Віталій Попков: « Якщо ти взяв до рук фотоапарат – усе, тепер це і є твій відпочинок»

Напередодні Всесвітнього дня фотографії, який щороку відзначається в серпні, ми вирішили поспілкуватися з відомим олександрійським фотографом, членом Національної спілки фотохудожників України Віталієм Попковим.

Із талановитим земляком ми говорили про мистецтво фотографії, про особливості роботи фотохудожників та про натхнення – де та як його шукають фотографи.

– Були якісь цікаві історії під час ваших подорожей, під час роботи фотографом, які вам запам’яталися найбільше?

– Під час кожної подорожі такі історії трапляються. Це було в Лондоні. На третій день мого там знаходження був міжнародний симпозіум з фотографії, де нас, фіналістів, запросили з виступом. Оскільки я англійською не володію, до мене був прикріплений професійний перекладач, і от на момент нашої розмови у мене, як то кажуть, перехопило подих. Я довго не міг зібратися і почати говорити, тож звертаюся до перекладачки, мовляв, так і так, виручи мене. Вона каже: «Не можу, бо повинна перекладати те, що ви говорите». Я тоді не знав усіх професійних тонкощів роботи перекладача. Та все-таки вона мене виручила. Каже мені: «Починаю розповідати історію про баньку». Ще перед цим, коли ми, фіналісти, щойно приїхали в Лондон, ми зустрілися з організаторами і цілий вечір сиділи в ресторанчику, знайомилися, спілкувалися. Я їм розказав кілька цікавих історій, таких напівбайок, напівісторій творчих, і одна з них – про баньку. І от ми за фотографію зачепилися – де і як вона була зроблена. Я розказую, що ми з товаришем топимо баньку, і тим часом поки вона гріється, ми по п’ятдесят грамів коньячку випиваємо, я беру фотоапарат і гуляю тут. І якраз така творча наснага з’являється і щось трапляється… Ну і все це обігравалося з гумором, і завдяки гарному перекладу, люди це все добре сприйняли, їх ця розповідь повеселила… 

І тут, на симпозіумі, я зрозумів, що потрібно викручуватися із ситуації, якось це напруження зняти. Розумію, що там сидять викладачі фотографії, студенти з лондонських університетів, які вивчають фотографію. З’явилася така хвилинна напруга і її потрібно було зняти. І перекладач мені підказала, щоб розказав цю історію про баньку. Дивлюсь – в організаторів круглі очі, адже вони розуміють, що я говорю не за сценарієм. У мене була промова, яку я їм надіслав, вони погодили, все було надруковано. І тут вони дивляться, що там взагалі не те, що мене кудись понесло в сторону. Але результат виправдався, адже людей це теж розвеселило. Їм було цікаво, у залі почалося якесь таке пожвавлення, а далі я вже працював за програмою. І в результаті цієї так веселої історії вдалося встановити нормальний контакт із глядачами.

– Ви розповіли, що сиділи в ресторанчику, фотографи спілкувалися між собою. А взагалі фотографи часто збираються, чи можливо тільки на якихось конкурсах?

– Інколи фотографи такі, знаєте, ненудні хлопці і дівчата. Свіжий приклад – фотопленер, який був у Помічній. З’їхалися і організатори, і місцеві артисти, і всі були трохи шоковані. Артисти працювали на фотографів, і в деяких моментах фотографи полишали цих артистів і переключалися, наприклад, на себе. Чому? Тому що ми теж влилися в реконструкцію, нас попросили прийняти якісь образи. Я теж був в образі якогось одеського фотографа і повністю так одягнутий, хтось був революційним матросом з «Ніконом», хтось був санітаром часів Другої світової війни з «Кеноном», і так далі. Це все було настільки колоритно, що іноді ми відволікалися самі на себе. А інколи ми взагалі могли піймати на вулиці когось і тут навколо нього всі починали бігати – це всіх трохи шокувало. Ніхто не думав, що фотографи можуть бути такими. Організатори думали, що фотографи все робитимуть за сценарієм. Але творчість і сценарій – це речі не завжди сумісні. Тож фотографи зустрічаються не тільки на офіційних заходах, а інколи просто для спілкування. Буває, що й самі щось організовують. Наприклад, фотопленери – це, як правило, ініціативи самих фотографів. Тобто якийсь регіон, якесь місто вирішує влаштувати фотопленер. Приводів може бути скільки завгодно – і День фотографії, і якась подія в місті, або просто хочеться зібратися і познімати гарну природу.

