Життєві віхи Петра Стрельцова

Як швидко збігає час! Дні, мов ті піщинки в колбах годинника, і здається, що певні події щойно відбулися, а тим часом за плином років відійшли у минуле. Однак з нами залишається Пам’ять – отой щедрий подарунок природи, який здатен невеличким поштовхом повернути із забуття образи – портрети людей, які, визначивши на початку шляху мету, йшли до неї наполегливо, не піддаючись відчаю та зневіри у власних силах на довгих життєвих гонах.

Із розповіді Олени Москаленко – дочки визволителя Кіровоградщини від нацистських окупантів, дізнався, що за подвиг на війні він був нагороджений трьома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни 1 ступеня, «За мужність», медалями. А до того був він, за її словами, великим життєлюбом, люблячим татусем для своїх трьох дітей та ласкавим на слово дідусем для шістьох онуків.

На своєму упорядкованому обійсті на Арнаутовому обласного центру Петро Васильович дотримувався військового порядку, до якого привчав двох дочок та сина. І хоч вже давно перебуває у далеких світах, однак і зараз пильно вдивляється вже з портрета на стіні у свою дружну збіднілу родину, немов заклинає: «Живіть за мене!»

Своєрідним дороговказом у житті слугують для Олени Москаленко батькові заповіти, а у свічаді пам’яті зберігаються його унікальні за змістом гіркі спогади про важкі дороги грозоліття, напружені бої на фронті, хижі нальоти фашистських бомбардувальників на наші міста і села, пожовклі світлини, на яких він зображений молодим та щасливим від відчуття вікопомного свята Перемоги, видану друком невеликим тиражем книгу мемуарів «Минометчики вспоминают…»

Важкий бойовий шлях пройшов у роки війни Петро Васильович Стрельцов – ветеран 1716 зенітного артилерійського полку 6 Червонопрапорної ордена Суворова механізованої бригади 8 Олександрійського Червонопрапорного ордена Кутузова механізованого корпусу 5 гвардійської танкової армії під командуванням П.О.Ротмістрова, яка у січневі дні 1944 року брала участь у звільненні Кіровограда від нацистських окупантів.

… Народився Петро в серпні 1914 року в багатодітній родині на білоруській землі, з якої його батьки були виселені після революції до Краснодару. З дитинства гарно танцював. Навчався у педагогічному училищі, проте з якихось причин так і не доторкнувся струн дитячої душі, а влаштувався робітником на запорізький завод «Комунар», на якому працював до початку Великої Вітчизняної війни та його евакуації до Пензи.

До армії був призваний у лютому 1942 року і направлений на курси молодших командирів до міста Тамбова, а вже у серпні в складі 11 стрілецького полку 38 стрілецької дивізії приймав бойове хрещення під Сталінградом (нині – Волгоград – ред.) проти військ 6-ї німецької армії генерала Паулюса.

Під час грудневого штурму однієї з «висоток» ворога був поранений у ногу. По закінченні лікування у Свердловському військовому шпиталі (тепер – місто Єкатеринбург – ред.) був направлений до складу офіцерського резерву в місті Горькому (нині – Нижній Новгород – ред.), а вже звідти потрапив до сформованого у Підмосков’ї в жовтні 1943 року 8 механізованого корпусу, який пізніш отримав назву «Олександрійський». У його складі лейтенант Стрельцов воював півтора роки, пройшовши з боями понад двох тисяч кілометрів.

Кожну зустріч з школярами та студентами ветеран починав словами: «Я розповім вам про найстрашніше лихо – про війну. Не для того, щоб вас лякати. Щоб ви знали – треба воювати з війною. І коли станете дорослими, то робіть усе можливе задля миру на землі». А ще з гордістю в голосі інформував їх про те, що за успішні бойові дії і проявлені при цьому відвагу та героїзм 8 МАК (механізований корпус – авт.) був удостоєний високих державних нагород: орденів Бойового Червоного Прапора та Кутузова, а 116-а стрілецька, 66-а, 67-а та 68-а механізовані бригади – орденів Бойового Червоного Прапора та ордена Суворова ІІ ступеня. Багатьом воїнам було вручено бойові ордени та медалі, а 9 осіб удостоєні звання Героя Радянського Союзу

Окрім того, 8-й механізований Олександрійський корпус 5-ї гвардійської танкової армії 11 разів відзначався в наказах Верховного Головнокомандувача, а столиця Радянського Союзу 10 разів салютувала на честь воїнів – олександрійців двадцятьма артилерійськими залпами з 224 гармат.

У своїх спогадах про визволення Кіровоградщини від нацистської нечисті Петро Стрельцов писав: «21 листопада 1943 року наша батарея 82-міліметрових мінометів 1 МСБ (мотострілецького батальйону – ред.) 8-ї механізованої бригади першою за наказом начальника штабу вийшла до Олександрії і відразу потрапила під артилерійський та мінометний вогонь. Довелося відійти назад. Однак вже 23 листопада нашими бійцями було знешкоджено два спостережні пункти противника, один кулемет і біля 30 гітлерівців. Другий бій ми провели в районі села Бандурове, де батарея на чолі з командиром старшим лейтенантом Ємельяновим знищила дві кулеметні точки ворога. 1944 рік я зустрів у селі Вершино – Кам’янці Новгородківського району, коли бійці вийшли з окопів та бліндажів на відстані 300-500 метрів від перед- нього краю нашої оборони і дали у нічне повітря новорічний салют».

