Iсторiя

на попередню сторiнку

Визволення краю в спогадах, записах, щоденниках

Визволення краю в спогадах, записах, щоденниках

Визволення краю в спогадах, записах, щоденниках

 

І досі страшно, як згадаю

Червону смугу виднокраю,

І ті Павлишські рубежі

І ті Бандурівські бої,

Де друзі падали мої.

І ті шалені буревії

На вулицях Олександрії

Розвідник і письменник
О.В.Ковальчук

 

Такі розповіді простих солдатів, жителів-очевидців, які пережили війну та окупацію, скоріше всього, найповніше показують страхіття тих років, ніж реляції генералів про хід боїв.

 

ЗІ ЩОДЕННИКА ЗВ’ЯЗКІВЦЯ РОТИ ЗВ’ЯЗКУ 111-Ї СТРІЛЕЦЬКОЇ ДИВІЗІЇ ВІКТОРА ЯКОВИЧА НИКИФОРОВА:

 

«24 листопада 1943 р. В дві години дня вийшли із села Дівоче Поле. Почався дощ, розкисла земля, дорогу зовсім розвезло. Пройшли Трудівку, Ворошилівку (зараз Олександрівка). Видно сліди війни, на полі лежать трупи загиблих. Останні кілометри йшли в темряві, буквально по коліна в грязюці, солдати вибивались із сил. Падали у вириті гусеницями танків канави. Десь о 10-й годині вечора прийшли у село Громоклей. Населений пункт переповнений військовими, у кожній хаті солдати відпочивали на долівці, вкритій соломою. Шинеля, одяг промокли наскрізь. Не зважаючи на це, приліг на долівці і спав п’ять годин….

 

25 листопада. Дороги зовсім зіпсувалися. Не привезли нам хліба. Вчора стрілецька дивізія вступила в тяжкий бій за визволення Олександрії.

 

27 листопада. Наша 157 окрема рота зв’язку поки що знаходиться в Громоклеї. Доставили продукти харчування. Видали нам хліб і горілку…

 

28 листопада…гітлерівські війська уперто обороняють Олександрію. Горбиста з балками місцевість сприяє противнику вести активну оборону. Наші війська несуть великі втрати.

 

Вдень і вночі в село прибувають поранені. А скільки вбитих залишилось там! А що мені готує доля? Буду вбитий чи покалічений. Я не боюсь смерті, але помирати не хочеться…

 

3 грудня. О 3-й годині дня нам подали команду залишити Громоклей. Під проливним дощем взяли напрямок на Олександрію.

 

4 грудня. Невеликими групами повертається в Олександрію місцеве населення. Вони задоволені тим, що гвардійці виганяють фашистів з рідного міста. Мені назустріч підійшов дідусь, який ще до початку бою за Олександрію відвів свою корову до родичів у сусіднє село. А його дружина залишилась в місті. Повернувшись додому, знайшов свою подругу убитою прямим попаданням снаряда. Тяжко йому. Відступаючи, фашисти розбили десять вуликів, його надію на існування.

 

6 грудня. Вдень вийшли з Олександрії. Вчора випав перший сніг, легким пухом покрив землю. Трохи підмерзло. Через три кілометри прийшли у Войнівку.

 

ЗІ СТАТЕЙ А.ПОНОМАРЕНКА:

 

«Звільнили ми Березівку під вечір короткого осіннього дня. А вранці у хату, де розташовувався командний пункт батальйону, вбіг солдат і повідомив, що насуваються тигри. Почався бій, але сили були нерівними. Довелося спішно залишити село. Фашисти захопили медпункт, в якому залишались поранені солдати і офіцери… Через кілька днів Березівку знову визволили. Тоді і дізнались, що німці всіх наших поранених знесли в окоп. Облили бензином і спалили».

 

«Перші три Т-34, в т.ч. і командирська машина, ввірвалися на околицю міста – вул. Кременчуцьку, інші під’їхали до колгоспних конюшень. За спогадами комбрига Є.Юревича та інших командирів танків, першими визволителями були екіпажі батальйону майора Брика із 116-ї танкової бригади». В знак поваги і подяки олександрійці ще в 1944 році поставили один з цих танків на постамент. До речі, у визволенні Олександрійщини приймав участь і танк, подарований українським письменником О.Корнійчуком, з написом на броні «За Радянську Україну». Танк було підбито в с. Березівці. Потім його евакуювали в глибокий тил для ремонту.

 

ЗІ СПОГАДІВ ЛИСИЦІ Е.Л:

 

«Во время немецкой оккупации мы проживали по ул. Калинина, 67… Вспоминаю такую страшную картину – против нашего дома по ул.Фрунзе стояли воинские казармы, они были построены еще до революции. В этих казармах немцы поместили лагерь военнопленных. Сколько за этими стенами погибло наших воинов от голода, холода, бесчеловечных пыток, ранений, болезней… Каждое утро выносили трупы, клали на подводы и вывозили. А зимой просто складировали на дворе, а потом вывозили раз в неделю. В нашем доме помещалась комендатура лагеря… Переводчица Тамара рассказала мне об одном из пленных….В лагере был москвич любитель-художник Аркадий 16-17 лет Коменданту он приглянулся и тот давал ему увольнительные в город. Комендант его уговаривал, чтобы он поехал в Германию к его жене, но Аркадий не соглашался… Перед приходом Красной Армии фашисты готовили лагерь к эвакуации. Они тогда поставили усиленную охрану через каждые 20 метров, патрули, собаки-овчарки, проволочные заграждения. Так что из лагеря уйти невозможно было. Стали выводить на вокзал для отправки. Это было страшное зрелище. И вот не досчитались трех человек. Тамара прибежала ко мне в слезах … оказывается Аркадий, повар и еще один ушли из лагеря. Когда лагерь стал пустой, туда группа эсесовцев с собаками побежали. Они и нашли недостающихся. В одной из казарм на чердаке в дымоходных трубах их нашли. Их били резиновыми плетками, ногами, собаки рвали, потом раздели и поставили на расстрел. Но не расстреляли, а тоже погнали на вокзал. Потом мне Тамара рассказала, что комендант сказал: «Не мог я стрелять в Аркадия, потому и тех оставили в живих».

 

В братських могилах міста та околиць спочивають вічним сном 789 бійців. Але цифра ця – не остаточна. І досі пошукові загони, що здійснюють розкопки на місцях боїв, знаходять останки не похованих воїнів. Вважається також, що в цих боях без вісти пропали близько десяти тисяч воїнів.

 

Публикация Н.Жахаловой, зав. отделом Александрийского краеведческого музея

1    4872     29.11.2013


Коментарі (1)

Для додавання коментарів необхідно авторизуватися!

rocС‚Ж…2013, 04.02.2014
На усі ці спогади очевидців того воєнного лихоліття можна одне сказати: Доки Ви живі, не дайте вмерти ПЕРЕМОЗІ!!! А ось тут, вибачайте - є одна претензія до ветеранів: чому діти і онуки вояків ОУН-УПА стоять горою за своїх батьків і дідів, а діти і онуки воїнів - переможців Радянської Армії виросли у більшості байдужими до Перемоги і до свої дідів? У чому причина?