– Багато в Україні професійних фотографів, а саме тих, що належать до Національної спілки фотохудожників?

– Щодо складу спілки, я вам точно не скажу, але приблизно 600 чоловік по Україні буде. З них активних – 100-150 фотографів. Є почесні члени спілки, тобто люди, які з різних причин уже відходять або відійшли від роботи, але вони ще є членами спілки або почесними членами спілки. Буває так, що коли людина стає членом спілки, вона вважає, що вже досягла певних результатів і в неї трохи згасає той творчий вогник. Потім цю людину вже важко побачити на якихось «тусовках». На сьогоднішній день приблизно 150 активних фотографів, я ці прізвища (і не тільки прізвища, а й обличчя) дуже часто бачу на фототусовках. Ці люди засвічуються не тільки на вітчизняних, але й на закордонних заходах. Навіть якщо я не беру участі у якихось закордонних конкурсах, я обов’язково відслідковую результати, дивлюся, чи немає земляків, якщо є, то що вони здобули, і так далі. Я так думаю, що число активних фотографів збільшиться, тому що щороку спілка поповнюється десь приблизно на 10-15 чоловік. Здебільшого, це талановиті молоді люди, які, не зважаючи на вік, уже досягли певних результатів.

– Зараз багато людей вважають себе фотографами, якщо в них є фотоапарат – купили і починають щось фотографувати. Чим відрізняється ось такий аматор, який фотографує все, що бачить, від справжнього професійного фотографа?

– За визначенням, якщо людина має в руках фотоапарат і знімає, то це є фотограф. Звичайно, непрофесійний, але фотограф. А щоб відрізнити – існує багато моментів. У деяких країнах, наприклад, у Німеччині або Великобританії, ви не маєте права фотографувати людей за гроші, якщо у вас немає диплома фотографа. Тобто, ви повинні закінчити відповідний навчальний заклад, отримати диплом, а потім вже можете заявити про себе як про професійного фотографа, займатися професійною діяльністю і брати за це гроші (якщо вам, звичайно, будуть давати за вашу роботу гроші). У Франції, наприклад, абсолютно байдуже відносяться до цього моменту. Там навпаки – будь-яка людина може взяти в руки фотоапарат і хоч на наступний день заявити, що вона крутий фотограф, ще й брати за це гроші.

– А в нас як?

– В Україні так само, як у Франції.

– Фотограф і фотохудожник – це різні речі?

– Так, звичайно. По-перше, навіть якщо зайти у Вікіпедію і подивитись визначення, то зрозуміло, що це різні речі. У переліку професій є такі, як фотограф-технік, фотограф-рентгенолог і т. д. І є така професія, як фотохудожник – це офіційна професія.

– Конкуренція серед фотографів велика? От, наприклад, якщо брати Олександрію і Кіровоградщину загалом?

– У нас зараз взагалі дуже велика конкуренція. Доступність технологій зробила це заняття неймовірно конкурентним. Але є напрямки, де професійний фотограф себе почуває спокійно, тобто інші туди не добираються. Наприклад, якщо ви розглянете наші об’яви по Олександрії, кількість людей, які пропонують фотопослуги для зйомок весілля, зашкалюватимуть. Але є такі види діяльності, за які інші фотографи просто не будуть братися.

– А які це види?

