Віталій Попков: «Людей фотографувати найважче, але й найцікавіше»

Напередодні Всесвітнього дня фотографії, який щороку відзначається в серпні, ми вирішили поспілкуватися з відомим олександрійським фотографом, членом Національної спілки фотохудожників України Віталієм Попковим.

Із талановитим земляком ми говорили про мистецтво фотографії, про особливості роботи фотохудожників та про натхнення – де та як його шукають фотографи.

– Пане Віталію, чи є якісь традиції святкування Дня фотографії і чи взагалі фотографи святкують цей день? 

– Фотографи теж звичайні люди і не оминуть нагоди відсвяткувати свій день. Вони навіть мають таку нагоду тричі на рік. У червні є день Святої Вероніки. Це, власне, за версією ЮНЕСКО, офіційний день народження фотографії. З точки зору науки, день народження фотографії відзначається 7 січня. Цього дня було зроблено доклад у Паризькій академії наук, де власне цей винахід був представлений. А 19 серпня  перша фотографія була представлена суспільству, і ось з цього моменту цей день вважають днем народження фотографії. Тож у нас є три нагоди для святкування.

– Чи є у вас особливі традиції святкування? Можливо, фотографи збираються або влаштовують якісь заходи з нагоди цього дня?

– Дуже часто до цих днів влаштовують фотопленери, фотоконкурси, фотосалони. Я буквально нещодавно приїхав із Помічної. Там була фотореконструкція весілля батька Махна. Було запрошено понад 30 українських фотографів, які знімали усе це дійство. Це теж було якоюсь мірою приурочено до свят. Також проводяться конкурси. У Національній спілці фотохудожників мають проводити на регулярній основі фотоконкурси серед професіоналів і аматорів. Зазвичай до цього дня готуються якісь заходи, виставки або фотосалони. Як правило, вони відбуваються в Києві. У різних куточках Україні, де є осередки фотографії Національної спілки фотохудожників, теж, як правило, готують якісь заходи до цього дня.

– У вас уже великий досвід роботи з фотографією. Пам’ятаєте, як це все починалось? Чому взагалі вирішили долучитися до цього мистецтва?

– Я розпочинав просто з фотографії. Я не знав, що з часом це стане для мене і мистецтвом, і творчою складовою. Спочатку це просто була цікавість до того, як взагалі з’являється зображення. Коли я вперше в житті побачив, як у фотобачку проявляється папір і при червоному світлі з’являється зображення, це така магія була! Це було просто заворожуюче, і я зрозумів, що повинен це освоїти. Потім досить немало часу минуло, поки це все переросло в такий вид моєї діяльності, як мистецтво. На це пішло кілька десятків років. Власне, у творчій фотографії я знаходжуся всього трохи більше ніж 10 років.

– Які етапи пройшли і, можливо, чого б хотілося навчитися, щоб стати членом Національної спілки фотохудожників України, чи брати участь як у всеукраїнських, так і міжнародних конкурсах?

– Стати членом спілки не було моєю самоціллю. Це відбулося майже автоматично, завдяки моєму гарному товаришу Ростиславу Кондрату, який свого часу був секретарем Національної спілки фотохудожників України. Взагалі, спілка відкрита для всіх у своїх заходах. І ось на одному з них Ростислав мене запитав: «Я щось не пам’ятаю – ти є членом спілки чи ні?» Я говорю: «Ні, але ж це нам не заважає зустрічатися і спілкуватися». А потім у нас була зустріч у тодішньому Кіровограді (нині Кропивницький – авт.) із кіровоградським осередком спілки – тоді і постало це питання. Мене буквально зобов’язали подати заяву для вступу. На той час мені було просто цікаво. Я цю організацію добре знав, товаришував з багатьма її керівниками та авторами. Для мене спілка на той час була якоюсь формальністю. Тобто, я там вже давно був і своєю творчістю, і душею, просто процес оформлення відбувся близько восьми років тому.

– Якщо не прагнули бути членом Національної спілки фотохудожників України, то про що мріяли, коли починали, і як втілювали свої мрії?

– Я почав цим займатися одинадцять років тому. Вирішив вперше в своєму житті подати свої фотографії на розсуд не тільки глядачів, а й суддів. Це було національне бієнале «Природа». Воно проводиться раз на два роки в Івано-Франківську. Це такий досить потужний, респектабельний фотосалонний конкурс. Я для себе вирішив, що якщо хоч одна моя фотографія потрапить на виставку, то надалі буду цим займатися, а якщо ні, то значить, це не моє. До цього моменту ніколи й нікуди свої фотографії не подавав. І тут вперше подаю фотографії і одна з них отримує одразу дві нагороди. Ну і після цього все завертілося. Був такий досить важкий період більш як півроку, коли мені не вдавалося ні на одному конкурсі не те, щоб щось отримати, а навіть потрапити на виставку. Я вважав, що моя перша перемога просто була випадковістю. Але згодом я спокійно почав аналізувати свої фотографії, порівнював їх з роботами переможців, дивився міжнародні конкурси, і просто намагався, так би мовити, знайти своє місце серед цього всього. Далі були ще півроку творчого становлення (мабуть, мені просто треба було розібратися зі своєю творчістю, відокремити дещо), а далі пішло вже так, як кажуть «як по маслу».

