Олександр Барвінський: «Театр — це вічне, а потяг до живого виступу, я думаю, нічим не можна змінити»

07.06.2019 00:00:009 переглядівАвтор: admin
/culture/10628-oleksandr-barvinskijj-teatr-ce-vichne-a-potyag-do-zhivogo-vistupu-ya-dumayu-nichim-ne-mozhna-zminiti

Ми спілкуємося з Олександром Барвінським. Загалом, для мене Олександр Барвінський – знакова людина в мистецтві, яке пов’язане з містом Олександрія і з Олександрійським районом. Він людина абсолютно театральна, яка любить все те, що пов’язане з українським мистецтвом. І взагалі це чоловік дуже веселої вдачі і цікава у спілкуванні людина.

– Олександре Яковичу, чому ви обрали саме театральний шлях? Тобто здобули освіту, яка пов’язана безпосередньо з театром, почали працювати професійно у цьому напрямку? І я так розумію, не збираєтеся це полишати?

– Звичайно, маю намір продовжувати. Вибрав я свій шлях по закінченню 8-го класу тоді ще восьмирічної школи на Сумщині. Чому саме я обрав театральний шлях? Тому що брав активну участь у шкільній самодіяльності, і в хорі виступав, а найбільше мені вдавалися гуморески. Саме гумор приніс мені визнання серед однокласників і друзів. Тож у 1977 році я успішно вступив до Дніпропетровського державного театрального училища на акторський факультет. Треба сказати, що конкурси тоді були дуже великі. Коли я приїхав, усе подвір’я театрального училища було заповнене абітурієнтами. Середній конкурс був 25 чоловік на місце – дуже високий. А серед дівчат конкурс був ще більший. Тут я дізнався, що окремі абітурієнти відвідували народні театри, а я навіть не знав, що таке народний театр, бо виріс у невеличкому селі, де не було такого колективу. Я думаю: «Боже, які люди!» Той лауреат якогось конкурсу, ті вже теж такі знані… 

Під час вступу було два тури. Перший з них – творчий. Заходить десять чоловік, вісім забирає документи, двоє залишаються і йдуть у другий тур. Так я пройшов два тури, потім вже були українська мова (диктант) і українська література, які я вдало склав. Так і став на цю стезю.

По закінченню отримав запрошення в Чернівецький театр ляльок. Взагалі я закінчив акторський факультет, але спеціалізація – «Актор театру ляльок». Мене запрошували у Суми, у Чернівці, та оскільки мені до служби в лавах армії залишалися буквально пару місяців, то залишився в Дніпропетровському обласному театрі ляльок, де пропрацював два місяці. Перший місяць брав участь у репетиціях, а другий місяць були гастролі: Одеська область, Молдова… Так ось і почалося, але й закінчилося професійне театральне життя, бо я пішов служити на Балтійський флот. Після цього повернувся до Дніпра. Потім так склалася доля, що дружина запропонувала і ми приїхали сюди, в Олександрію.


– Чому саме в Олександрію?

– Олександрія – це випадково, звичайно. Про саму Олександрію я вперше почув від нашої викладачки українського театру, яка розповідала про Олександрійський професійний пересувний театр. Але знаєте, як на уроці – почув і тут же й забув про неї. А так доля склалася, що у дружини (вона в мене з багатодітної сім’ї – десята дитина) чоловікові однієї з сестер, який був відомою в Олександрії людиною, запропонували тут роботу. Вони переїхали, і щоб їм було легше призвичаїтись на новому місці, покликали нас. У липні 1983 року ми вперше приїхали в Олександрію. Я був приємно вражений! Ми заїжджаємо зі сторони Дніпропетровська, там на окраїні більше глушина була, а тут БАМ нинішній, зовсім сучасний.. Місто було дуже привабливе, зелене, ошатне. Ми тоді приїхали якраз після дощу, все омите було, краса…

– Тобто, місто справило приємні враження?

– Так. Олександрія полонила наші серця і душі. Тут ми народили і виростили трьох наших дітей – двох синів і доньку. Тут вони в садочок ходили, навчалися у колегіумі, потім всі закінчили престижні виші. Ми дуже вдячні і садочку № 14, який допоміг нам у вихованні дітей, і колегіуму, і 19-й школі, де старші хлопці починали навчатися.

