Культура

на попередню сторiнку

Олександр Барвінський: «Театр — це вічне, а потяг до живого виступу, я думаю, нічим не можна змінити»

Олександр Барвінський: «Театр — це вічне, а потяг до живого виступу, я думаю, нічим не можна змінити»

(початок тут)

- До речі, про гумор. Давайте трохи поговоримо про це. Я знаю, що ви дуже любите гумор, і взагалі все те, що пов’язане з розмовним жанром. Як ви вважаєте,  оце почуття гумору, яке властиве українцям і яке завжди було їм властиве у найтяжчі моменти, на сьогоднішній день збереглося? Що треба зробити для того, щоб було все-таки більше гумористичного, більше веселого, хоча ми й розуміємо, що складні часи?

- Так, гумор, як і пісня, завжди допомагав і жити, й виживати - це однозначно. Я скільки себе пам’ятаю - школа - це весело, а служба в частині морської піхоти хоч і не дуже весела, але ми знаходили там веселі моменти. І треба сказати, коли ми зустрічаємося нашим призовом (близько 15 чоловік), згадуємо переважно якісь веселі моменти. Пам’ятаю, як десь на першому чи на другому курсі у нас був такий привілей для студентів театрального училища - безкоштовно відвідувати усі театральні і концертні зали Дніпра, тобто п’ять театрів і філармонію. Навіть коли приїжджали зіркові колективи. Можна було стояти або дивитися на сходинках. Я тоді так закохався в оперету! Це такий жанр, де б найбільше хотів себе реалізувати, але згодом зрозумів, що мені недостатньо природа дала відчуття музичного ритму. Так от, ходили ми на вокально-інструментальні ансамблі, в театри, і я точно не пам’ятаю - чи «Добрі молодці», чи якийсь інший вокально-інструментальний ансамбль був, і там конферансьє нам дещо розповів. Каже: «Мене часто питають «Де ви берете гумор?» «Та я, - каже - беру його з життя. Якось іду по Дніпру, по Набережній, а там багато рибалок стоять, і я кажу «Як там - ловиться?» Кажуть: «Ловиться.» «А де ж ваша риба?» «Та я, - каже один, - як маленька - відпускаю, а велику у майонезну баночку складаю». От вам і приклад народного гумору.

Мені зараз, звичайно, найбільший позитив дають онуки, у нас вже їх двоє - онук і онука. І от Мар’яна, кияночка наша, як мені здається, розумна не по роках, і видає іноді такі перли! Каже: «Дідусю, я не буду дуже швидко бігати». Питаю її, чому. «Щоб не розтрясти красу. Бо коли людина стає некрасивою, то інші люди кажуть на неї «бе-ме»». Не знаю, чого так…

- Певно, такий дитячий гумор, дитяча логіка?

- Так. Вона інколи сидить над голубцем, колупає його виделкою, і я їй кажу: «Мар’яно, щоб покращити тобі апетит, дідусь придумав вірш: наша Мар’янка молодець, з’їла цілий голубець». Вона спокійно відповідає: «Дідусю, це не вірш». «А що це?» – питаю. А вона у відповідь: «Це повна дурня!». І це дитині 3 роки...

- Тобто вона вашу пропаганду відсіяла?

- Так, вона в нас така… 

А взагалі, коли я буваю в інших місцях, навіть за кордоном, завжди розказую такі приклади з життя Олександрії. Пам’ятаю, в нас була перша дачна ділянка, і їдемо ми з мамою, заморені, з сапами, п’ятим маршрутом і тут біля «Ювілейного» універмагу сідають три жіночки середніх років. І мабуть вже не перший раз одну історію розказують, їх просто розриває від сміху. Хтось їх запитав, і вони знову починають розповідати: «Приходить співробітниця на роботу з фінгалом. Ми думаємо, що ж таке… А вона каже: «Ви не повірите! Вчора стояла на водоканалі і чекала на «п’ятірку», а автобуса так довго не було. І тут він нарешті під’їжджає. Я дивлюся – з-за ательє «Оксана» біжить чоловік з двома чемоданами, за ним гониться міліціонер і кричить: «Затримайте!» Я ще й подумала, чи сісти поїхати чи допомогти? Все ж таки громадянський обов’язок переважив, виставляю ногу, чоловік з чемоданами падає, міліціонер застрибує у «п’ятірку» і поїхав, а ми залишились удвох. А той чоловік запізнився на поїзд…» Отакий гумор. 