– Зараз вже можете сказати, яке ваше місце у світі фотохудожників?

– Скажу чесно, я до сих пір знаходжуся у пошуку. Уже освоїв досить багато різних жанрів. Буває так, що коли в якомусь жанрі досягаєш певного результату, на якийсь час він тобі перестає бути цікавим і з’являється потяг до наступного жанру. Я зазвичай не зупиняюся, доки мені цей новий жанр не підкориться. Підкоренням я вважаю результат, коли, наприклад, з’явилася якась стаття у фотовиданні, коли отримав якусь нагороду у спеціалізованому конкурсі, і так далі. Фотографія – вона багатогранна і жанрів багато, тож працювати є над чим.

– Скільки вже освоїли жанрів?

– Досить багато. Будемо говорити так – жанри, які я вважав не своїми. Я раніше вважав, що портрет – це не моє. Зараз він став не просто моїм, а відміченим. Також я вважав, що я не пейзажний фотограф, що я не вмію знімати пейзажі через те, що мої намагання на перших конкурсах були невдалими. Але з часом виявилося, що все виходить. На даний момент мене цікавить комп’ютерний арт. Я власне цим займався завжди, але зараз з’являється новий рівень для мене у цьому напрямку, і я намагаюся його освоїти знов-таки на пристойному рівні, щоб можна було показувати людям.

– Які особливості роботи у різних жанрах? Можна сказати, що якийсь жанр легший, ніж інший?

– Не шукайте простоти в цих жанрах. Свої підводні камені, свої складності є у будь-якому жанрі, але є і своя цікавинка – саме тому люди переходять з одного жанру на другий. Я, наприклад, знаю дуже відомих в Україні фоторепортерів, які досягли вже певних вершин, а їх манить портрет, манить пейзаж, або навпаки…Воно для них ще незвідане, ще якась там цікавинка для них присутня, це їх захоплює і вони намагаються переключитися. Це абсолютно нормально для творчої людини – переходити з жанру в жанр, тому що коли ти «сидиш» на одному жанрі, нехай навіть ти дуже гарно його освоїв і даєш гарний результат, з часом це перестає бути цікавим. 

– Які взагалі особливості роботи фотографа? Що фотограф робить кожен день?

– Це, знаєте, така трохи безсистемна діяльність. Є певні дати, є певні прив’язки до чогось – до зйомок, до подій, а взагалі діяльність така трохи хаотична і безсистемна. Фотографія і бізнес такі дуже погано поєднувані речі. Це тільки в рекламі показують, нібито фотографію продали за великі гроші. Насправді творчість і бізнес – це не зв’язані речі. Творчість не може бути системною, а бізнес потребує системи. Через те діяльність безсистемна. Якщо людина ходить на роботу – в неї є якийсь графік, якісь плани. Якщо людина займається бізнесом, в неї ще більші плани і жорсткіший графік. У митців теж присутні свої творчі плани, які можуть мінятися щодня, щогодини, щохвилини.

– Ви брали участь у багатьох конкурсах зі своїми роботами. Які найвагоміші для вас?

– Дивлячись яку вагу надавати кожній фотографії, кожній роботі, кожному заходу. Звичайно, такою знаковою для мене, престижною була фотопремія, яку я отримав у 2013 році в Лондоні, тому що я дійсно пройшов величезне «сито», перш ніж потрапив у фінал і отримав цю фотопремію. Самі розумієте, будь-яка закордонна відзнака стоїть трохи вище, ніж наша національна. Але для мене також дуже цінні мої відзнаки національних бієнале в Україні. Це теж досить поважні, знакові заходи в Україні. На жаль, дуже багато фотографічних проєктів у нас останнім часом закриті. Вони позакривалися після 2014 року, і нових я майже не спостерігаю.

Був раніше екоконкурс у Німеччині, який теж для мене був дуже цікавий і там також здобув нагороду. Але, на жаль, це був 2014 рік, і така ситуація тоді незрозуміла була, і не тільки в країні, а й у мене тоді були різні плани, тож ми з дружиною вирішили, що не поїдемо на це запрошення і залишаємося вдома. Зараз, звичайно, шкодую, що не поїхав.

Ще знаковою для мене була фотовиставка в Китаї, в Пекіні. Там був щорічний міжнародний фестиваль, так звана світова неділя фотографії. Там щороку виставляють свої фотографії близько 10-15 авторів – як сучасників, так і класиків, яких уже нема, але їхні роботи виставляються. Мені вдалося туди потрапити, оскільки запросили зробити там, в Пекіні, персональну виставку. Було надзвичайно приємно побувати там.

– Чи є особливі фотографії, які ви пам’ятаєте?

– Є, звичайно. Колись я зробив фотографію, вона називається «Чигінітра», це було в Криму. Ця фотографія в мене є рекордсменом по кількості нагород. До речі, вона виграла приз у Німеччині. Через кілька років після того, як я зробив цю фотографію, побував у Криму і витратив десь близько години на пошук цього місця, цього дерева, яке я сфотографував. Я його знайшов, але це вже вийшло інше дерево, інше освітлення, інше місце. Фотографія – це машина часу, розумієте? Сама фотографія дозволяє зазирнути в минуле, але ви вже в нього не можете зазирнути. 

Ірина Гайдук

(далі буде)