Iсторiя

на попередню сторiнку

Олександрійський вимір Афганської війни

Олександрійський вимір Афганської війни

Віктор Гуртовий мав на Афганській війні мирну професію — ​розміновував дороги, знешкоджував міни, які були заховані під речами, що не викликали підозри. Одного разу, згадує, спрацювала інтуїція.

Віктор Гуртовий, ветеран афганської війни: «Інтуїтивно побачив, кажу: «Не чіпайте його! Коли попробували зняти з «кошкою», під низом була міна розвантажувальної дії, і їх стояло чоловік дванадцять. Коли таки «кошкою» здьорнули, то вибух такий страшний був!..»

Колишній «афганець» згадує, за час служби йому пощастило не стріляти у людей. Проте пережите за роки інтернаціональної війни, усвідомив лише сьогодні.

Віктор Гуртовий, ветеран афганської війни: «Туди прилетів, коли мені було 19 років. Та вже з роками розумію, що те, що в нас зайшло тоді, тільки зараз зашпорами виходить. Тепер дивишся на колишніх воїнів-інтернаціоналістів — ​уже сиві, діди за віком, мають внуків… І усі ми розуміємо, що війна це дуже небезпечно і вона непотрібна нікому».

Валентин Кондрескул теж учасник афганської війни. Події тридцятирічної давнини пам’ятає до найменших дрібниць.

Валентин Кондрескул, ветеран афганської війни: «У тапочках усі резинових, такі шоколадні, і я думаю — ​що це за армія, куди я потрапив? А цей старшина, що нас привіз, каже: «Це командир роти, це замполіт роти, це — ​взводний». Ого, думаю, оце армія!…»

Обстріли, бойові сутички траплялись ледве не щодня. Виручала зброя і навички, а ще для виживання потрібна була і віра.

Валентин Кондрескул, ветеран афганської війни: «Прапорщик каже: «Хлопці, не переживайте, темніє, і по темноті ми підемо». Ці слова нас так згуртували. Ми вірили у те, що він казав».

Володимир Григоренко виконував військовий обов’язок вже наприкінці місії радянської армії в Афганістані.

Володимир Григоренко, ветеран афганської війни: «Я служив у 1988 році, практично перед виведенням. Одразу йшли ми, а потім за нами виводили війська».

Завершення війни він на власні очі не бачив. Куля потрапила у Володимира Миколайовича, коли його десантний підрозділ прикривав побратимів.

Володимир Григоренко, ветеран афганської війни: «Ми перекривали, щоб вони з однієї сторони не перебігали на іншу. Саме тоді мене й поранило».

Сьогодні про той час ветерани згадують, коли зустрічаються, та переглядають старі відео.

Віктор Гуртовий, ветеран афганської війни: «Коли дивишся по телевізору художній фільм, сприймаєш його, як художній. Але мої побратими-афганці скажуть, коли показують хроніку — ​з’являються мурашки по тілу, і течуть сльози».

Ветерани-афганці знайшли себе у мирному житті. Віктор Гуртовий працює на залізниці, Володимир Григоренко — ​на цукровому заводі, а Валентин Кондрескул — ​офіцер поліції у відставці, який опікується ветеранською організацією. Війна пройшла по їхніх душах, проте вірність присязі залишилась, як і спогад про найтепліші хвилини життя на війні.

Віктор Гуртовий, ветеран афганської війни: «Коли приходили листи з дому — ​оце був найкращий день».


Олександрієць Валентин Кондрескул — ​ветеран афганської війни. Під час цієї неоголошеної сутички двох найбільших держав світу наприкінці 70-х років минулого століття він був військовослужбовцем, в Афганістані — ​солдат за призовом. Сьогодні серед його нагород — ​Орден Червоної Зірки, чи не найвища відзнака для військовиків радянської армії. Він отримав її за те, що зміг у бойовій ситуації з ризиком для життя витягти з-під вогню двох важкопоранених побратимів. Війну він закінчив сержантом, потім служив у міліції, сьогодні у нього спеціальне звання підполковника. Незважаючи на те, що Валентин Кондрескул — ​людина, як кажуть, із запасом міцності, про афганську війну згадує з болем у серці.