– Ви прикипіли до Олександрії, так?

– Так, прикипіли до Олександрії, і так ми й залишилися тут. Ми не любимо часто змінювати роботу. Моя дружина як прийшла на «Автоштамп», так і до сьогоднішнього дня там працює. Де б я тепер не був, завжди розповідаю, що є таке чудове місто. На жаль, мало хто про нього чув, але я, як буваю у незнайомих колективах, завжди представляюся – «Олександр з Олександрії».

– Хто став для вас визначальною постаттю в житті?

– У мене рано помер тато, коли був у сьомому класі. Тоді запустив навчання, оцінки почали «стрибати», з’явилися трійки, і навіть двійки. А починав з відмінника, бо батько в мене 47 років був вчителем, завідувачем початкової школи. Я три роки добре навчався, а потім, так би мовити, «скотився». І от одного разу мене із другом-однокласником Петром Рибалкою викликали на батьківські збори, і директор при інших батьках каже: «Ну що я можу сказати про нього: в школу йде – сміється, в школі сміється, з уроків йде – сміється». А з іншого боку, коли я вступив до театрального училища, ще довго спілкувався зі своєю класною керівницею Наталією Харитонівною Кулак, яка викладала в нас українську мову і літературу. Я їй дуже вдячний за той внесок у моє формування, який спрямував мене рухатися саме в такому напрямку. Вона дуже цінувала, коли я писав твори. Та й я сам чекав цього. І коли казали, що потрібно написати твір, для мене це було наче виступ на концерті. Я чекав, бо знав, що мій твір будуть читати і ставить як зразок.

– Знаю, що любите природу і завжди згадуєте рідні місця…

– Так якось, мабуть, дано мені відчувати природу – у нас на Сумщині незвичайна природа! Хоча я в Олександрії з 1983 року, все одно не можу звикнути до тутешньої. Я звик, що там, на Сумщині, у нас десь метрів за п’ятсот від дому був ліс. Мені дуже близька Ліна Костенко і її слова: «Спочатку наговорися з лісом, а потім вже з людьми». Так і я.

– Повертаючись до вашої професійної діяльності, чи можете сказати, що таке сьогодні український, але не професійний, саме аматорський театр? Знаю, що ви активно цим займаєтеся. Як можна взагалі оцінити, як це явище сьогодні впливає чи не впливає на людей? Адже телебачення, серіали – це все набагато привабливіше, простіше…

– Я думаю, що театр, як би це пишномовно не звучало, – вічний. У нас навіть дискусії з цього приводу були під час служби на флоті. Різні люди є, не тільки люди мистецтва … Я всім рекомендую, хто буває в місті Дніпро, завітати до театру одного актора Михайла Мельника «Крик». Ми їздили колективом на ці вистави, і для мене це унікально. Це незвичайна людина – сам актор, режисер, бутафор, костюмер. До всього ж музику і озвучку робить сам. Для мене це геніально! Я такого ніде більше в Україні не бачив. Хочу сказати, що ніде в Дніпрі ви не побачите афіш з його виступами. І хоча зал там невеличкий, місць на 200, але там бувають усі 300 глядачів.

– Люди знають, приходять?

– Так. По-перше, він зробив акцент на молодь. Там в основному 60-70 відсотків – студентська молодь. Я чотири роки прожив у Дніпрі, і це місто переважно російськомовне, але театр на українській мові.

– І всі розуміють, всі сприймають?

– Так, усі розуміють, усі сприймають. У Михайла Мельника взагалі такі психологічні вистави. 

Ще в минулому році ми були в Києві в театрі Івана Франка… Тобто, театр живе!