– Це пов’язано з серйозною професійною рекламою, з поліграфією. Я приведу такий приклад. Не буду називати прізвища і назви підприємств. Одного разу я приїхав на підприємство і мені сказали, що треба зняти десять кадрів, тобто спробувати зйомку. Спробували, зі мною розрахувалися, а потім запросили до співпраці. Директор підприємства мені сказав: «Ти п’ятий». І розказав історію перших чотирьох. Це було дуже цікаво.

– Розкажіть же і нам.

– Ну, наприклад, підприємці формулюють завдання. Телефонують по оголошенню, людина приїжджає і відпрацьовує так само десять кадрів. З нею розрахувалися, подякували, але на роботу не запросили. Потім знайшли фотографиню, і кажуть їй: «Озвучте, будь ласка, ціну». Вона каже: «Двісті гривень». «Двісті гривень вся робота?» «Ні, за кожний кадр». Вирішили, що це, мабуть, нормальна ціна, раз професійний фотограф. Але ця жінка-фотограф приїхала, подивилася і сказала: «Я не буде це робити». Тобто, вона зрозуміла, що просто не в змозі виконати цю роботу. Знову наклеїли об’яву, знову люди телефонують, знову їм пояснюють… «Ціна?» – «200 гривень». «Двісті гривень кадр?» «Ні, за все». Пояснюють, що роботи протягом всього часу багато, періодично буде знову щось з’являтися… І тут на іншому кінці поклали трубку. Це теж несерйозно! Ну і так далі. А потім виявилося, що директор цього підприємства мене знає, просто на якомусь етапі трохи підзабув, а його колеги випадково на мене вийшли… От такі бувають історії, тобто є напрямки, де можна відчувати себе спокійно. 

Є ще такі речі, як художні галереї. Звичайно, важко це розглядати, як постійний заробіток, але погодьтеся, коли вашу роботу за пристойну суму купують у якусь галерею або музей (це за кордоном, як правило, відбувається, в нас такого немає), нехай це рідкісні випадки і несистемні, але вони приємні – і фінансово, і для себе приємно, що твоя робота була якось відмічена. Я знаю, в нас є автори, які цим займаються в Україні. Там теж є конкуренція, але людина просто з фотоапаратом ніяк не може бути конкурентною на цьому ринку. А найголовніше – професійна реклама. Ви подаєте свої файли в гарну поліграфію і там все дуже швидко стає на свої місця.

– Якщо фотографуєте людину, то як легше – якщо ви її вже знаєте, чи якщо незнайомі? Чи обов’язково потрібно познайомитися, щоб розкрити людину?

– Знайомство буде абсолютно незайвим. Як правило, коли фотографи бачать людину, яка їх цікавить як модель, то інколи відбувається знайомство просто перед фотосесією. Запросити людину на фотосесію можна, але перш за все треба пояснити їй мету фотосесії, завдання і кінцеву ціль цього всього, тому що деякі люди із задоволенням фотографуються, але не розуміють, що в кінці з цього вийде. Буває так, що людину запрошують для якихось рекламних цілей, а вона може бути незгодна, з тим, що її зображення використовуватимуть десь у рекламі. Це все треба погоджувати, і ще й документально підтверджувати. Я, наприклад, у таких випадках розказую моделі, що потрібно, що з цього вийде, є документ відповідний, людина знайомиться з ним, підписує, тобто дає свій письмовий дозвіл на використання фотографії і для чого саме. Також в деяких іноземних конкурсах, навіть у художній фотографії, затребують релізи. Наше законодавство теж стає трохи жорсткішим у цьому плані. Наприклад, якщо на вулиці ще можна вільно фотографувати людей і ніяких релізів не потрібно, то якщо ви будете приватно фотографувати людину і якось комерційно використовувати ці фотографії, ви повинні усе це юридично узгодити.

– А якщо людина дуже хоче гарні фотографії, але їй складно розслабитися перед камерою – як ви допомагаєте, щоб вийшло дійсно гарне фото?

