочу створити методичний посібник, хочу співпрацювати з організаціями, які мені допоможуть у цьому, і я вже в принципі їх знайшла. Також хочу ділитися досвідом. Це на перспективу, тому що для того, щоб досвідом ділитися, його потрібно щодня набувати. Не можна бути теоретиком. Я практик, але хотіла б, щоб мої знання були в нагоді іншим людям, іншим тренерам, в інших містах. У всій нашій країні такі організації є, вони шукають людей і думаю, що я теж шукаю їх. Ну і, мабуть, те, чого я хочу – це щоб завжди були постійні клієнти, щоб вони йшли до нас, радували мене. Це роботи трохи егоїстична. Не так багато отримують від моєї діяльності діти, як я отримую від діяльності сама, тому що ті емоції, які я відчуваю з ними, дуже сильні. Це те, що спонукає до діяльності. Коли повертаєшся зі змагань, коли діти привозять свої медалі, нагороди… Так, це просто досвід, вони ще маленькі і не кожна медаль певним чином зіграє якусь роль у їхньому житті, але те, з якою наснагою, з яким задоволенням вони це роблять, як вони намагаються бути особистістю, мене дуже радує.

– Сьогодні багато людей жаліються, що життя нудне або їм чогось не вистачає. Ви, як людина, в якої життя наповнене різноманітними подіями, відкрийте, можливо, секрет або порадьте щось людям, як зробити так, щоб приносити користь іншим і насолоду собі?

– Скажу, як психолог, – реалізована людина – щаслива людина. До депресії я не схильна, просто немає на це часу. Я постійно зайнята, іноді скаржуся на це, але, мабуть, тільки через втому. Фізично не вистачає часу. А для того, щоб бути щасливою, треба реалізувати себе, зрозуміти, в чому ти успішна, до чого тебе тягне, до чого тягнеться твоє серце, в тій діяльності і будеш почувати себе комфортно, щасливо і матимеш успіх. Думаю, що це мій єдиний секрет. Ну і, звичайно, це хороші люди, які мені зустрічаються. Я дійсно вдячна кожній людині, яка мені зустрілася і допомогла стати собою.