«Бруківка, вежі, вулики в дворах…»

Загублений архів

П’ятдесят два роки тому, 18 грудня 1965 року, єдина міська газета вперше наважилася надрукувати статтю з розповіддю про Леоніда Малошийченка (Чернова). Автором цього матеріалу був Анатолій Кохан (!) – молодий лікар, журналіст-початківець і краєзнавець. Саме як краєзнавець він і звернувся до читачів із великим проханням: “Л.Чернов захоплювався кінозйомкою та фотографією. Під час подорожі він зробив безліч фотознімків. На превеликий жаль, знайти їх не вдалось. Але відомо, що ці фотографії та кінокадри знаходилися в Олександрії у родичів Чернова, можливо, у його знайомих. Декілька років тому помер батько Чернова, і сліди матеріалів про нашого земляка загубилися. Можливо, з допомогою читачів зуміємо їх відшукати.”[1]

Судячи з усього, ніхто тоді не відгукнувся на це звернення, бо пройшло ще двадцять років, і газета поновила пошуки лише у 1986-му. Тепер автором статті про Чернова став кандидат філологічних наук С.Білокінь. Він також, звертаючись до читачів, писав: «Чернов мав дружину, багато друзів. В Олександрії мешкав його батько. Існували два альбоми з віддрукованими кадрами його навколосвітньої подорожі. Повинні лишитися якісь сліди. Добру справу зроблять ті читачі, що надішлють до редакції свої спогади про цю людину чи повідомлять, де можна шукати його листи, книжки й рукописи.” [2]

Проте (як і в 65-му році) ні на другий день, ні через місяць, ні через роки доброї справи читачі газети не зробили. Ніхто нічого не надіслав, нічого не повідомив і навіть не обізвався. Ні друзі, ні знайомі, ні родичі…

Між тим газету тиражем 28000 екземплярів отримувала в стотисячній Олександрії майже кожна четверта сім’я! Її перечитували від “корки до корки”, бо газета подавала й місцеві новини, й оголошення, і фото знайомих. Свого часу там друкували навіть інформацію про розлучення! Цю газету читали всі, але…

Родичи Малошийченка та їх нащадки, які жили на той час в Олександрії і теж читали це звернення, всі ці роки мовчали. Чому так сталося? Чому? Чому… “Все очень просто”. [3] Із почутих пояснень стає зрозумілим: близькі Чернова-Малошийченка все життя відчували себе винними. “Під тотальну заборону, тобто вилучення з продажу, з бібліотек та освітніх закладів, у грудні 1934 року потрапили всі твори Леоніда Чернова-Малошийченка.” [7,38]

Вони боялися зізнатися, що належать до родини забороненого в СРСР поета. Цей факт міг би поставити хрест не тільки на вищій освіті, кар’єрі і закордонних поїздках, а й на їхній фізичній безпеці. Тому дорослі про Леоніда й не згадували, щоб діти “нічого не ляпнули лишнього”.

Так пам’ять про талановитого брата, дядька і діда, здавалося, зійшла в родині нанівець. “Битові вопроси рішалися, а не поезія була на первому плані”, – пояснила мені внучата племінниця Леоніда Малошийченка.

Проте деякі книжки, унікальні документи та фотографії родина ретельно зберігала, але особливо не афішувала цього. Зберігала всупереч Голодоморам, війнам та репресіям, незважаючи на успіхи в космосі і в кукурудзі, незважаючи на Кубу, В’єтнам, Афганістан, Чорнобиль і “пєрєстройку”. Весь цей час. Низький їм за це уклін. Маємо без всякого пафосу сказати — це героїчна родина. І ми повинні знати ці імена.

Отже, частина бібліотеки й архіву Малошийченків знаходилися в сім’ї Андрія Григоровича Гончарова-Тасіна (1902-1988). Він мав дружину (рідна сестра Леоніда!) Катерину Кіндратіївну Гончарову (1907-1996) та дочку Любу (перше ім’я — Любина). Це була скромна інтелігентна сім’я. Батько й дочка присвятили себе освіті, мама була пов’язана з медициною. Після смерті батьків саме Любов Сергіївна Гончарова (1931-2011) стала хранителькою залишків архіву та бібліотеки.