— Можете розказати про свій особистий досвід того, що відбувалося під час афганської війни і де саме ви служили?

— Призивався я звідси, з Олександрії, з нашого військкомату. Запам’яталось те, що ввечері дали повістку, а вранці я вже мав бути в Кіровоградському обласному військкоматі. Потрапив служити у Середню Азію, у Туркменію, в місто Іолотань, на полігон, де готували до вильоту в Афганістан. До того, як потрапив у Туркменію, у 1982 році, про Афганістан я взагалі не чув…

— Не чули, що це за країна і взагалі що там відбувається, так?

— Ні, ну що це за країна, то ми може й чули, а що там знаходяться наші війська — ​про це ми не знали. Дізнався я про це вже на полігоні, де проходили підготовку. Я часто згадую фільм «Дев’ята рота», де показують, як хлопців ганяють і один каже: «А чого те відділення, той взвод чи та рота йдуть «на лєгкє», а нас ганяють?» От так само і нас ганяли, тому що в нас командир роти — ​колишній афганець.


— Він розумів, що це означає, чи не так?

— Так. Наш командир взводу пройшов горнило війни, мав високу відзнаку — ​Червону Зірку, тобто був з числа тих людей, які відчули на собі усі воєнні труднощі і вже були у курсі справи — ​що потрібно, і як нас треба готувати.

— Це допомогло?

— Це дуже допомогло. Були в нас так звані КАМАЗи. Я потрапив служити одразу у піхоту, в роту кулеметників. І там нас добре ганяли… Наприклад, біжимо в одну сторону кілометрів п’ять, хто з автоматом, хто з кулеметом…

— У повному спорядженні?

— Так. Там, в Іолотані, була пустеля, пісок, і оце ми прибігаємо, набираємо пісок у рюкзаки — ​одразу потроху набирали, а поступово виходило, що ми повні рюкзаки піску з собою назад несли. І вже з повними рюкзаками ми назад бігли, йшли, бігли, йшли… Приходимо чи прибігаємо до роти, пісок висипаємо й сідаємо відпочити чи перекурити. Тільки-но сів — ​і одразу ж засинаєш… Так було близько місяця, а потім втягуєшся і бігаєш нормально. До тож мені там допомагало те, що я до армії непогано займався спортом. Коли ж був призваний до армії, дав собі психологічну установку — ​як би важко не було, так повинно бути — ​і вона багато разів мене виручала. Інколи здавалося — ​все, вже не можу, людські ресурси закінчилися, сил немає. І коли згадуєш цю установку — ​піднімаєшся, ідеш, біжиш..

— А був такий момент?

— Так, і не раз…

— Це було у якійсь бойовій ситуації, чи це просто треба було вижити там, у цій самій пустелі?

— І в «учебці» було, і в бойовій ситуації… Я був призваний наприкінці вересня. Тільки приказ вийшов 1982 року, і 29 вересня мене призвали.

— Де саме служили в Афганістані, що пам’ятаєте?

— В Афганістан я потрапив у 101-й полк біля Герата. Він тоді один там стояв, а 5-та мотострілкова дивізія стояла у Шенданті. Запам’яталося, як одразу нас на літаках перекинули в Афганістан, у Кабул. Там на пересилках ми побули десь тиждень і знову на літаках нас перекинули в Шендант. Ще мені запам’яталося, як у літаку двері відчиняються — ​і жарке повітря в лице. Потім у Шенданті нас розподілили по полках і ми поїхали далі. Доїхали до мосту, тут також нас порозподіляли і так вийшло, що я залишився тут, де міст. І в першу ж ніч був обстріл цієї точки.

— Бойове хрещення одразу?

— Так. Зброї ніякої не дали. Ті, що служили вже там, знають, де чиє місце, який сектор кожен обстрілює, і таке інше. Там були такі нари дерев’яні, то я під ними й заховався. Десь півгодини — ​годину та канонада була, потім виліз. Усі інші, тільки обстріл почався, порозбігалися по окопах, по точках, де кожен повинен бути. З однієї сторони у нас повинен бути прапорщик, а з другої сторони мости охороняє старший взводний, лейтенант. Цей прапорщик був десь у госпіталі. Я на другий день йду до лейтенанта на другу сторону мосту тай кажу: «Дайте ж мені якусь зброю».

