Шахтар і майстер на всі руки Георгій Перчик

Історія вугільної промисловості – це не тільки тонни, рубежі і успіхи, але й чудові люди, віддані улюбленій справі і вірні шахтарському обов’язку. Ветерани цієї галузі – невтомні у праці, невичерпні у душевному пориві, енергійні у творчому пошуку. Вони внесли вагомий вклад у здобутки вугільної промисловості, примножили її славу. Своєю самовідданою працею,  гідним прикладом і непохитною вірою в майбутнє вугільної справи.

Ось таким працьовитим та завзятим є мій дідусь, Перчик Георгій Петрович. Майже все своє життя, а саме 40 років трудового стажу,  він пропрацював в вугільній промисловості.

Народився дідусь 21 лютого 1937 року в селі Замфірівка Олександрійського району на Кіровоградщині. Невдовзі після народження дідуся, його сім’я переїхала до с.Краснополь Петрівського району. Батько працював в сільській кузні ковалем, мати – дояркою в колгоспі. В сім’ї було 4 дітей.

Дідусь жартома розповідає, що вони разом з братом Миколою на двох закінчили чотири класи, зовсім не сиділося йому за шкільною партою, хотів працювати, допомагати батькам.

Ще з 14 років почав працювати в колгоспі на різних роботах, душа лежала до техніки. З 1952 року працював помічником комбайнера при Машинно-тракторній станції. В 1954 році пішов навчатись в гірськопромислову школу, після закінчення був направлений на роботу в Христофорівське шахтоуправління на Дніпропетровщині.

З 1956 по 1959 рік служив в армії старшим солдатом топослужби (геодезистом),  був єфрейтором. Служив в Естонії (м. Таллін, м. Тюрі), Латвії, Мордовській республіці (м. Саранськ).

Після армії прийшов працювати на Балахівський вугільний розріз спочатку помічником машиніста екскаватора, а згодом і машиністом. Не було такої техніки, яку б дідусь не зміг відремонтувати. Своєю працьовитістю, прямотою, невтомністю і готовністю допомогти в будь-якій ситуації заслужив повагу серед колег.

В 1975 році отримав нагородний знак «Победитель социалистического соревнования», а потім численні нагороди в 1977 – 1978 роках. В 1980 році отримав знак «Шахтарська слава» ІІІ ступеня, в 1981 році – медаль «За трудовое отличие»,  в 1987 році – медаль «Ветеран труда», в 1984 році – знак «Шахтарська слава» ІІ ступеня, в 1987 році  – «Шахтарська слава» І ступеня.

В 1992 році пішов на пенсію. І навіть на заслуженому відпочинку не перестає працювати, постійно в роботі, постійно комусь допомагає, то сапу відремонтує сусідці, то місток полагодить.

Ще в мого дідуся є заняття для душі, мій дідусь – гармоніст. Жодне свято на вулиці не обходилось без нього, чи то весілля , чи танці, завжди кликали Жору, рівних йому не було. Колись бабуся розповідала, що покохала його з першого погляду, гарного, молодого гармоніста, покохала  за любов до музики, за роботящі руки і широку душу. Варто йому тільки взяти гармонь до рук і вже лунає гарна мелодія, то весела, то сумна. Бабуся співала, а дідусь грав на гармоні.

Та й це не всі таланти та захоплення дідуся, він ще годинниковий майстер, успадкував цей талант від батька. В нього є своя власна майстерня з безліччю малесеньких запчастинок. Ось такий мій дідусь. Я люблю приходити до дідуся в майстерню і спостерігати за моїм улюбленим майстром на всі руки.

Катерина Яшина