Частину документів та свої спогади сім’я передала Івану Михайловичу Задої, відомому досліднику й письменнику, укладачу книжки “Кобзар на мотоциклі” (2005) та “Зашпори серця” (2007). Саме Іван Задоя вперше оприлюднив велику кількість документів та світлин із державних та приватних архівів. До нього в Україні нічого подібного про Леоніда Малошийченка надруковано ще не було. Тому ці публікації стали важливою подією всеукраїнського масштабу! А Олександрія продовжувала спати…

Знайдені пазли

Нарешті настав 2017 рік… “Якось у червні (2017 ) до мене прийшла літня жінка і запропонувала на продаж залишки книжок”,- розповідає Євгеній Мірошніченко, власник антикварного магазину на центральному ринку. – Те, що я придбав, дійсно, книжками вже не було. Проте по фрагментам, які я намагався якось впорядкувати, було зрозуміло, що це залишки приватної бібліотеки, віком більше ніж 100 років.

Мені була нестерпною думка про те, що все це згорить у плиті чи пертвориться на труху і пил… Тож я й придбав усі ці “уламки”. Приходили різні люди, перебирали ту купу, гортали сторінки, перебирали фотографії, розгортали карти… Хтось щось купив…”

Так би все і тяглося, якби колектив галереї “Vashart” не почав збирати різноманітні артефакти для своєї музейної експозиції.

У липні художник Ірина Кваша придбала декілька документів початку ХХ століття. Серед них була і копія документу про продаж будинку, власноручно засвідчена Кіндратом Малошийченком, батьком нашого легендарного земляка. (Ми про це вже писали в «ГК» №27.06.2017)

Потім галерейщики знайшли дуже цікаву карту, пізніше – старовинну фотографію, і тільки тоді почали уважно переглядати фрагменти книжок.

Допомагав галереї орієнтуватися в пошуках також і автор цих рядків. Він активно працював над залишками архіву і теж дещо знайшов… Підкреслимо, що чесний обмін інформацією про знахідки не припинявся ні на день. Таким чином, спільна, командна робота дозволила встановити і краще зрозуміти, деякі деталі з біографії Леоніда Малошийченка.

До цього часу дискусійним залишалося питання про ставлення поета до власного псевдоніма та його самоідентифікацію. Як же слід писати його прізвище зараз? Чернов (Малошийченко) чи Малошийченко (Чернов). Яке з них для самого поета було головним?

Давайте звернемося, перш за все, до його автобіографії. “У травні 17 року в ”Известиях” Олександрійського Земства я побачив надрукований перший “твір”: була це теляча стаття “Свято волі” – про сонце, весну й революцію. Старенький редактор придумав мені псевдонім: “Леонід Чернов”,- з того часу й причепилося до мене це прісне прізвище.”[4]

Однак незрозуміло, якщо псевдо не подобалось авторові, чому всі наступні твори, включно з останньою збіркою “На розі бур”, підписані саме так? Чому він його не змінив? Можливо, на те були Скоріш за все, цей прямокутний штампик замовив батько майбутнього поета. І, схоже, хлопець був в захопленні від подарунку. Настільки в захопленні, що “штампував” ним іноді одну сторінку по декілька разів. серйозні причини…

Крапку в цих роздумах ставити рано, проте виявлений на книжках із бібліотеки поета екслібрис (книжковий знак), є важливим маркером для розуміння його особистості. Це штамп/печатка без візерунків із коротким текстом:

-“Із книг Л.К. Малошійченко”-

(Яке ж це диво, побачити своє прізвище, надрукованим справжніми літерами!) Кількість виявлених книжок невелика: А.Чехов, М.Гоголь, М.Лермонтов, Марк Твен, але важко уявити, що штамп замовляли тільки для двох-трьох десятків екземплярів.

Навіть за відсутністю каталогу чи опису, існування не батьківської, а особистої бібліотеки у Малошийченка-дитини тепер вже доведений факт. Окрема кімната, бібліотека, робочий кабінет — гарний “стартовий” майданчик для дитини. У Малошийченків такий майданчик був. І він спрацював.