До самодіяльного театру я прийшов у 1991 році. Мене Василь Михайлович Банік запросив до районного будинку культури, оскільки я маю театральну освіту. Тоді був такий період, коли театральний напрямок трохи «кульгав», обласне керівництво завжди бачило багато недоліків, треба було «підтягувати» рівень. І ми зробили виставу, яка мала назву «Маленька Віра», Василь Михайлович Банік був режисером. І от приїхало шановане обласне журі, і коли ми виступили, вони побачили потенціал. Потім ми поставили «За двома зайцями», і пішла вже слава про нас, і з’явився зовсім інший напрямок. Самодіяльний театр – це як театр взагалі, це синтез всіх мистецтв: це і театральне мистецтво, і, звичайно, хореографія, і вокал. А сьогодні до театру ще більші вимоги. Що стосується самого самодіяльного аматорського театру, у мене мабуть це від мами. Вона розповідала, що вони раніше жили то в Бєлгородській, то в Курській області – назви там змінювались на межі з Сумщиною. У неї є фотографії, де вона брала участь у постановці «Сватання на Гончарівці». Це мені настільки запало в душу! Мама каже, що тоді взагалі батьки не дозволяли дівчатам брати участь у виставах.

– Вважали це несерйозною справою?

– Не те, щоб несерйозною – мама розповідала, що бабуся навіть їй казала, що в неї більше немає доньки. Це був конфлікт, виклик. Мама каже, що їй дуже хотілось спробувати себе на сцені, у театрі. Я ще був вражений, що вони тоді були сфотографовані у вишиванках. Моя мама 1923 року народження, це було десь перед війною, але ж це офіційно була Російська Федерація. Я її питаю: «А що, тоді були вишиванки?» Вона каже: «Так. Вишиванки одягали на весілля, а там, де ми сфотографовані, це розмальовані бузиною».

– Тоді самодіяльність була явищем…

– Так. Я також часто згадую своє дитинство, коли аматорські театри приїжджали. Тоді не тільки театри, а й ВІА приїжджали з концертом.

Сьогодні дуже важко – у нас талантів настільки багато, що, насправді, думаю, далеко не всі люди реалізовані. Багато хто хоче займатися не тільки театром, а й іншим мистецтвом, хочуть себе показати у такий спосіб. Колись Майя Плісецька говорила: «Дайте мені метр на метр і я покажу вам театр». Сьогодні цього замало. Сьогодні це має бути яскраво, повинні бути декорації, і, звичайно, цікавий режисерський хід…

Я можливо трохи відійду від теми. Мій тато був вчителем, а вчителям яке тільки навантаження не давали! Доходило навіть до того, що ходили з корзинкою і збирали яйця по селі, бо така вказівка згори була. У нас вдома все горище було в журналах «Агітатор» – мені це запам’яталось. Я думав, що інших можливо і не існує, адже всі вони були членами товариства «Знання». І лекції проводили на добровільній основі, нічого за це не отримували. Так от, батько розповідав, як став вчителем. Він закінчив сім класів, добре вчився, закінчив шість місяців курсів – і вже став вчителем початкових класів. Потім вже після війни закінчив заочно педагогічне училище. Я дивувався, як так можна? І от що батько розповідав цікаве: були раніше хати-читальні. І от він тоді при гасовій лампі читав і люди плакали. Просто читав книжки, будь-які твори – люди ж не вміли читати й писати. Ще не минуло й ста років, а як змінилося життя.

Взагалі, потяг до живого, я думаю, нічим не можна змінити. Скажімо, в моїй практиці понад тисячу концертів, мініатюр, які ми грали з моїм напарником Олександром Баніком.

Вистави і все те, що живе, сприймається зовсім по-іншому, і я думаю, що ця тенденція буде продовжуватись. Тут єдине, що завжди було складно в матеріальному плані. А зараз тим більше, адже театр потребує більше декорацій, нових рішень, нових ідей. Про це думаєш і вдень, і вночі, тому що творча людина працює не тільки тоді, коли приходить на 8-му годину на роботу. Сьогодні, звичайно, є плюси, що ми маємо і хореографів, і вокалістів, що є спеціалісти, які можуть підтягнути у тому чи іншому напрямку, щоб усе виглядало якісно.

Я ніколи не забуду, коли була перша наша «Театральна весна», і приїхав тодішній голова журі Іван Васильович Казнадій. Для мене це людина-легенда Кіровоградщини. Кожен має якусь свою популярність, зрозуміло, що він в театральних колах був дуже відомий. Але з партійними босами у нього не склалося, якщо його за постановку «Фараонів» зняли з посади головного режисера нашого обласного театру корифеїв.

