Культура

на попередню сторiнку

Дмитро Кудря: «Моє хобі перемогло професію»

Дмитро Кудря:  «Моє хобі перемогло професію»

Понад 30 років в Олександрії живе та працює майстер-різьбяр Дмитро Кудря. Він виготовляє дивовижні фігури з дерева та вкриває їх тонким різьбленням. У колекції майстра іграшкові півники, коники, вітряки, скриньки та навіть музичні інструменти. Родом Дмитро Кудря із Малої Виски, проте Олександрія давно стала для нього другою домівкою. У цьому місті різьбяр виріс від майстра до педагога, який успішно навчає дітей обробляти деревину. Дмитро Кудря працює керівником студії «Художнє різьблення» у Центрі дитячої та юнацької творчості. У вільний час майстер встигає займатися музикою, створювати нові вироби з деревини, брати участь у виставках народних майстрів та подорожувати. Дмитро Кудря входить до Національної спілки майстрів народного мистецтва України, як майстер із художньої обробки деревини, але високе звання не змусило різьбяра зупинитися у творчому пошуку. Нещодавно Дмитро Кудря здивував цілою колекцією старовинних автомобілів із дерева. Півтора місяці майстер працював над своїми експонатами і виготовив справжні твори мистецтва. Дерев’яні ретро-автівки Дмитра Кудрі одразу викликали чималий інтерес любителів народного мистецтва, а нам дали гарну нагоду поспілкуватися із майстром і дізнатися, як розпочинав свій творчий шлях, звідки бере ідеї та натхнення для роботи, та про що мріє народний майстер.

- З дитинства пішло так, що в мене батько сам побудував будинок - з фундаменту до даху - і цеглу клав, і підлогу стелив, і вікна встановлював, і все інше зробив власноруч. У нього була своя майстерня, куди я дуже любив заходити малим, нюхати там чудову соснову стружку, дивитися, як він працює ручними інструментами, рубанками, шерхебелями різними. Тоді й потягнуло мене на щось таке маленьке, ювелірне, оскільки великого, об’ємного я не люблю. 


- Пам’ятаєте, у скільки років вперше щось створили і що це було?

- Це була 3-тя школа, де в гуртку вирізали на чорному фоні гравюри, малювали на зрізах дерева різні сюжети. Це був приблизно п’ятий-шостий клас. Я не ходив у той  гурток, а спостерігав через вікно. Потім вже вдома, беручи в батька різні дощечки і фанерки, вже самостійно почав працювати, випилювати різні фігурки - півників, коників…

- Батько допомагав вам, можливо, якимись порадами, щось вам підказував, коли ви тільки починали? Як він взагалі ставився до вашої творчості і бажання робити щось із дерева?

- Він завжди мене націлював на роботу. Батька вже 11 років немає, але я весь час його згадую. Він не те що примушував, а просто просив допомогти: «Візьми збий табуреточку», «Відшліфуй». Але коли батько помітив, що я став більш професійно  виготовляти усі ці речі, він говорив: «Дмитро, ти мене вже перевершив».

- Олександрійці вже не уявляють, мабуть, жодну міську виставку без ваших робіт і давно вважають вас своїм майстром, але ми знаємо, що ви родом із Малої Виски. То як же доля занесла вас в Олександрію і що ж вам все таки ближче - Олександрія чи Мала Виска?