Стверджувати це дозволяє також й архітектурний проект власного будинку [5], який вигадав, накреслив і підписав батько – Кіндрат Малошийченко. Боже, який літературний музей, міг би бути у нашому місті! Всеукраїнського рівня! Але…

Але і цей будинок став частиною назавжди втраченої архітектурної спадщини нашої Олександрії. Можливо, злочинно знищенної… Та, скоріш за все, спадщини, неоціненної нашими “мудримі гарадскімі руководітєлямі”. Вони ніяк не могли зберегти ці пам’ятки культури, бо рівень їхньої освіти, художні смаки та естетичні вподобання мало змінилися за останні 100 років. Тачанка-ростовчанка, “емка”, “Пабєда”, “чьорнаяволга”, “бєлаяволга”, “бєха”. Оце і все…

Порт приписки – Олександрія

Однак, вернемося до батьківського будинку. За свідченнями старожилів [8] він мав складну, “Г”-подібну форму і одночасно стояв на двох вулицях (Пролетарській і Примакова). До речі, Кіндрат Малошийченко не тільки працював землевпорядником, проектував будинки, а був ще й викладачем та автором підручника. На сьогоднішній день, за інформацією Надії Жахалової, відомий один із них.[9]

Тож Льонці було з кого брати приклад. Креативною була вся його родина. Безумовно, пацан-Малошийченко, успадкувавши батьківські захоплення (а не тільки гени), любив читати і мріяти, мав здібності до літературної творчості, захоплювався театром та кіно. “Мене особисто, ще з дитинства, кіно захоплювало і хвилювало. Мені було 10 років, (1909 рік!) коли я, діставши шматок кінострічки й намалювавши собі кіноапарата, намагався демонструвати картини.” [7,31]

Але домашня бібліотека в дитинстві важила більше. Вона стала для нього не тільки “партнером”, а й тим інструментарієм, який допомагав Леоніду збудувати власну особистість та здобувати інтелектуальну незалежність.

Затишно було в батьківському будинку не тільки тілові, але й душі. Це був не просто будинок, це був маленький палац. Не будинок, а втілення мрії про окремішність та індивідуальність свого світу, яка завжди була притаманна талановитим людям.

Саме тут, у батьківському будинку, вже дорослим поет відлежувався під час загострення хвороби. Саме з цього дворища “вилітав” і сюди повертався наш земляк зі своїх карколомних мандрів світами. Після мотоциклів, потягів та пароплавів… Саме тут ним були написані найяскравіші твори: фінал поеми “Сонце і серце”, вірші “Крізь віки (Дикунка в автомобілі)”, “Шляхи під сонцем”, “Аборт”, “Профсоюз сумасшедших”, оповідання “Літо, “Голубі мрії”. [7,36] Бо особлива, барокова атмосфера містечка та стиль життя сім’ї сприяли цьому.

А стиль життя у повітовій Олександрії був своєрідним. Недарма Дмитро Чижевський називав наше місто “Сонгородом”, а Ленід Малошийченко написав про Олександрію так: “…задрімала вона серед запеклих, одчайдушних, жагучих південоукраїнських степів”.[4,15]

“Дрімала” не тільки вона. Це був спосіб існування, взагалі характерний для повітових містечок півдня України. Багато в чому цей стиль життя виник завдяки оригінальному плануванню та забудові центральних вулиць. Тих вулиць, де жили більш-менш забезпечені люди (середній клас).

Кожен будинок на цих вулицях мав свій внутрішній двір, своєрідне патіо, заховане від сторонніх очей. Саме там, особливо в теплу пору року, зосереджувалось та кипіло справжнє життя сімей. У внутрішньому дворі снідали, обідали та вечеряли, готувалися до екзаменів і просто читали й писали, там бавились діти, спілкувалися дорослі, грали в крокет та на музичних інструментах, співали, чаювали, дрімали, варили варення, палили тютюн, влаштовували домашні спектаклі, дивились на небо… Жили! У себе, у внутрішньому дворі, у Своєму Внутрішньому Світі.