Згадував ветеран війни у спогадах і про Директиву Ставки Верховного Головнокомандувача, поставлену перед Другим Українським фронтом «… не пізніше 5 січня 1944 року відновити наступ, завдаючи головного удару на Кіровоград силами не менше чотирьох армій, з яких одна – танкова. Найближче завдання – розбити кіровоградське угруповання противника і зайняти Кіровоград, охоплюючи його з півночі та півдня».

Слід відзначити, що німецькі окупанти перетворили місто у міцний вузол оборони із замінованими до нього підступами та важливими об’єктами. Окрім того, навколишні населені пункти були пристосовані для колової оборони частинами 2-ї та 376-ї піхотних, 10-ї моторизованої, 13-ї та 14-ї танкових дивізій, а в тилу на захід та північ від Кіровограда гітлерівське командування тримало про всяк випадок 5 танкових дивізій.

Проте вже ніхто не міг зупинити війська 5-ї гвардійської армії, що брала участь у Кіровоградській наступальній операції у період з 5 січня по 16 січня 1944 року і яка у складі двох ударних груп отримала завдання з’єднатися в районі Грузького Кіровоградського району та продовжувати наступ у напрямку Новоукраїнка-Помічна. Вже 7 січня 8 мехкорпус 5- ї гвардійської армії, у складі якої воював офіцер Стрельцов, перерізав залізничний роз’їзд біля Лелеківки і шосейну дорогу Кіровоград – Новоукраїнка, а частини 18 танкового корпусу – автошлях: Кіровоград – Рівне поблизу села Новопавлівка.

На той час військами в районі обласного центру було оточено 5 німецьких дивізій, а вранці 8 січня 1944 року Кіровоград був звільнений від фашистської нечисті військами 5 гвардійської танкової армії під орудою генерала Ротмистрова та 7 гвардійської армії генерала Шумилова.

Увечері у частинах та підрозділах їх командирами військових підрозділів був оголошений поздоровний наказ Верховного Головнокомандувача про взяття важливого опорного пункту оборони противника. Тоді ж в обласній газеті «Кіровоградська правда» був надрукований вірш нашого земляка Івана Ісаєва з промовистими рядками:

Здрастуй, Кіровоград!

Тихше серце!

Салют в тишині лунає

З 224 гармат.

Це столиця Москва сьогодні вітає

Війська, що звільнили Кіровоград!

Через кілька днів після звільнення міста 8 механізований Олександрійський корпус, у складі якого воював офіцер-мінометник Петро Стрельцов, прорвався у ворожий тил для виконання завдань командування. А вже пізніш у зведенні Радінформбюро від 13 січня 1944 року повідомлялося, що воїни спалили 40 німецьких літаків, штаб противника, знешкодили до 5400 машин, 20 танків, 25 бронетранспортерів, 3000 мотоциклів на залізничній станції Мала Виска, а також пустили під укіс 3 ешелони з технікою та військовим майном.

Таким чином, удар 8 МАК у глибокий тил сприяв військам лівого крила 2 Українського фронту в успішному завершенні Кіровоградської наступальної операції та не дав можливості противнику деблокувати оточене угруповання біля Лелеківки і передислокувати свої військові частини на півдні від обласного центру.

У березні 8 МАК був виведений з фронту та направлений до Кіровограда на формування, а вже наприкінці серпня 1944 року корпус, отримавши під Москвою свіже поповнення і бойову техніку, у складі військ 2 Білоруського фронту взяв участь у Білостоцькій, Млавсько- Ельбінській, Східно–Пруській операціях, форсував Віслу та Одер.

Учасник визволення Кіровограда від нацистських окупантів, гвардії капітан у відставці Петро Васильович Стрельцов не дійшов до лігва нацизму – Берліна, бо був поранений у бою поблизу польського міста Данциг. Проте з повним правом ветеран любив повторювати рядки невідомого поета:

Пусть древко флага на рейхстаге

Держал в руках тогда не я,

Но знаю, что на этом флаге

Есть капля крови и моя.

– Для мого незабутнього батька ніколи не були книжними такі поняття, як «відвага», «геройство», «мужність», «мінометна плита», яку він ніс у Велику війну, – згадує моя співрозмовниця. – Усе його життя – це вищий вияв любові і відданості Україні, глибокої поваги та любові до люблячої дружини Марії, моєї матері, а ще – до своїх 3 дітей та 6 онуків, які живуть із теплою згадкою про батька та дідуся.

Слухав я сумовиту Оленину розповідь про її незабутнього батька – і згадав кропивницького краєзнавця Василя Даценка, який пише: « Я вважаю, що про війну необхідно писати, писати, шукаючи нові теми. Щоб не було фальшивих героїв з бутафорськими нагородами, щоб не заростали бур’янами братські могили, щоб молоді люди читали правду про ту страшну війну, щоб знали і пам’ятали, що вона нам принесла та війна…».

Анатолій Саржевський