— Воювати треба, так?

— Так. Дали мені РПК — ​примітивну таку зброю. Я взяв його, приходжу, розбираю, дивлюсь — ​ствола не видно, все в пилюці, шомпола немає… Я взяв з автомата, а у РПК ствол товщий… Мене привчили ще з «учебки», що зброя повинна бути в чистоті і порядку, і що від цього залежить наше життя.


Проходив службу там, потім через деякий час нас міняли, зараз це називається ротація. Тобто, батальйон іде в охорону, тільки розкидають нас по різних точках. Нас кинули в полк, і коли ми стояли там, нашу роту направили супроводжувати колони, які ходили із Союзу і в Союз. Тобто через оцей Герат кожній роті давали певний сектор, де ми проходили. Нашим завданням було супроводжувати від полку через Герат, тому що дуже часто під час переходу колони обстрілювали.

— Це гориста місцевість, гори навколо, так?

— Провінція Герат — ​горно-пустельна — ​є і гори, і пісок. Коли ми ходили в рейди, а ходили і до Іранського кордону, то на шляху були піски, бархани.

— Просто пустеля?

— Так, просто пустеля. А з іншого боку, коли йдеш у протилежний бік, там гори. Ну і від Герата також… Там є старий і є новий Герат, як вони кажуть, і там також долини є, кишлаки…

— Були бойові сутички?

— Коли ми стояли у горах, нас кинули на перевал в охорону. Ми чітко стояли на точці, і якщо починалися обстріли — ​вирушали на допомогу. Їсти ми самі собі варили, і одного разу поїхали в полк за продуктами. Зазвичай, ми двома БТРами їздили, а то поїхали одним. Я наводчиком тоді був, два кулемета в руки і поїхали. Загрузилися продуктами, ще там взяли пару скатів резини для бані. Воду для бані ми привозили з гірської річки — ​там взагалі все привозне було. І от на цю баню ще й скати взяли і вертаємося. Вже так трохи почало смеркати, і тут в горах наш БТР підбивають з гранатомета! Ми з однієї сторони гори, тут дорога бетонка, справа річка тече, обрив і знову гори… По нас стріляли двічі. Перший раз не влучили, а другий раз таки попали з гранатомета… Граната сама розривається, а кумулятивна струя пропалює — ​під водієм (у нас з лівої сторони вхід був), під командиром і вийшла… Я вже зараз не пам’ятаю, хто тоді попереду сидів — ​прапорщик, чи лейтенант — ​він встиг відкрити люк. Бо якщо люки добре закриті і потрапляє ця кумулятивна струя, вона створює тиск і все всередині вибухає. Як ми не перекинулись там — ​не знаю, бо БТР зсунувся, всі повискакували, і я чую: «Хлопці, де ви?», а немає нікого. Я кулеметами круть — ​туди-сюди стріляю, а ще ж зверху оті скати поприв’язували, і в глазок, де мені дивитися, не видно, куди стрілять. А по броні кулі, як горохом по каструлі. Думаю, нічого собі кинули мене! І таке сильне перенапруження, знаєте, аж у піт кидає. Так, якийсь переляк був, боявся, але паніки не було. А це — ​найголовніше. Бо якби була паніка — ​все! Ті ж самі, що і в Союзі нас навчали, казали, що яка б ситуація не була — ​не панікувати ні в якому разі. Потім десь через півтори-дві хвилини вже стукають по БТРу: «Відкрий боковий люк!» Я його відкриваю (у нас БТРи семидесятки були) і вже тягнуть туди першого пораненого. Потім залазить лейтенант, бере кулемета. Я ж узяв свій РПК, вилізаю через боковий люк. Ми залягли у мертвій зоні і лежимо, тобто тут бруствер нас не зачіпає, а пролітає повз. Звідки стріляють? Хто його знає. Тільки свистить. Десь ми години дві так відстрілювались. Потім бачимо, їде БРДМ. Вірмен, що був серед нас, вискакує на бетонку і руками махає — ​«Стій!». Минули секунди часу — ​оце він махнув, і тільки встиг зістрибнути з тієї дороги-бетонки, як на тому місці починається обстріл. Вже дві одиниці техніки в нас, вже начебто й легше… Потім години дві проходить, і з гір, з нашої роти вже, слава Богу, йде техніка.