– А чому?

– Знайшли там «антисовєтчину». Зрозуміло, що він дуже глибоко це переживав. Якось він розповідав, як і чому став режисером. Іван Васильович говорив, що задумувався над цим і сам дав собі відповідь. У дитинстві, коли бабуся брала його з собою на всі весілля, і таке інше, бабуся стояла з ним і кому пальцем, кому очима показувала, як кухарки несли і накривали оте все. Тоді, каже, він і зрозумів, що насправді в житті треба, щоб хтось міг управляти цим процесом, навіть якщо це просте весілля. Іван Васильович розповідав, що жоден захід не проходив без його бабусі, і він тоді зрозумів – саме тоді, в чотири роки, що таке справжній режисер.

– На її режисуру дивився?

– Так. Він розповідав, що бабуся не могла випустити його з рук, але всі все розуміли – оце, говорив, для мене справжнє мистецтво. Тож я так думаю, що театр, як і всі види мистецтва, звичайно буде змінюватись під сучасний ритм, лад, уподобання, але буде жити, однозначно. Театр — це і розваги, і звичайно робота думки. Для тих, хто ставиться до мистецтва, як до праці, є багато цікавих вистав, багато цікавих колективів. Сьогодні, я думаю, є з чого вибрати глядачу. Мене завжди цікавив і театр в Олександрії, який був при міському будинку культури, і театр Юрія Дзбановського. Коли ми бували в селах з Гарієм Олександровичем Войченком, засновником «Театральної весни», він казав: «Я віднайшов матеріали, що перша вистава в області була у Новій Празі». Це перший був виїзд у Нову Прагу. Кажу: «Чи не можна когось знайти?» Він відповів: «На жаль, не можна». Не вдалося віднайти тих, хто тоді грав. Це був 1953 рік і це була перша «Театральна весна Кіровоградщини» . А цікаво ж, який театр у нас був у Червоній Кам’янці. Це – унікальне явище.

– До речі, Червона Кам’янка нещодавно показувала дуже цікаві вистави. Я пам’ятаю, як зібралася величезна купа людей і почали дивитися цю виставу прямо на майданчику, і там зібралися ті люди, які знають, що таке театр і їх так просто не здивуєш. Але люди збиралися і дивилися. Тобто, це звичайний аматорський театр, і немає там якихось суперлюдей, які отримують гроші, мають супероснащеність…

– Так. Згадую, коли прийшов на посаду директора районного будинку культури, і десь чи в перший, чи в другий рік поїхали ми в Олександрівку. Там теж народний театр є, і він мене здивував тим, що склад був такий сімейний. Там працювали чоловік і дружина, брат з дружиною, тобто там були практично всі родичі. І коли їх актор виходить в зал, він щось говорить, але його ніхто не чує – зал вже «вилягає» – адже це «свої», і це настільки по-народному! Там стільців не вистачало, зал десь на 400 місць, і люди ще приносили стільці, у проходах сиділи. Ми тоді саме приїхали із «Зайцями» і я думав, що і в нас так буде, але нам не вдалося так заволодіти глядачем.

Віктор Голобородько

(далі тут)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Loading...
поділитисяподілитисяподілитисяподілитися

Залишити коментар

  Підписатися  
Повідомлення про
Народні новини
Олександрійська сім'я вивозила сміття у «топольки»
Олександрієць, який викинув сміття у «топольках» вибачився і отримав штраф (ВІДЕО)
23.05.2022214 переглядів

Чоловіка, якого зафіксували на відео у момент вивезення сміття в […]

Олександрійська сім'я вивозила сміття у «топольки»
Олександрійська сім’я вивозила сміття у «топольки» (ФОТО/ВІДЕО)
23.05.2022243 перегляди

В Олександрійському пабліку https://t.me/hyevuy_alex опублікували відео, як чоловік та жінка […]

В Олександрії біженці з Харкова потрапили у ДТП з «євробляхою»
В Олександрії біженці з Харкова потрапили у ДТП з «євробляхою» (ФОТО/ВІДЕО)
23.03.2022341 перегляд

Вчора, 22 березня, в Олександрії біля танка сталася дорожньо-транспортна пригода. […]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: