Культура

на попередню сторiнку

Наталія Козинець: наші випускники - не обов’язково хореографи, а просто люди, хороші люди, я так вважаю

Наталія Козинець: наші випускники - не обов’язково хореографи, а просто люди, хороші люди, я так вважаю

Авантюрин - це коштовний камінь, якому прихильники магії приписують цілющі властивості. В Олександрії є колектив, який має таку ж назву, але до магії теж має певне відношення, хоча тут більше довіряють магії танцю і мистецтву хореографії. Щорічні гала-концерти «Авантюрину» збирають повну глядацьку залу, в якій більше півтисячі олександрійців. Їхні романтичні дуети, фольклорні мотиви, яскравий контемп та український гопак змінюють малюнок заходу, додають в нього авантюринівського колориту. Однією з важливих особливостей колективу є пам’ять про випускника - веселого і талановитого хлопця Олександра Козенка. Олександр загинув на фронті 14 вересня 2014 року, захищаючи незалежність України. З того часу щемлива тема пам’яті про героїв, що захищають рідну Україну, постійно присутня у виступах авантюринівців.

А ще вони веселі і дуже активні. Складно навіть пригадати, де б вони не змогли порушити спокійний хід заходу та не надати йому нових відтінків. Концертні виступи колективу - суміш сучасного і класичного мистецтва, пошук нових форм. У колективу чимало прихильників, у яких сьогодні є змога відзначити подолання нової сходинки до мистецького олімпу - колектив отримав звання зразкового. 


Саме із очільником та ідеологом колективу, яка виховує родину, а не тільки майстрів танцю - наше інтерв’ю. Наталія Козинець - керівник колективу від дня його народження. 1987 року здобула диплом нинішнього Олександрійського коледжу культури і мистецтв. Вона фаховий клубний працівник, керівник самодіяльного хореографічного ансамблю, активна і цілеспрямована та дуже творча і цікава людина.

- Звання «зразковий» - це визнання якості роботи колективу чи це просто якийсь черговий етап  у вашій творчій діяльності? Як ви взагалі ставитеся до цієї новини?

- Для самого колективу це дуже важлива і знакова подія. До цього ми йшли десять років. Це певний етап у нашій роботі. Сама я спокійно до цього ставлюсь. Ми часто їздимо на конкурси, постійно працюємо, і коли мені дирекція повідомила, що наш колектив отримав звання «зразковий», у мене, як завжди в цей час, були планові репетиції, ми готуємося до конкурсу - діти на сцені емоційно все сприйняли, дуже раділи … Знаєте, це такий етап, коли хочеться ще більше працювати, ще більше вкладати своїх сил, знань, досвіду, тому що звання зразкового потребує ще більшої підготовки до всього, що ми будемо далі показувати на сцені.


- Ми бачимо «Авантюрин» на сцені - це яскраві виступи, костюми, діти різноманітних вікових категорій… А от що за лаштунками? Наприклад, ми бачимо на сцені танок. Скільки людей реально готує це цікаве шоу? Тобто це одна людина, п’ять або сто людей? 

- Взагалі, щоб провести звітний концерт, працює не тільки «танцювальна» частина «Авантюрину», а ще працюють і мами, і тата, тому що костюми треба підвезти, пошити, випрасувати, приготувати їх для виходу. За лаштунками дітей постійно (особливо найменших) одягають батьки, і не тільки ті, що в мене танцюють, а й ще декілька людей, що просто допомагають. Оскільки я є постановником, самі номери і дітей до них готую я особисто. Також мені з маленькими дітками допомагають мої дівчатка-танцівниці зі старших груп. Вони приходять і допомагають з ними займатися. А середню, старшу групи і матусь готую тільки я.

- Тобто, це великий колектив?

- Так, нас на сцені на даний момент 73 чоловіка, а коли ми виступаємо, то за сценою знаходиться до 100 чоловік разом з тими, які допомагають. Без цього було б складно швидко переодягнутися, причепуритися... Я, як керівник, сама ніяк не встигну… 


- …Самоорганізація така діє? До речі, таке питання - цікавинкою вашого колективу є те, що у вас вчаться танцювати не тільки діти різних вікових груп, випускники, але й батьки? Звідки взагалі взялася ця ідея залучити до танців і батьків?

