Дослідник з Приютівської громади перетнув Україну разом з двома товаришами

Голова Олександрійського географічного товариства Леонід Балацький з Приютівської об’єднаної територіальної громади об’їхав на велосипеді всю Україну. Разом зі своїми двома колегами з Кіровоградщини мандрівник здійснив довготривалу подорож за власним унікальним маршрутом. Здійснити цьогорічний велопробіг досліднику з Олександрійщини допомогла Приютівська ОТГ. Про всі деталі подорожі, що вдалося побачити та який матеріал зібрати, розповів Леонід Балацький.

 – Ви нещодавно здійснили подорож на велосипедах через Україну. Розкажіть, скільки вона тривала та яку відстань вдалося подолати?

– Подорож у нас розпочалася 21-го червня й закінчилася 4-го липня. Ми планували проїхати Україною 1260 км максимум за 12 днів. Насправді вийшло в нас більше – понад 1409 км за 13 днів.

Для мене це вже третя подорож по Україні. Ми їхали з північно-східної до південно-західної точки України. По такому маршруту ще ніхто на велосипедах не проїжджав, крім того їхала група. Перед тим, як здійснити цей транс-український велопробіг (так він називався), я з’їздив у Київ до Центрального відділення українського географічного товариства і там мені виписали спеціальний лист, який дозволяє проїжджати по територіях, що охороняються прикордонниками. До речі, цей лист одного разу нас і виручив.

– Ви подорожували у компанії. Хто їхав разом з вами під час велопробігу?

– Зі мною був Віталій Дубовий, учитель географії Велико-Северинської школи, що під Кропивницьким, а також Віталій Галат, який працює у школі в с. Зеленому Компаніївського району. Хлопці один одного добре знають, адже вони однокурсники. Хлопці добре себе зарекомендували та гідно витримали цю подорож.

Наші велосипеди також витримали подорож. Лише один раз у Кропивницькому, коли фактично половину шляху вже вбуло пройдено, ми поміняли обладнання на велосипедах, щоб спокійно доїхати до кінечної точки.

– Ви розповіли, що подорож тривала довше, ніж планувалося?Що стало причиною цієї затримки?

– Затримка в нас була, в першу чергу, через погоду, яка в цьому році була дуже примхливою. Часто йшли дощі, і в нас виникла затримка руху. Ми чекали, поки проїде транспорт. Мається на увазі, що по дорогах їдуть великі машини, а за ними під час та після дощу йде водяний пил чи туман, тому нам доводилось на декілька годин ставати на зупинці й чекати, поки пройде дощ та підсохне дорога, і тільки тоді їхати.

В Одеській області, в селі Троїцьке, на автобані Київ-Одеса нас навіть застала буря! Дуже низькі хмари були, фактично черкалися землі, і я своїм хлопцям сказав, що треба швидше шукати укриття. За півкілометра ми побачили заправку й швиденько до неї доїхали. Минуло буквально кілька хвилин, як ми поставили свій транспорт, і тут почалося таке! Злива, сильний шквальний вітер, навіть летіли банера!

Щоб більше побачити, а також через негоду, нам довелося трішки змінити маршрут. Ми побували на розрізах Горішніх Плавнів, там де знаходяться залізорудні кар’єри. Потім ми поїхали подивитися на Світловодську дамбу.

– Яку приблизно відстань ви долали за один день?

– Під час першої та другої подорожі, коли я їздив сам, у мене за один день в середньому виходило 90 км, максимально – 110 км. Це враховуючи те, що я ще заїжджав до заповідників або відвідував музеї. Цього разу, переважно через негоду, у нас в середньому виходило по 120 км, а бувало й по 147 км, тобто цього разу важче було їхати.

– Що ви везли із собою у рюкзаках та де ви ночували під час подорожі?

– Фактично 12 ночей ми ночували в палатках на твердій землі, тобто у нас була палатка, спальний мішок і килимок. На одну ніч нас приютив університет ім. В. Каразіна, в гуртожитку №4 нам надали місце. До речі, там є цілий поверх, де живуть одні африканці, і було дуже цікаво спостерігати, як вони спілкуються, як себе поводять.

У рюкзаках із собою ми харчі не везли, а брали тільки те, що найнеобхідніше. Примхи погоди не давали нам часу на приготування їжі. Кожного дня ми заїжджали до продуктового магазину, закупляли потрібні товари на вечір і на ранок, після чого намагалися знайти воду, і лише потім вже шукали місце для зупинки.

– Які цікаві місця проїжджали та що вдалося побачити?

– Проїхали ми 15 великих і середніх річок. Мене дивує, коли люди запитують: «А навіщо ви їдете? Які результати вашої подорожі?». Адже сучасних фотографії таких відомих річок, як Дніпро, Південний Буг чи Дунаю, зараз дуже мало.

Крім того, ми проїхали близько 8 водосховищ та озер, а також такі особливості рельєфу, як Середньоросійська височина, Придніпровська низовина, Придніпровська височина, Подільська височина, Причорноморська низовина. Проїхали ми близько 29 міст, серед них 2 міста-мільйонери – Харків та Одеса.

Коли я планував цю подорож, я говорив про те, що ми плануємо побачити, але в результаті ми побачили набагато більше різних цікавих фактів.