Життя зовні, на вулиці, було унормоване: поліцейські наглядачі, гімназійні наглядачі, квартальні наглядачі, сексоти, міліціонери, “общественноє мненіє”, домком… У себе ж, у дворі, дорослі могли послабити вузол на краватці, а гімназисти та студенти розстібнути ґудзики на тісних комірцях мундирів.

Зазвичай, всі будинки на вулиці утворювали суцільну стіну, будинок-в-будинок. Деякі будинки були дерев’яні, інші — кам’яні. Десь, де залишався міжбудинковий простір, який перекривали високі паркани, утворюючи єдиний бар’єр, що відмежовував індивідуально-інтимний простір від вуличного. В Олександрії й сьогодні цей тип забудови можна побачити на старовинних вулицях: Першотравневій, Діброва, Шевченка, 6 грудня. Це був особливий, одухотворений світ, уявити який зараз в повній мірі — непросто. Ось як його зобразила у своїх поетичних рядках Зінаїда Жванко:

Бруківка, вежі,

Вулики в дворах,

І на парканах –

Кучерявий хмелик.

Залишиться що з цього?

А що піде в прах?

Що час і доля

В жорнах перемелять?

Все послугує гумусом і гноєм!

Щось перетвориться, колись

В культурний шар.

І будуть тут і генії, й герої,

А хтось відсіється як пил

Чи як товар…

Міські ворота

І міські вар’яти –

Злетіти над собою

Чи сконати?

По-вуличному вулиці мудрують.

По них у часі й просторі мандрують.

Саме в таких районах і жили наші видатні земляки: Леонід Малошийченко та Дмитро Чижевський. Такі собі олександрійські “Робін Гуди”, мрійливі розбишаки-гімназисти та завзяті читачі пригодницьких книжок. Вони жили у схожих будинках, на схожих вулицях, ходили до однієї гімназії майже одним і тим самим маршрутом і вели схожий – пацанячий спосіб життя. Цьому теж треба було десь навчитися.

Упевнений, що у формуванні світогляду Леоніда Малошийченка важливу роль зіграла перлина його дитячої бібліотеки, унікальне видання “Тома Сойера” 1911 року, знайдене нами. На момент виходу книжки нашому герою було 12 років. Примірник цього славетного роману дбайливо зберігало не одне покоління дітей і дорослих у родинах Малошийченків та Гончарових. (Розповідь про це видання, як і про другий екслібрис Чернова, – в наступній статті.)

***

Якщо людині відміряно тільки 34 роки життя, то 10 з них – це дуже багато. Десять років свідомого дитинства, скажімо з 5 до 15, – ціла епоха. І якщо дитина встигає за цей час зробити щось путнє з власним життям, то вона вже відбулася. Із відомих нам фактів можна стверджувати, що дитинство Леоніда Чернова-Малошийченка було таке ж яскраве, як і його молодість. А більшого доля йому не відпустила…

Тому-то своє дитинство поет так цінував, що присвятив йому не тільки натхненні слова у автобіографії, а й неодноразово зображував себе – дитину як у поетичних, так і в прозових рядках. Ось як він використовує риси хлопчика-шибайголови, яким був сам, для створення художнього образу:

“…Сердце — гимназист-непоседа,

Всюду жадно сует

любопытный свой нос,

Если бойким мальчишкою

сердце поета –

В карусель сумасшествий,

Кричаний

И грез.” [6]

Його дружина Н.Ю.Ващенко згадувала: “ Леонід багато розповідав про дитинство (…) про шкільних вчителів — цілі театралізовані оповіді. Був великим гумористом — розповідав так, що я просто сідала на тротуар.” [7,40] М. Кричевський, друг дитинства та однокласник, повідав про яскраво-пацанячий вчинок Малошийченка, який здивував усіх: “…він змушений був перевестись через загрозу виключення з гімназії за наші спільні “витівки” (незаконне відвідування спектаклів оперети, знущання над городовими і класними наглядачами тощо).