Ще таке згадується. Наша колишня співробітниця розповідала пригоду, яка сталася з нею на початку 90-х, коли були відключення електроенергії: «Було близько 17-ї години, вже почало вечоріти, іду, дивлюсь - там прорита канава… Може зв’язківці прокопали, вона неширока така була, і десь близько метра в глибину. Думаю, йтиму з магазину і хоч би не забути про неї, щоб не впасти. Коли в магазин зайшла, мені впало в око, як один чоловік набрав повну «авоську» яєць - десятків п’ять-шість. Повертаючись додому, забула про цю яму, перечепилася і впала, колготи порвала. Вже відійшла від тієї ями, й думаю: треба ж чоловіка попередити! Повертаюся, а він лежить. Питаю: «Що з вашими яйцями?» А він виявився з гумором і каже: «Та з яйцями нічого, коліна дуже забив». Як глянула - а це зовсім інша людина! Той, що з яйцями - пішов. Так я два дні не могла вийти з дому, щоб не зустріти чоловіка з ями. От така історія з життя і такий гумор народний.

- До речі, гумор і театр - наскільки це допомагає у житті, в якихось складних ситуаціях чи нескладних? Чи залишає це якийсь відбиток на житті?

- Безперечно! Коли я прийшов директором районного будинку культури у 1991 році, буквально через два тижні ми сформували таку бригаду, і треба було поїхати у Нову Прагу на ферму.

- З виставою якоюсь?

- Ні, не з виставою. Це була така агітбригада, правда, ми ні за кого не агітували - звичайна концертна програма така компактна в нас була, ще й під баянчик… І от ми приїжджаємо, а парторгом там була жінка на прізвище Яготин. Я завжди віддаю належне радянському періоду, адже тоді керівниками були люди невипадкові. Вони пройшли певну школу, а саме - спілкування з масами. Так от, це було декілька ферм, і якщо зверху глянути - з усіх ферм вискакують люди, їм, виявляється, у той час вже два чи три місяці не платили зарплату. І от вони з крутими словами, скажемо так, на неї: «Який концерт? Давайте гроші!» Було очевидно, що нас там розірвуть. 

І от вона зуміла тих людей утихомирити, і коли ми закінчили концерт, нам всім дали по дві банки молока, запросили через два дні на день народження. Кажуть, приїжджайте, ми вам все оплатимо. Тамтешні люди розповідали, що, окрім своєї ферми, вони нічого не бачили. А ми ж як їхали кудись, то це і пісні, і гумор. Зараз я теж саме можу сказати.

На даний час працюю керівником народного театру малих форм «Петриківська громада» у Новій Празі, і в нас є така форма. Не можу сказати, що вона унікальна, але давно забута…

- Дайте я вгадаю - кутковини? Я читав про це…

- Так, це кутковини. Це настільки тісний контакт з глядачем! Ну, по-перше, Нова Прага - це дуже велика відстань, дуже розтягнута, і коли ми приїжджаємо - зараз там окрім магазину нема нічого, туди навіть автобус не ходить. І люди приходять. Мало хто з одним костилем, а так з двома. Оце зійшлися люди, а ми їм показуємо свої напрацювання - пісні, гумор, а на закуску ще й куліш варимо. І спілкування просто неймовірне, багато позитивних емоцій. І саме тому я вважаю, що чи театр, чи мистецтво, чи культура - вони не вмруть ніколи, бо люди зібрались, і розповідають, що вже три роки один одного не бачили, хоча живуть на одній вулиці.

- Тобто, телевізор все одно спілкування не замінить?