- Так трапилося, що взагалі за освітою я музикант, навчався у Кіровоградському музичному училищі, і там знайшов свою половинку. Таня (дружина) теж там навчалася, вона колишня баяністка, а я кларнетист, у нас два роки різниця. Потім я пішов в армію, служив у Київському суворівському музичному училищі в оркестрі. У 1981 році ми одружилися, я ще рік послужив і повернувся з армії у 1982-му. Мені, як музиканту, у Малій Висці не було де працювати, а в Олександрії були і танцювальні колективи, такі як «Віночок», і велика музична школа, тому мені довелося переїхати сюди. Три роки працював у музичній школі, викладав кларнет, а потім мій кум, Володимир Іванович Чумак, якого вже немає серед живих, запросив мене у Будинок піонерів (зараз Центр дитячої та юнацької творчості ім. О. Шакала). Так і вийшло, що я приїхав в Олександрію і потім уже тут започаткував свій гурток. Він називався «Сувенір». А працював я тоді на Московському шрифтолітейному заводі, а точніше не працював, а ходив туди, тому що там була база, були матеріали, відходи, і ми працювали там з хлопцями з 10-ї та 13-ї школи, які двічі на тиждень приходили на мої заняття. Вирізали простенькі гравюри, випилювали, випалювали, потім пішов творчий пошук далі і далі, і вже більше 30 років я працюю з дітьми.


- Тобто все ж таки інструменти для різьблення перемогли кларнет? Не шкодуєте, що не залишилися музикантом і не продовжили свою творчу майстерність?

- Справа в тому, що до 2018 року я не полишав музику, оскільки граю в муніципальному духовому оркестрі. Щоправда, вже мені дуже важко поєднувати дві творчі справи, тому мабуть буду щось вирішувати, можливо, залишу оркестр. Так, звичайно, моє хобі перемогло професію, і вийшло так, що хобі залишилося професією, а мій фах, тобто кларнет, це вже сумісництво. 

- Що найбільше вам подобається робити з дерева?

- Дуже люблю виготовляти і скриньки, і шкатулочки  різні, наприклад у вигляді яйця, сердечка, також прямокутні, шестикутні, восьмикутні... Люблю виготовляти й оригінальні пляшки - скло в дереві, тобто скляні пляшки, оздоблені деревом і різьблені. Звичайно, дуже подобається робити іграшки - коників, півників. Це дуже цінується, такі ще наші діди-прадіди робили.

- Я помітила, що на ваших виставках, справді, багато саме коників. Це, можливо, якась любов до коней, чи звідки це пішло?

- Справа в тому, що коник - традиційна іграшка. Тим більше, що вони бувають різними - на колесах, качалки, з возиком. Я співпрацюю з Київським музеєм ім. Івана Гончара, виставляю там свої роботи на усіх виставках, то люди дуже полюбляють саме коників і півників. Але вони у мене - авторські. Можна їх просто вирізати і відшліфувати, але у моїх коників з різних сторін є різьблення. У різьбленні я ще використовую різні знаки, символи, обереги, які використовували раніше. Це, наприклад, наші дохристиянські, дуже сильні свастичні символи. 


- Які це обереги і від чого вони оберігають людину?

- От, наприклад, восьмипроменева зірка - це хрест богині Лади - ладинець. Він ще називається «символ ладу, щастя, здоров’я, гармонії в сім’ї». Раніше його чіпляли на колисочки, щоб не зурочили, і т.д. Як наша галактика крутиться, так само і цей знак - лівосторонній, правосторонній.

- Ви вже створили майже цілий автопарк. Скільки автомобілів у вашій колекції і, можливо, розкажете, яка це модель автомобіля і звідки взагалі саме такі ідеї машин у вас з’явилися?

- Ви знаєте, зараз дуже багато чого можна знайти в засобах масової інформації, особливо в Інтернеті. Наприклад, ту ж саму модель машини, наприклад, «Форду» старовинного. Але, звичайно, у мене не копії авто. Оскільки у копії усе має бути точним до найменших деталей. А у мене вони як іграшки, оздоблені різьбленням, колеса крутяться, спрощені фари, кермо. Довго не хотів виставляти ці роботи в Інтернет. Накопичував їх - одну, другу, третю, і коли вже була п’ята, подумав - треба виставити, бо у фейсбуці весь час питають: «Що у вас нового?» Я кажу: «Ну от зараз я виставлю вам бомбу». Коли виставив ці свої п’ять машинок, то буквально за 2-3 години вже отримав 150 лайків і далі їхня кількість почала зростати. Ще у фейсбуці я знайшов закордонні групи саме з виготовлення іграшок і виставив там свої машини. Там також вже і запитують, і хвалять, і підказують. Взагалі-то я люблю критику. Коли приїжджаю на виставки, ярмарки, підхожу до людей і кажу: «Дайте критику», тому що я хочу вдосконалюватись.

