Олександрійський вимір Афганської війни

Віктор Гуртовий мав на Афганській війні мирну професію?—??розміновував дороги, знешкоджував міни, які були заховані під речами, що не викликали підозри. Одного разу, згадує, спрацювала інтуїція.

Віктор Гуртовий, ветеран афганської війни: «Інтуїтивно побачив, кажу: «Не чіпайте його! Коли попробували зняти з «кошкою», під низом була міна розвантажувальної дії, і їх стояло чоловік дванадцять. Коли таки «кошкою» здьорнули, то вибух такий страшний був!..»

Колишній «афганець» згадує, за час служби йому пощастило не стріляти у людей. Проте пережите за роки інтернаціональної війни, усвідомив лише сьогодні.

Віктор Гуртовий, ветеран афганської війни: «Туди прилетів, коли мені було 19 років. Та вже з роками розумію, що те, що в нас зайшло тоді, тільки зараз зашпорами виходить. Тепер дивишся на колишніх воїнів-інтернаціоналістів?—??уже сиві, діди за віком, мають внуків… І усі ми розуміємо, що війна це дуже небезпечно і вона непотрібна нікому».

Валентин Кондрескул теж учасник афганської війни. Події тридцятирічної давнини пам’ятає до найменших дрібниць.

Валентин Кондрескул, ветеран афганської війни: «У тапочках усі резинових, такі шоколадні, і я думаю?—??що це за армія, куди я потрапив? А цей старшина, що нас привіз, каже: «Це командир роти, це замполіт роти, це?—??взводний». Ого, думаю, оце армія!…»

Обстріли, бойові сутички траплялись ледве не щодня. Виручала зброя і навички, а ще для виживання потрібна була і віра.

Валентин Кондрескул, ветеран афганської війни: «Прапорщик каже: «Хлопці, не переживайте, темніє, і по темноті ми підемо». Ці слова нас так згуртували. Ми вірили у те, що він казав».

Володимир Григоренко виконував військовий обов’язок вже наприкінці місії радянської армії в Афганістані.

Володимир Григоренко, ветеран афганської війни: «Я служив у 1988 році, практично перед виведенням. Одразу йшли ми, а потім за нами виводили війська».

Завершення війни він на власні очі не бачив. Куля потрапила у Володимира Миколайовича, коли його десантний підрозділ прикривав побратимів.

Володимир Григоренко, ветеран афганської війни: «Ми перекривали, щоб вони з однієї сторони не перебігали на іншу. Саме тоді мене й поранило».

Сьогодні про той час ветерани згадують, коли зустрічаються, та переглядають старі відео.

Віктор Гуртовий, ветеран афганської війни: «Коли дивишся по телевізору художній фільм, сприймаєш його, як художній. Але мої побратими-афганці скажуть, коли показують хроніку?—??з’являються мурашки по тілу, і течуть сльози».

Ветерани-афганці знайшли себе у мирному житті. Віктор Гуртовий працює на залізниці, Володимир Григоренко?—??на цукровому заводі, а Валентин Кондрескул?—??офіцер поліції у відставці, який опікується ветеранською організацією. Війна пройшла по їхніх душах, проте вірність присязі залишилась, як і спогад про найтепліші хвилини життя на війні.

Віктор Гуртовий, ветеран афганської війни: «Коли приходили листи з дому?—??оце був найкращий день».

Олександрієць Валентин Кондрескул?—??ветеран афганської війни. Під час цієї неоголошеної сутички двох найбільших держав світу наприкінці 70-х років минулого століття він був військовослужбовцем, в Афганістані?—??солдат за призовом. Сьогодні серед його нагород?—??Орден Червоної Зірки, чи не найвища відзнака для військовиків радянської армії. Він отримав її за те, що зміг у бойовій ситуації з ризиком для життя витягти з-під вогню двох важкопоранених побратимів. Війну він закінчив сержантом, потім служив у міліції, сьогодні у нього спеціальне звання підполковника. Незважаючи на те, що Валентин Кондрескул?—??людина, як кажуть, із запасом міцності, про афганську війну згадує з болем у серці.

—?Можете розказати про свій особистий досвід того, що відбувалося під час афганської війни і де саме ви служили?