– Дуже багато існує психологічних прийомів, вони абсолютно індивідуальні, бо ми всі теж індивідуальні. За шаблоном діяти неможливо, тому тут дуже важливий підхід до людини. Якщо «ключики» підібрані, результат буде. Якщо ви не змогли цього зробити, людина вам не відкриється і її душа залишиться всередині.

– Універсального способу розслабити немає?

– Ні. Універсальний спосіб існує тільки один на весіллі – горілка, але ви самі розумієте, він придатний тільки для цього заходу.

– А чи багато зараз фотохудожників-жінок? Чи це більше чоловіча професія?

– Багато жінок. У нас в країні є жіночки-фотографи, відомі і за межами України. 

– Як розвивається взагалі фотомистецтво у нас в Україні? Складно чи  все ж таки є надія, що в нас буде все добре у цьому напрямку, тому що ви сказали, що багато конкурсів позакривалися?

–  Надія завжди є. Мистецтво розвивається не завжди нормально. На сьогодні не вистачає деяких речей, наприклад, гарних навчальних закладів. Тобто в Україні фактично неможливо отримати хорошу освіту фотографа. Багато різних комерційних курсів є, фотошколи і так далі, але як можна за місяць-два навчити людину тому, чому, наприклад, в тій же Німеччині вчать п’ять років. У цьому вся відповідь. Не вистачає нашої школи.  Певна українська школа є, можна сказати, є автори, які формують таке поняття, як українська фотошкола. Але час не стоїть на місці, все змінюється, і я вважаю, що повинні з’являтися якісь нові напрямки. І вони є, але якісь такі хаотичні… Це все можна віднести до відсутності нормальної фотографічної освіти в Україні. Це, на мою думку, головна проблема.

– Фотографи завжди працюють? У них весь час фотоапарат із собою чи все-таки фотографи відпочивають? Коли вони відпочивають?

– Навіть не знаю… Знов таки, повернуся до весілля Батька Махна. Реконструкція була в повному обсязі: було і застілля, і реквізит (це був не реквізит, а справжня ковбаса і, відповідно до ковбаси). Всіх нас розсадили, і що ви думаєте? Я не бачив, щоб одночасно сиділа хоча б половина фотографів за столом. Тобто, коли усі люди сіли відпочивати, фотографи бігали. І це було не за гроші, їх не наймали знімати весілля. Тобто, якщо ти взяв до рук фотоапарат – все, тепер це і є твій відпочинок.

– Ви постійно розвиваєтеся і розповідали, що опановуєте різні жанри. Про що мрієте?

– Буду говорити так – зараз «окучую» місцини нашої Олександрійщини. Я поки що не буду розкривати, де саме. Я знайшов дуже цікаві місця, вони вже засвітилися на одному західному фотоконкурсі, але я зараз не хочу пред’являти їх публіці. Я хочу цей надкушений пиріг доїсти до кінця, скажімо так. Дуже цікаві неординарні в нас є місця, і найближчим часом я хочу над ними попрацювати. Те, що я показав нашим українським глядачам, то це було «Вау!», і я думаю, що з часом покажу і олександрійцям, що поряд з нами знаходиться. Повірте, це дійсно, можна сказати, космос.

– Звідки берете натхнення?

– Джерел натхнення дуже багато. Це не тільки банька, про яку я раніше розповідав. Це спілкування, інколи перегляд якогось гарного кінофільму, де присутня хороша робота оператора. Ти дивишся на гарні картинки і в тебе в той же час у голові з’являються нові ідеї, які тобі хочеться втілити. Перш за все, натхнення отримую з перегляду гарних робіт своїх колег: класиків, сучасників. Кінематограф дає своє – тільки не попсовий, а класика. Повірте, там деякі сцени просто заворожують і хочеться не просто повторити – деякі сцени народжують у твоїй голові власні ідеї.

– Коли найчастіше приходить натхнення – вдень чи вночі?

– Будь-коли. Колись я прокинувся посеред ночі в наметі в Карпатах, і в голові визріло, що те, що я бачив, можна було зовсім по-іншому зняти. І зранку побіг перезнімати.

Ірина Гайдук