- Ніколи не замінить, тому що це саме ті виступи, коли по їх закінченню - сльози на очах і у тих, хто сидить, і у тих, хто виступає. Це правда. Такої щирості ніяка глядацька зала не дасть. Є, звичайно, якесь високе мистецтво, але такої щирості, такої людяності не знайти. Цей проект буде далі реалізовуватись, більше розвиватися, і це, вважаю, дуже добре. 

- Можете згадати якийсь випадок, коли вимикалося світло чи звук на сцені? Бували такі ситуації? Як виходили з цього?

- Подібні ситуації бували. Одного разу приїжджаємо у Головківку, це десь 90-ті роки були, коли знову ж таки вимикали світло. І от ми виступаємо, раз – і світла нема. А коли немає супроводу, воно ж зовсім не те. І от Анатолій Іванович Кузьменко, який тоді був керівником, говорить, щоб підвезли дві машини і у вікна світили фарами. Так ми і закінчили концерт. Дуже щиро і тепло було, розходились теж при цьому освітленні - це у шкільній їдальні було. Так що ситуації були різні.

- Яка у вас улюблена театральна п’єса, яку б ви хотіли поставити? Чи є у вас така ідея або можливо те, що б ви рекомендували усім прочитати?

- Поставити - я не знаю. А для мене особисто є важливою п’єса «За двома зайцями». Це знакова п’єса не тільки для мене, а й для колективу. Я її знаю практично всю на пам’ять, усі ролі. Ми ставили її з учнями у 20-й школі, де з великим успіхом вона відбулася. Загалом же, п’єс дуже багато, і в кожного - своя. Єдине, що я, хоч і театральна людина, але «Гамлет», «Король Лір» - це не моє, тому що до цього ніколи не прагнув. Мене завжди більше цікавили комедії, трагікомедії - це мені близьке до душі, до мого світосприйняття. Також я з задоволенням дивлюся у театрі «Крик» п’єси Цвейга - це просто для мене неперевершено.

- Яке є хобі? Не тільки ж театр, так? Чи театр - це теж хобі?

- Ні, звичайно. На жаль, у культурі сама робота - це вже так би мовити хобі. Бо зарплати відверто невеликі. А хобі в мене - це футбол. Я вболівальник, раніше їздив і в Дніпро, і в Київ.

- Яка улюблена команда із загальноукраїнських? Зрозуміло, олександрійська, та яка окрім неї? 

- Крім Олександрії, вболіваю за «Динамо». Звичайно, оскільки родичі дружини - брати і сестри - живуть у Харкові, улюбленим був «Металіст», особливо коли він був на вершині слави. Також я люблю ліс і гриби.

- Тихе полювання…

- Так. Там є і роздуми, і мрії якісь, і я завжди знаходив у цьому відраду.

- І наприкінці інтерв’ю ми завжди говоримо таку фразу нашим співбесідникам: що хотілося б сказати за межами тих питань, які вам ставили? Можливо, хочеться звернутися до глядачів, до тих, хто любить чи не любить театральне мистецтво, або, можливо, просто звернутися до тих людей, які ще жодного разу не приходили в театр?

- Так, звичайно, хотів би звернутися до них, щоб вони знайшли, як ото в анекдоті… «Господи, чого в мене нема машини? - Та ти хоч купи лотерейний квиток». Так і я хочу. Зроби крок, приїдь хоч раз. Є люди, які кажуть: «Та, мені не подобається». Так не можна. Ви хоча б подивіться. Часто трапляється, що спочатку приходять люди  у будинок культури як глядачі, а потім вже виходять на сцену, як актори. Дуже багато після вистав підходять і кажуть: «Можна і ми спробуємо?». Іван Васильович Курман каже: «Ви, режисери, керівники аматорських театрів - щасливі, адже можете поставити те, що захочете. Прийде десять глядачів, вам все рівно, а мені треба план, треба, щоб прийшов глядач». Насправді, і аматорському театру не цікаво, коли ти вкладаєш і час, і сили, а немає віддачі. Але я хочу сказати: приходьте, і ви однозначно отримаєте масу насолоди. Любіть театр і приходьте спілкуватись із акторами.

Віктор Голобородько

0    970     14.06.2019


Коментарі (0)

Для додавання коментарів необхідно авторизуватися!