- Скільки ж часу потрібно, щоб зробити ось таку красу, одну модель автомобіля, і головне, скільки потрібно зусиль?

- Мене весь час про це запитують, а я не можу сказати, скільки часу затрачається, тому що роблю у вільний час, у вихідні, вночі. Все робиться поступово. Наприклад, виготовляєш корпус, нижню частинку, колеса вирізаєш, потім збираєш. Коли щось не виходить - викидаєш. Це творчий пошук кожного майстра.

- Коли вам краще працюється? Коли буває натхнення?

- Коли приходиш з роботи, повечеряєш, трошки відпочинеш, переглянеш передачу по телебаченню, а потім вже спокійно, коли на вулиці зменшуються децибели, приходить якийсь задум і починаєш творити - щось креслиш, щось вирізаєш…

- Розкажіть більш детально, де ви побували, на яких виставках чи, можливо, фестивалях народного мистецтва, і що там цікавого для себе взяли?

- Ми співпрацюємо з музеєм Івана Гончара, і там є Катерина Качур. Це жінка, яка шукає майстрів, і допомагає їм. І так склалося, що у минулому, 2018, році я з нею побачив п’ять морів. Спочатку це було так: дитячий фольклорний колектив «Орелі» з музею Гончара, і нас чотири майстра - ткаля, гончар, я і ще музикант з Вінниці - поїхали у Хорватію, в місто Джаково. Там проводився фольклорний фестиваль, куди приїжджають з різних регіонів: співають, танцюють, грають, їздять на конях з візками. І ми, як майстри, і цей дитячий фольклорний колектив побували там вперше і зустрілися із закордонними гостями. Коли приїхали з Хорватії, переночували у Львові, то одразу поїхали ще й у Стамбул. 

Там було два фестивалі, кожен з яких тривав тиждень. Я дуже радий був, що там вдруге побачив Мустафу, свого друга. Він також виготовляє іграшки, але дещо по-іншому. Я вирізаю іграшки, а він розмальовує. Ми обмінялися з ними подарунками. Через десять днів після повернення додому, дізнався, що за конкурсом пройшов на постійно діючий щорічний Ягелонський ярмарок у польському місті Люблін. Але туди треба надсилати свої фотографії та роботи, і тоді вже підтверджують, чи їхати майстрам, чи ні. До Польщі я вже взяв з собою дружину, тож разом було вже значно легше. Ярмарок там тривав три дні. Запам’яталося дуже гарне спілкування, знайомство з чудовими білоруськими майстрами. Так сталося, що перед тим, у Туреччині, коли в мене був день народження, мені прийшло СМС. У повідомленні діаспора з Данії просить: «Пане Дмитре, чи не хотіли б ви до нас приїхати на свято, яке ми проводимо. Ми хочемо згуртуватися». Ну що я міг сказати? Не поїхати в Данію? Нас дуже дружно зустрічали, наші хлопці і дівчата всі у вишиванках, з дітками. Сам захід тривав буквально 4-5 годин. Там пригощали українськими стравами, варили вареники і борщ. Ми відвідали чудовий зоопарк, побували у старому місті. З хлопцями ходили біля ретро-автомобілів, звідки і пішов запал. Отакими були мої подорожі.

- Чи підтримуєте зв’язок із людьми, майстрами, з якими ви познайомилися під час подорожей? Можливо, обмінюєтеся досвідом, щось підказуєте один одному, або просто запрошують у гості?