Ми були на крайній точці – це село Дегтярне у Вовчанському районі. Бачили стіну Яценюка, про яку всі писали, бачили прикордонні вишки, побували на самому кордоні. На другий день, коли ми вже їхали від цієї точки, нас зупинив інспектор прикордонної служби. Він їхав на мотоциклі, спочатку проїхав нам назустріч, потім повернувся, зупинився й запитав, чи не перетинали ми кордон. Ми відповіли, що ні. Запитав, хто ми такі, і я дістав лист від УГТ, де говориться про те, що вони повинні нам допомагати. Він прочитав, подивився наші паспорти й відпустив. Потім я хвилювався, щоб на Дунаї такого не трапилось, адже там між річкою та кордоном, по суті між дорогою і Дунаєм, дуже велика така стіна хащів, і через неї до Дунаю дуже важко пробратися – треба просто все прорубувати.

Я звернув увагу на особливості запаху природи. У крайніх точках дуже були оригінальні запахи, наприклад, у Харківській області, у Вовчанському районі, на Середньоросійській височині дуже своєрідний запах. Ми намагалися навіть вгадати, що таке є там у природі, чого немає в нашій місцевості. Потім звернули увагу, що по тамтешніх селах присутній запах гною, дуже специфічний, не такий, як у нас – він не такий різкий. Я подумав, що, можливо, це залежить від рослин, які вживає худоба.

І ще запах біля Дунаю також мене спантеличив. На той час йшли жнива і ми думали, що запах від пшениці. У тій місцевості у повітрі від Дунаю дуже висока вологість, і навіть влітку, коли спека, є запах прілості. Виявляється, в це все домішувалося, і прілий запах йшов від перенасичення вологи.

Дунай відрізняється ще тим, що там дуже багато птахів між озерами. Ці птахи мене дуже вразили, тому що по одну сторону Дунай, по іншу – озера, отак ідеш і дивишся, аж в очах рябіє від кількості цих птахів: кулики, чайки, мартини, чаплі, лебеді. Молоді птахи, перелітаючи дорогу, часто гинуть. Вони вчаться літати, а транспорт інтенсивний, тому птахи потрапляють під колеса автомобілів. Також там дуже багато змій – вужів, гадюк і т.д. Ми до одного каналу підійшли, намагалися помитися, але побачили одразу близько десятка змій у воді.

– Розкажіть про якісь ще особливості вашої подорожі.

– Цього разу нашу подорож ми продумали так, щоб не тягнути з собою велосипеди і рюкзаки разом – ми відправляли їх поштою, самі їхали поїздом, потім добиралися до Вовчанська автобусом місцевого значення. Вже там на місці ми забирали велосипеди й вирушали в подорож. До речі, в Рені, коли ми приїхали вже до останньої точки, велосипеди не можна було б забрати, тому що там від Рені їздили маленькі маршрутки, в які ніякий велосипед і не поміститься.

Я двічі обгорів на сонці, навіть доводилося перебинтовуватися. Потягнув ліву ногу, після чого два тижні було складно ходити. За 13 днів подорожі хлопці схудли на 7 кг.

Ну і щодо цікавих таких особливостей. У Харкові ми звернули увагу, що і на вокзалі, і в метро дуже багато африканців.

Ми самі були святково одягнені, по Харкову ходили в ексклюзивних вишиванках – одна з емблемою географічного товариства, інша – з емблемою українського товариства охорони птахів, то і в метро, і по місту люди багато звертали уваги саме на ці вишиванки.

– Під час велопробігу, крім річок і озер, що ви найбільше фотографували?

– Ми фотографували практично все: населені пункти, цікаві об’єкти. У нас є фото піщаного кар’єру північно-східної частини України, є фото кам’яного кар’єру, залізорудних кар’єрів із Горішніх Плавнів, тобто все, що на нашому шляху траплялося, ми фотографували. У мене вийшло 901 фотографія, у Віталія Дубового – 700. Разом – 1600 фотографій.

– Що ви плануєте робити з отриманою інформацією?

– Для початку зробимо звіт. Він може бути загальний, науковий, звіт для преси або для подальшого використання у школі. Зокрема, на основі цього можна, наприклад, окремо зробити презентацію по річках, використовуючи зібрані фотографії. Все те, що ми побачили, треба обдумувати, допрацьовувати.

– Чи плануєте ще такі велоподорожі в майбутньому?

– Так, ми плануємо ще поїхати. Оскільки нас зацікавив район, який колись називався Ізмаїльська область (це від Одеси до Дунаю), ми хочемо приїхати туди на наступний рік. Ми проїдемо відрізок понад морем від Одеси до дельти Дунаю, потім понад Дунаєм окремо, і знову Ізмаїл-Рені, але повільніше, щоб більш детально оглянути всі ці озера. Повернемося через Арциз, Бєлгород-Дністровський і зупинимось біля фортеці. Це буде приблизно 450 км. Десь на тиждень ми хочемо спеціально туди поїхати й більш детально на цьому зупинитися.

У цьому році у нас не вийшло це зробити, тому що останні два дні у нас закінчувались ресурси, ми були виснажені й не дуже добре все це роздивилися. Треба було ще кілька днів.

Хочу ще сказати, що Одеська область – інтернаціональна. Ми були в такому районі, який називається Саратський. У ньому є село Зоря, де проживає близько 5 тисяч населення. У цьому селі живуть 91% болгарів. Коли ми зайшли в магазин і звернулися до продавщиці українською зі словами «Доброго дня», вона нас не зрозуміла, і нам довелося перейти на російську мову. Потім прийшли місцеві жителі й почали говорити болгарською. Але головною новиною для мене стало те, що в цьому селі є стадіон, і на ньому грає така відома команда в першій лізі, як футбольний клуб «Балкани»! Тож ми тепер знаємо, звідки родом цей футбольний клуб.

Ірина Гайдук, Юлія Пастух