І ще що хочу сказати. Коли це все трапилось і ми лежали за бруствером, то прапорщик-земляк із Черкас (він трохи старший за мене, але ми до сих пір спілкуємося, їздимо в гості один до одного) каже: «Хлопці, не переживайте, вже темніє і по темноті ми підемо». І оці слова нас настільки згуртували, що…

— Є шанс, є можливість?

— Так, ми вірили у те, що він каже. І потім підійшли наші БТРи, вони відстрілюються, зачіпляють наш БТР, витягують на троси, і ми пішли.

— Ніхто не загинув?

— Ні, ніхто не загинув, але було двоє поранених.

— Скільки років прослужили в Афганістані?

— Десь рік і вісім місяців.

— Вже багато років пройшло з того часу, і всі думали, що війна нас ніколи не зачепить, але я так зрозумів, що зачепила, і довелося ще раз служити і ще допомагати побратимам під час АТО. Так я розумію?

— Так, на превеликий жаль. Ми думали, що вже наші діти не побачать війни. Але так трапляється, що війни роблять не прості люди, а політики, і знову наші хлопці взяли зброю в руки і захищають нашу неньку Україну.

— Яка армія зараз? Чи почали більше звертати увагу на те, як вона живе, що їй необхідно, як її забезпечувати? Можливо, освіта якась з’явилася і досвід? Змінилась армія?

- 2014 року я із членами нашої організації афганців неодноразово виїжджали в зону АТО. То якщо порівняти той час, коли ми їздили туди волонтерами, і зараз, то я вам скажу, що армія змінилася. Я, можливо, трохи перебільшу, але гола й боса була армія тоді, тому що всього потребувала.

— Назва була, армії — ​не було?

— Ну, практично армії не було. Були одиниці підрозділів, які боєздатні, будемо так казати. Починали ми їздити з третього полку нашого спецназу з Кропивницького, то одні з перших вони показали в аеропорту зуби. Якщо аеропорт там охороняла міліція, їм сказали «йдіть» і вони пішли, то як цим казали «йдіть», вони залишилися.

— Якби не допомога людей, могло б так бути, що армія не витримала б? Якби не волонтерський рух?

— Волонтерські, добровольські батальйони надали першу і дуже велику допомогу. Я думаю, що все могло бути…

— Складно було б?

— Так.

— Повернемося просто до роботи громадської організації. Чим ви зараз займаєтесь і як ви допомагаєте і своїм колишнім побратимам, які були в Афганістані, і вже новим фронтовикам, які повертаються з АТО, з операції об’єднаних сил?

— Ми живемо за таким принципом: «Пам’ятаємо про загиблих, піклуємося про живих». Тобто ми не забуваємо своїх бойових побратимів, які загинули, провідуємо їхні могили. Є такі могили, за якими вже ніхто не доглядає, то вони в нас на обліку і ми їздимо, облаштовуємо їх, покладаємо квіти. От візьмемо минулий 2018 рік. Так сталося, що Пантазіївка увійшла у Новопразьку об’єднану громаду, і ми одразу ж туди поїхали — ​там лежать наші два афганця. Меморіальних дощок у школах не було, тому ми одразу вирішили це питання і встановили у Пантазіївці дві меморіальні дошки. Один афганець ще там залишився, він тепер теж член нашої організації.

Також в минулому році ми у Новоселівці (раніше Комінтерн) теж встановили меморіальну дошку. Щороку проводимо у Новій Празі заходи — ​легкоатлетичні змагання. Три-чотири школи кожен рік беруть участь у цих змаганнях на честь загиблого в Афганістані Андрія Ковтуна, змагаються за перехідний кубок.

Також, якщо наші живі афганці потребують якоїсь допомоги, ми намагаємося вирішити питання залежно від того, що потрібно. Наприклад, допомагаємо людям влаштуватися у госпіталь, щоб вони підлікувалися, або якісь інші є проблеми — ​осторонь не стоїмо.

Віктор Голобородько

0    89     01.03.2019


Коментарі (0)

Для додавання коментарів необхідно авторизуватися!