- Взагалі сам колектив створювався дуже цікаво. Коли я сюди прийшла, мене запросив Олександр Якович Барвінський на посаду методиста. У мене був колектив, який створився у коледжі менеджменту зі студентів. Це було 6 чоловік. Потім мами, які зараз танцюють, прийшли і привели своїх дітей - це була середня ланка. Крім виступів, ми маємо певні традиції. Одна з них - виїздити на Дніпро з палатками та відпочивати. Одного разу діти взяли батьків «на слабо»: «А чи зможете ви зробити цей номер?» Батьки відповіли, що зможуть. Вони вивчили танець. Ми прийшли в зал. Потім у нас була обласна конференція. Ми з мамами вже трішки танцювали, а я їм і кажу: «Та ми тільки покажемо їм…». От так - перший танок і потім на сцену. Почалося таке змагання між дітьми і батьками… Вони думали, що це буде один номер, потім другий, третій і так це спрацювало. А коли батьки побачили, як їх підтримують самі діти - вони були просто у захваті! 

- Я бачу, що у виступах «Авантюрину» багато фольклору, і взагалі багато народної тематики. Це така певна лінія, бажання звернутися саме до витоків нашого народного мистецтва?

- Мені це подобається. Я сама родом із Нової Праги. У мене козацький рід, і це, напевне, саме внутрішньо, глибинно, закладено. Моя мама танцювала, не в колективі, а просто танцювала сама від себе. Знаєте, як раніше на якихось гуляннях могли грати? Моя мама наскільки це майстерно робила, що я завжди дивилася і дивувалася. Сестра також писала вірші… Так, напевно, це генетика. Мені це просто подобається, і це подобається дітям та батькам.


- Найменша ваша група - взагалі маленькі дітки. Як вам з ними працюється і ким би ви хотіли бачити своїх випускників? Тільки тими людьми, в яких гарна постава та які вміють танцювати? Чи, можливо, ви хочете ще якісь якості закласти в них?

- З маленькими завжди складно працювати. Ось, наприклад, вчора привели дитину, у нас, як завжди, розминка, стали танцювати, а вона й каже: «Ой, я не такі танці хочу, я хочу інші!» І поступово, з року в рік, з цих маленьких діток ми створюємо таку, як ми її називаємо, «родину». Бо ми залучаємо і батьків. Взагалі наші випускники і учні - це не обов’язково діти, які вступають на хореографів, хоча є й такі у колективі. Ми не орієнтуємось тільки на хореографію. Напевне, щось колектив дає позитивне, тому що колишні вихованці, які нині вже студенти або давно працюють, приїжджають з інших міст і одразу з поїзда, навіть з речами, приходять, спілкуються, коли є репетиція. І це дуже важливо як для мене, так і для них. Напевне, ми щось закладаємо таке людяне в них…

- …Тобто, я так розумію, ви не стільки приділяєте увагу якимось хореографічним якостям, професійній майстерності, скільки все ж таки розвитку просто людини?

- І хореографічна майстерність, і людяність, напевне, виливаються в те, що маємо не просто танець, а танець з певною ідеєю, яку ми доносимо дітям, а вони потім стараються донести її до глядача.


- До речі, про випускників, які мають певні здобутки. Кого можете зараз згадати?

- Олександра Мельничук працює у Києві, Катя Конограй зараз їздить до Арабських Еміратів, танцює там. Діма Карлаш буквально нещодавно закінчив навчання і в нього вже є свій колектив у Києві, з яким він працює. На жаль, в Олександрію поки що ніхто не повертається. Хоча Ірина Епінгер вступила і навчається зараз на хореографа. Зараз ще одна дівчинка, солістка, теж готується вступати на хореографа. Але наші випускники - не обов’язково хореографи, а просто люди, хороші люди, я так вважаю.

- Хотів би згадати дуже чутливу для «Авантюрину» тему - Олександр Козенко. Ми всі його пам’ятаємо. Які почуття і яке взагалі ставлення до пам’яті про нього в «Авантюрині»?

- Це така болюча тема, але він, напевне, для нашого колективу став янголом-охоронцем. Постійно, коли ми повертаємося до номерів, у яких він танцював, це накладає на хлопців ще більшу відповідальність. Сашко прийшов до нас, можна сказати, з вулиці. Він теж вніс свій козацький колорит, і в цій темі мене підтримав. Сашко зрозумів, що я хочу поєднати народні традиції з сучасним мистецтвом. Йому це теж сподобалося, і ми разом розвивали цю тему. Ми постійно виконуємо ті танці, які він танцював, а якщо ще є підписані костюми, то хлопці до цього взагалі трепетно ставляться. Це як нагадування.Кожен рік, 14 вересня, у нас постійно відбуваються дні пам’яті Сашка Козенка. Це неофіційні дні, ми їх не афішуємо, але глядацька зала завжди заповнена. Це означає, що люди його пам’ятають.