А вину за всіх взяв на себе Льоня”. [7,41] Як схожа ця саможертовна, мужня поведінка на вчинок Тома Сойера спочатку в класі, а потім у печері. Видно, що Льоня не тільки читав, але й до безтями любив цей твір Марка Твена! У примірнику, що нам вдалося дослідити, під однією обкладинкою вміщено не тільки “Похожденія Тома Сойера”, а ще й доволі рідкісний текст “Томъ Сойеръ за границей”, книжкового видавництва П.П.Сойкіна з Санкт-Петербургу (знайдений ще примірник “Фрегат Паллада” Гончарова, гуморески Аркадія Аверченко…) Можливо, що перші дитячі мрії Малошийченка про далекі мандри “проростають” саме зі сторінок цих книжок.

Ось фрагмент його дорослого листа до своєї “Бекі Тетчер” за 1923 рік: “Книга моя вже друкується (…) Отже, головне, заради чого я їхав у Владивосток, зроблено. Живу я нині на табірному становищі, ніяких контрактів не укладаю, бо можливо, що незабаром поїду навколо світу, до Тебе в Петербург. (…) я обов’язково хочу побувати в Коломбо, Бомбеї, Гона-Кончі та в одному з портів Італії.”[7,137]

І цей провінційний хлопчик, вигнаний з гімназії, таки поїхав, і книжку про свої пригоди написав! І не одну! І фільм зняв, і фотографій купу створив.

20 жовтня 1924 року Малошийченко повернувся з Владивостока через Індійський океан, Бомбей, Суєцький канал, Середземним, а потім Чорним морем до Одеси, здійснивши напівнавколосвітня подорож. Але “портом його прописки”, кінцевою зупинкою завжди була Олександрія, батьківський будинок і власна бібліотека.

Місце та місто, з якого все почалось. “Тепер у мене складається такий плян: ціми днями я їду додому, лишаю там деякі речі (у мене багато книжок)” [7,137], – пише він у листі до В.М.Білаківської, 26 листопада 1924 року з Одеси.

Як бачимо, не тільки бібліотека впливала на людину, з якогось моменту сам власник починав формувати бібліотеку під себе. Так попереднє покоління може впливати на наступне. Якщо збережеться “у вулику мед”. І сам “вулик.”

***

Будинок і бібліотека, на символічному рівні, нагадують вулик, до якого, як бджола мед, Малошийченко носив книжки. Він збирав бібліотеку все своє яскраве життя. В усьому світі! В Олександрії, Владивостоці, Бомбеї, Одесі, Санкт-Петербурзі, Харкові… Унікальна була бібліотека. Поет знав ціну й цінність свого книжкового зібрання. Це видно з його заповіту: “ Бібліотеку мою краще зберегти в цілості і не розтаскувати.” [7,44] Абсолютно нормальне ставлення “бджоли” до власного інтелектуально-чуттєвого доробку. Так, Леонід любив солодке. Так само як Том Сойер!

Ой Той Том! Том І. Том ІІ. Том ІІІ… Том у нашого міста був не один. У кожного покоління свій. І вони завжди будуть! Але шкода, що ми не вберегли ту багатоТомову бібліотеку…

Далі буде

Валерій Жванко

Література та джерела

1. А.Кохан, “Леонід Чернов”. “Ленінський прапор”, 18 грудня 1965 року.

2. С. Білокінь, “Шляхи Леоніда Чернова”. “Ленінський прапор”, 7 лютого 1986 року.

3. А. Макаревич, слова з пісні “Все очень просто, сказки — обман…”

4. Леонід Чернов-Малошийченко Л.К. Кобзар на мотоциклі: вірші, гуморески, оповідання, листи, спогади про письменника/Упоряд., передм. Приміт. І.М.Задої. – Одеса: Барбашин, 2005. стор.22.

5. Документ друкується з дозволу Івана Задої (архів автора)

6. Январь 1923 «Карусель сердец» из сборника «Профсоюз сумасшедших».

7. Задоя І. Зашпори серця: Розповіді про незабутнє.-Одеса: Астропринт, 2007.

8. Михайленко М.А. 1936 р.н.

9. Малошийченко,К. Руководство по выделке цементной черепицы. (Для окончивших курс Цементной черепичной учебной мастерской Александрийск.уезд. Земства). Александрия, Александрийск. Уезд. Земство, 1912.