—?Призивався я звідси, з Олександрії, з нашого військкомату. Запам’яталось те, що ввечері дали повістку, а вранці я вже мав бути в Кіровоградському обласному військкоматі. Потрапив служити у Середню Азію, у Туркменію, в місто Іолотань, на полігон, де готували до вильоту в Афганістан. До того, як потрапив у Туркменію, у 1982 році, про Афганістан я взагалі не чув…

—?Не чули, що це за країна і взагалі що там відбувається, так?

—?Ні, ну що це за країна, то ми може й чули, а що там знаходяться наші війська?—??про це ми не знали. Дізнався я про це вже на полігоні, де проходили підготовку. Я часто згадую фільм «Дев’ята рота», де показують, як хлопців ганяють і один каже: «А чого те відділення, той взвод чи та рота йдуть «на лєгкє», а нас ганяють?» От так само і нас ганяли, тому що в нас командир роти?—??колишній афганець.

—?Він розумів, що це означає, чи не так?

—?Так. Наш командир взводу пройшов горнило війни, мав високу відзнаку?—??Червону Зірку, тобто був з числа тих людей, які відчули на собі усі воєнні труднощі і вже були у курсі справи?—??що потрібно, і як нас треба готувати.

—?Це допомогло?

—?Це дуже допомогло. Були в нас так звані КАМАЗи. Я потрапив служити одразу у піхоту, в роту кулеметників. І там нас добре ганяли… Наприклад, біжимо в одну сторону кілометрів п’ять, хто з автоматом, хто з кулеметом…

—?У повному спорядженні?

—?Так. Там, в Іолотані, була пустеля, пісок, і оце ми прибігаємо, набираємо пісок у рюкзаки?—??одразу потроху набирали, а поступово виходило, що ми повні рюкзаки піску з собою назад несли. І вже з повними рюкзаками ми назад бігли, йшли, бігли, йшли… Приходимо чи прибігаємо до роти, пісок висипаємо й сідаємо відпочити чи перекурити. Тільки-но сів?—??і одразу ж засинаєш… Так було близько місяця, а потім втягуєшся і бігаєш нормально. До тож мені там допомагало те, що я до армії непогано займався спортом. Коли ж був призваний до армії, дав собі психологічну установку?—??як би важко не було, так повинно бути?—??і вона багато разів мене виручала. Інколи здавалося?—??все, вже не можу, людські ресурси закінчилися, сил немає. І коли згадуєш цю установку?—??піднімаєшся, ідеш, біжиш..

—?А був такий момент?

—?Так, і не раз…

—?Це було у якійсь бойовій ситуації, чи це просто треба було вижити там, у цій самій пустелі?

—?І в «учебці» було, і в бойовій ситуації… Я був призваний наприкінці вересня. Тільки приказ вийшов 1982 року, і 29 вересня мене призвали.

—?Де саме служили в Афганістані, що пам’ятаєте?

—?В Афганістан я потрапив у 101-й полк біля Герата. Він тоді один там стояв, а 5-та мотострілкова дивізія стояла у Шенданті. Запам’яталося, як одразу нас на літаках перекинули в Афганістан, у Кабул. Там на пересилках ми побули десь тиждень і знову на літаках нас перекинули в Шендант. Ще мені запам’яталося, як у літаку двері відчиняються?—??і жарке повітря в лице. Потім у Шенданті нас розподілили по полках і ми поїхали далі. Доїхали до мосту, тут також нас порозподіляли і так вийшло, що я залишився тут, де міст. І в першу ж ніч був обстріл цієї точки.

—?Бойове хрещення одразу?

—?Так. Зброї ніякої не дали. Ті, що служили вже там, знають, де чиє місце, який сектор кожен обстрілює, і таке інше. Там були такі нари дерев’яні, то я під ними й заховався. Десь півгодини?—??годину та канонада була, потім виліз. Усі інші, тільки обстріл почався, порозбігалися по окопах, по точках, де кожен повинен бути. З однієї сторони у нас повинен бути прапорщик, а з другої сторони мости охороняє старший взводний, лейтенант. Цей прапорщик був десь у госпіталі. Я на другий день йду до лейтенанта на другу сторону мосту тай кажу: «Дайте ж мені якусь зброю».