- Звичайно! Це майстер із Хорватії, який створює автентичних коників із возом, а також виготовляє маленькі ткацькі верстати. Ми там з ним познайомилися і обмінялися своїми подарунками. А з Мустафою ми взагалі постійно спілкуємося у соцмережі. Він весь час пише, звертаючись до мене»My friend».

- Особлива частина вашого життя це викладання. Ви навчаєте дітей, але творити і навчати - це все ж таки різні речі. Як ви встигаєте? Як вам вдається поєднувати одне з іншим і чи легко це?

- Воно все ціле. Коли знаходишся біля дітей - ти живеш, і хочеться жити. Я з ними спілкуюся, з ними навчаюся. Буває, що й у них з’являються якісь думки і вони мені щось підказують. Є дуже здібні хлопці. Ми беремо участь у різних конкурсах. Нещодавно був конкурс «Новорічно-різдвяна композиція і український сувенір» і в мене двоє хлопчиків зайняли два 2-х місця, а один посів 1-е місце за роботу «Вітрячок» - він повторив мою роботу. Це шестикласник Тимофій Гулько. Він також переміг в обласному конкурсі, і далі ця робота поїхала на республіканський конкурс, щоправда, результатів поки що не знаємо…

- Чи помічаєте в дитині талант, коли вона приходить на гурток і каже: «Я хочу займатися у вас». Видно, що у дитини природою закладено?

- Дуже видно! По-перше, батьки приводять дітей і я завжди запитую: «А генетика як там?» Так з’ясовується, що дід чи батько робили щось подібне. А взагалі, то мені хочеться, щоб дитина сама охоче ходила на заняття і робила іграшки власноруч. А не батьки щось самі робили, бо їм подобаються іграшки, які Дмитро робить. Одне, два, три, чотири заняття і все стає зрозумілим… Часто діти приходять до мене відпочити. Питаю якось в одного хлопчика: «Максиме, чого ти прийшов?» «Я прийшов від уроків відпочити, від мами, поспілкуватися, попрацювати…» Приходить інший хлопчик, сів, питаю: «Чого ти сидиш?». «Зараз, - каже, - пів годинки посиджу, відпочину, налаштуюся». А потім справді робить такі солідні, гарні роботи!

- Є діти, які багато чому навчилися у вас,  і які теж, можливо, стали вже відомими майстрами, десь викладають зараз чи просто продовжують вашу справу?

- Справа в тому, що моя мрія була такою, щоб вони переросли мене, оскільки я не фахівець. Я - музикант, але самотужки йшов до цього, до своїх результатів. Тому знайшов ремісне училище у селищі міського типу - Івано-Франково називається, де навчаються різьбярі. Декілька моїх учнів там здобувають освіту. Спочатку один хлопчик вступив, потім ще двоє. Запитую у Іллі Гулька, як йому там навчається. Він каже, що скоро випускається і залишається там. Йому пропонують працювати на меблевому заводі. Один мій учень поїхав за кордон і там оформляє церкви, вирізає різні іконостаси. А Андрій Руденко уже має свою власну фірму в Києві з виробництва меблів. Дуже великі замовлення отримують, меблі навіть за кордон висилають.

- Є якась велика мрія, тому що творча людина не може без пошуку і не може не прагнути до чогось більшого? Що хочете зробити?

- Ви знаєте, виморююся вже, звичайно. У мене вік вже такий, що більше хочеться спокою, хочеться більше проводити часу у майстерні на Перемозі, там відпочивати і творити. Буває лягаєш спати, щось присниться і під враженням потім хочеться щось зробити, а що саме - ще не знаєш. Так само, як ці вітрячки, машинки чи ще щось… Також хочеться зробити свою персональну виставку - у Кропивницькому, у Будинку народної творчості, а також у музеї Івана Гончара, але до цього треба готуватися не один рік.

Ірина Гайдук

(далі буде)

0    91     22.02.2019


Коментарі (0)

Для додавання коментарів необхідно авторизуватися!