 - Звідки беруться ідеї для нових номерів? Це виключно ваші ідеї? Чи можливо діти підказують або батьки? Чи ви просто відчуваєте, що це треба взяти для творчості і розвинути у танок?

- От, наприклад, були ми в музеї. Я побачила картину і в мене виникла ідея поставити номер. Я почула номер «Петриківських козаків»: «Ой, три шляхи широкії» - і все, в мене ця картина розвернулася, мені захотілося цей номер поставити. Але до цього долучаються й діти. Вони почують якусь музику і мені надсилають: «Наталя Борисівна, послухайте, будь ласка!». Був день пам’яті кіборгів, і вихованка мого колективу прислала мені музику, мовляв, я хочу цей номер, давайте його зробимо. І ми зробили. Це така спільна робота.

Інколи ти йдеш і не знаєш, який номер буде наступним. Іноді приходиш на репетицію і думаєш одне, а коли починаєш з людьми працювати, їхня енергетика - або позитивна, або негативна - вже зовсім змінює номер. Ми постійно змінюємо номери, тобто не робимо повністю нові, а трансформуємо їх. Час рухається, діти танцюють більш складні елементи, якщо, наприклад, порівнювати з тим, що ми танцювали десять років тому. У нас є один номер, який ми постійно танцюємо. Це наша візитка - «Авантюрин-модерн». Там складніші трюки, більше рухів, більше дітей, тому що спочатку було тільки шість людей у колективі, а зараз сімдесят. І треба якось це все виконати на нашій маленькій сцені.


- Колектив дійсно вже має значну історію - більше 10 років, і щороку ви готуєте звітний концерт, який показуєте на найбільшій нині в Олександрії сцені, і завжди збирається практично повна зала. Поділіться досвідом, наскільки складно робити ці гала-концерти?

- Взагалі те, що ми показуємо, це звіт не перед містом, а перед самими батьками. Спочатку ми робили концерти у залі районного будинку культури, але зараз ми там не вміщаємось. Тому з 2016 року перейшли на найбільшу сцену міста - у Палац культури «Світлопільський».

Напевне, коли працюєш постійно, то не так складно. Ідея концертів щоразу теж приходить інша. У 2014 році звітний концерт був повністю побудований на віршах Сашка Козенка - він писав гарні вірші. Ми повністю підібрали номери, в яких читалися його вірші і ми це танцювали. У 2018 році все зовсім по-іншому. А що буде в цьому році - я навіть сказати не можу.

- Ваш колектив постійно бере участь у різних заходах, наприклад, «Агроекспо», у районних заходах, на різних територіях. Як вдається мобілізувати дітей, адже бувають різні періоди - навчання, особисті, сімейні обставини. Чи вдається мобілізувати їх для того, щоб все-таки показати колектив і показати його якісно, як це і є «Авантюрин»?

- Це все відбувається за допомогою батьків, і, напевно, самих дітей. Малечу важче зібрати, хоча вони і не в школі навчаються. Наприклад, у нас має бути поїздка у Київ, потім буде поїздка у Кривий Ріг - це дві маленькі групи. І складно в тому плані, що з кожною дитиною повинен їхати хтось із дорослих - мама, тато чи бабуся. Старших ми привчаємо, що є керівник, але коли я відсутня, мами - теж керівники, і теж відповідають за дітей. Під час будь-якого такого виїзду є я і є керівник-мама, яка відповідає за костюми і за дітей. Так склалося, що у нашому колективі є медичні працівники, тому обов’язково з нами їде медична сестра.

- Що б хотілося такого виконати, про що б можна було сказати зараз, і спрогнозувати це як майбутній успіх? І взагалі, чи є мрія у колективу, і у вас, як у його керівника?

- Мрії завжди є. Без мрії людина жити не буде. До речі, так співпало, що вчора з моєю дитиною, яка також у нас танцює, ми писали есе про мрії. Наші мрії - це рухатися вперед, а також, щоб була в нас більша зала. Маємо те, що маємо. Працюємо, там, де працюємо. Але колектив постійно збільшується… Мрія є, але поки що озвучить її не можу. Нехай вона залишиться мрією і таємницею одночасно.

- Чи можете ви сказати кілька слів, щоб переконати людину займатися танцями? Якщо людина прийшла до вас і говорить: «У мене є і здібності, і бажання, і час, але переконайте мене, що мені це потрібно»?

- Танець може показати вас повністю, який ви є, без комплексів. Він, через музику, передає всю сутність людини. Якщо ви не можете сказати це словами, то ви можете показати це танцем, щоб вас зрозуміли всі.

Віктор Голобородько.


0    205     15.02.2019


Коментарі (0)

Для додавання коментарів необхідно авторизуватися!