—?Воювати треба, так?

—?Так. Дали мені РПК?—??примітивну таку зброю. Я взяв його, приходжу, розбираю, дивлюсь?—??ствола не видно, все в пилюці, шомпола немає… Я взяв з автомата, а у РПК ствол товщий… Мене привчили ще з «учебки», що зброя повинна бути в чистоті і порядку, і що від цього залежить наше життя.

Проходив службу там, потім через деякий час нас міняли, зараз це називається ротація. Тобто, батальйон іде в охорону, тільки розкидають нас по різних точках. Нас кинули в полк, і коли ми стояли там, нашу роту направили супроводжувати колони, які ходили із Союзу і в Союз. Тобто через оцей Герат кожній роті давали певний сектор, де ми проходили. Нашим завданням було супроводжувати від полку через Герат, тому що дуже часто під час переходу колони обстрілювали.

—?Це гориста місцевість, гори навколо, так?

—?Провінція Герат?—??горно-пустельна?—??є і гори, і пісок. Коли ми ходили в рейди, а ходили і до Іранського кордону, то на шляху були піски, бархани.

—?Просто пустеля?

—?Так, просто пустеля. А з іншого боку, коли йдеш у протилежний бік, там гори. Ну і від Герата також… Там є старий і є новий Герат, як вони кажуть, і там також долини є, кишлаки…

—?Були бойові сутички?

—?Коли ми стояли у горах, нас кинули на перевал в охорону. Ми чітко стояли на точці, і якщо починалися обстріли?—??вирушали на допомогу. Їсти ми самі собі варили, і одного разу поїхали в полк за продуктами. Зазвичай, ми двома БТРами їздили, а то поїхали одним. Я наводчиком тоді був, два кулемета в руки і поїхали. Загрузилися продуктами, ще там взяли пару скатів резини для бані. Воду для бані ми привозили з гірської річки?—??там взагалі все привозне було. І от на цю баню ще й скати взяли і вертаємося. Вже так трохи почало смеркати, і тут в горах наш БТР підбивають з гранатомета! Ми з однієї сторони гори, тут дорога бетонка, справа річка тече, обрив і знову гори… По нас стріляли двічі. Перший раз не влучили, а другий раз таки попали з гранатомета… Граната сама розривається, а кумулятивна струя пропалює?—??під водієм (у нас з лівої сторони вхід був), під командиром і вийшла… Я вже зараз не пам’ятаю, хто тоді попереду сидів?—??прапорщик, чи лейтенант?—??він встиг відкрити люк. Бо якщо люки добре закриті і потрапляє ця кумулятивна струя, вона створює тиск і все всередині вибухає. Як ми не перекинулись там?—??не знаю, бо БТР зсунувся, всі повискакували, і я чую: «Хлопці, де ви?», а немає нікого. Я кулеметами круть?—??туди-сюди стріляю, а ще ж зверху оті скати поприв’язували, і в глазок, де мені дивитися, не видно, куди стрілять. А по броні кулі, як горохом по каструлі. Думаю, нічого собі кинули мене! І таке сильне перенапруження, знаєте, аж у піт кидає. Так, якийсь переляк був, боявся, але паніки не було. А це?—??найголовніше. Бо якби була паніка?—??все! Ті ж самі, що і в Союзі нас навчали, казали, що яка б ситуація не була?—??не панікувати ні в якому разі. Потім десь через півтори-дві хвилини вже стукають по БТРу: «Відкрий боковий люк!» Я його відкриваю (у нас БТРи семидесятки були) і вже тягнуть туди першого пораненого. Потім залазить лейтенант, бере кулемета. Я ж узяв свій РПК, вилізаю через боковий люк. Ми залягли у мертвій зоні і лежимо, тобто тут бруствер нас не зачіпає, а пролітає повз. Звідки стріляють? Хто його знає. Тільки свистить. Десь ми години дві так відстрілювались. Потім бачимо, їде БРДМ. Вірмен, що був серед нас, вискакує на бетонку і руками махає?—??«Стій!». Минули секунди часу?—??оце він махнув, і тільки встиг зістрибнути з тієї дороги-бетонки, як на тому місці починається обстріл. Вже дві одиниці техніки в нас, вже начебто й легше… Потім години дві проходить, і з гір, з нашої роти вже, слава Богу, йде техніка.

І ще що хочу сказати. Коли це все трапилось і ми лежали за бруствером, то прапорщик-земляк із Черкас (він трохи старший за мене, але ми до сих пір спілкуємося, їздимо в гості один до одного) каже: «Хлопці, не переживайте, вже темніє і по темноті ми підемо». І оці слова нас настільки згуртували, що…

—?Є шанс, є можливість?

—?Так, ми вірили у те, що він каже. І потім підійшли наші БТРи, вони відстрілюються, зачіпляють наш БТР, витягують на троси, і ми пішли.

—?Ніхто не загинув?

—?Ні, ніхто не загинув, але було двоє поранених.

—?Скільки років прослужили в Афганістані?

—?Десь рік і вісім місяців.

—?Вже багато років пройшло з того часу, і всі думали, що війна нас ніколи не зачепить, але я так зрозумів, що зачепила, і довелося ще раз служити і ще допомагати побратимам під час АТО. Так я розумію?

—?Так, на превеликий жаль. Ми думали, що вже наші діти не побачать війни. Але так трапляється, що війни роблять не прості люди, а політики, і знову наші хлопці взяли зброю в руки і захищають нашу неньку Україну.

—?Яка армія зараз? Чи почали більше звертати увагу на те, як вона живе, що їй необхідно, як її забезпечувати? Можливо, освіта якась з’явилася і досвід? Змінилась армія?

– 2014 року я із членами нашої організації афганців неодноразово виїжджали в зону АТО. То якщо порівняти той час, коли ми їздили туди волонтерами, і зараз, то я вам скажу, що армія змінилася. Я, можливо, трохи перебільшу, але гола й боса була армія тоді, тому що всього потребувала.

—?Назва була, армії?—??не було?

—?Ну, практично армії не було. Були одиниці підрозділів, які боєздатні, будемо так казати. Починали ми їздити з третього полку нашого спецназу з Кропивницького, то одні з перших вони показали в аеропорту зуби. Якщо аеропорт там охороняла міліція, їм сказали «йдіть» і вони пішли, то як цим казали «йдіть», вони залишилися.

—?Якби не допомога людей, могло б так бути, що армія не витримала б? Якби не волонтерський рух?

—?Волонтерські, добровольські батальйони надали першу і дуже велику допомогу. Я думаю, що все могло бути…

—?Складно було б?

—?Так.

—?Повернемося просто до роботи громадської організації. Чим ви зараз займаєтесь і як ви допомагаєте і своїм колишнім побратимам, які були в Афганістані, і вже новим фронтовикам, які повертаються з АТО, з операції об’єднаних сил?

—?Ми живемо за таким принципом: «Пам’ятаємо про загиблих, піклуємося про живих». Тобто ми не забуваємо своїх бойових побратимів, які загинули, провідуємо їхні могили. Є такі могили, за якими вже ніхто не доглядає, то вони в нас на обліку і ми їздимо, облаштовуємо їх, покладаємо квіти. От візьмемо минулий 2018 рік. Так сталося, що Пантазіївка увійшла у Новопразьку об’єднану громаду, і ми одразу ж туди поїхали?—??там лежать наші два афганця. Меморіальних дощок у школах не було, тому ми одразу вирішили це питання і встановили у Пантазіївці дві меморіальні дошки. Один афганець ще там залишився, він тепер теж член нашої організації.

Також в минулому році ми у Новоселівці (раніше Комінтерн) теж встановили меморіальну дошку. Щороку проводимо у Новій Празі заходи?—??легкоатлетичні змагання. Три-чотири школи кожен рік беруть участь у цих змаганнях на честь загиблого в Афганістані Андрія Ковтуна, змагаються за перехідний кубок.

Також, якщо наші живі афганці потребують якоїсь допомоги, ми намагаємося вирішити питання залежно від того, що потрібно. Наприклад, допомагаємо людям влаштуватися у госпіталь, щоб вони підлікувалися, або якісь інші є проблеми?—??осторонь не стоїмо.

Віктор Голобородько