Культура

на попередню сторiнку

«Каштанова весна» Тамари Аноко: від філіжанки кави до діалогу із вічністю

«Каштанова весна» Тамари Аноко: від філіжанки кави до діалогу із вічністю

Вона веде одразу по вулицях сонячного міста. Поетеса, яка написала книгу із назвою «Каштанова весна Олександрії» і має бути з весняним настроєм, людиною, що надихається, сама надихає інших і буде надихати всіх, хто торкається її мистецького слова. Старт поетичного слова у авторки з терпкого присмаку міцного тропічного напою і кола друзів:

Замовлю філіжанку кави

У нашій затишній кав’ярні

І запрошу людей цікавих,

Щоб час цей не проходив марно.

 

Запалимо натхнену свічку,

Щоби романтики додати,

Допоки слово поетичне

Нам буде душу зігрівати…

 

Вона подумки подорожує містом і створює образи з найдавніших часів. І варто додати – дуже точні і виважені, немов у книзі історика. Власне це і не дивина, адже авторка історик за фахом. Вона не дозволяє поетичному слову перекреслювати вірогідність оповіді, тому створюючи образи вона немов перегортає сторінки книги, дивиться кінострічку, яку бачить крізь призму історичної, а не персональної пам’яті:

 

Намалюй мені місто,

яким я його пам’ятаю

З тих прадавніх, тривожних,

суворо-козацьких часів…

 

Образи сильні, вони сповнені авторського забарвлення, але живі і немов написані для кіносценарію. І це теж не дивина, адже авторка багато років співпрацювала із телебаченням, де створювала власні програми.

Громадянська лірика наповнена персональних переживань, які торкаються сильних емоційних сплесків. Ці рядки заглиблюються у відчуття. Передають слова жінки-матері, громадянина і патріота:

 

Великий Боже! У таку годину

Благаю: зглянься ти на Україну…

 

Авторка перегортає трагічні сторінки сучасності і згадує те, що їй не притаманно, про що вона зазвичай не пише, не згадує, не цікавиться. Тепер - це на перших сторінках книги, бо це – болить: кров, злість, наруга, стогін землі, понівечений хліб, плач матері за сином, і переконання, що це є протиставленням життю, що не має такого бути. Не має права на життя сюжет, у якому

 

…Мати за синочком побивалась

І юність сивиною щоб вкривалась.

 

Де у цьому скривавленому світі шукати розраду? Де берег щастя, берег вічної любові і затишку?

 

Ти - мій життєвий оберіг,

Заступнице моя невтомна!

Мереживо моїх доріг

Молитвами твоїми сповнене.

 

Це – про маму. І це теж про найріднішу людину, для якої сивина - це окраса, а старість – час коли пригортаються до серця діти:

 

До тебе рідненька, зима поспішає,

Сріблястим покровом

волосся вкрашає

І зморшками рідне лице борознить,

Завія сердита над дахом гурчить.

 

Не бійся матусю, тебе ми зігрієм

Закриєм ворота перед вітровієм

Утішимо стомлені руки твої

І так, як колись, розцілуємо їх…

 

Образ воріт, брами, яка зачиняється перед силою неминучої старості, немов схожий із відомими українським міфологічним символом брам, які говорять про неминучість долі. Спинити поступ сил – темних чи добрих можна лише на воротах і тільки власною сміливістю.

Авторка взагалі, на мій погляд не створює комплексну, продуману до деталей композицію книгу. Вона просто пише цікаві нотатки. І цього їй достатньо, щоб описати важливі речі, дістатись до суті подій і явищ.

Її життя наповнене купою образів і реальних портретів людей. В них перетинаються сміливість і доброта, істинність і зухвалість, яскравість і звичайність. Ці портрети-поезії рясно охопили текст книги. Власне вони самі виконують важливу місію автентичної передачі ідеї книги, яку на мій погляд можна описати так: поєднати великий світ у своїх віршах, зафіксувати, зупинити миттєвості, душевні стани, виписати на папері барокові витинанки почуттів.


Але поезія, немов пошук самого себе, спроба через інші образи зрозуміти не тільки світ, але побачити себе, відчути дотик щирості мистецтва через рідних людей, вирізнити власне коло емоцій і душевних станів, і, навіть, генетичних рис:

 

На сторінках родинного альбома

Спинились долі з їх життям складним.

Шляхетність на світлинах і утома –

Вдивляюся і потай тішусь тим…

І що із того перейшло у спадок?

Чим вдачею я схожа на рідню?

Бач, мліє серце в пошуках розгадок,

Все співставляю….

 

І під час цих постійних пошуків авторка робить цікавий висновок. Вона не відкидає минуле, не шукає розраду і омолоджуючі рецепти та маніпуляції. Її минуле не є скорботою. Навпаки, - крок стає впевненішим. Думка – чіткішою. Життя починається і продовжується не за календарем, а за змістом.

 

Не юні ми.

І в цьому наша сила.

Життя терпіти й думати навчило.

Дало нам мудрість й гарт неоцінимий

Й мистецтво вміло керуватись ними.

 

Для шарму кинуло нам

зморшок трішки,

Щоб не ігнорували – біль у ніжках

І сріблом щедро залило волосся –

І як йому майстерно так вдалося.

 

В книзі багато різних відчуттів і кольорів настрою. Але всі вони дуже щирі, переплетені із приватними спогадами і зелектризовані, заземлені із блискавками стиглих нив і міським колоритом осінньої туги. Ці образи, ці коротенькі і значніші вірші, немов крихітні шедеври, відкриття поетичного і духовного всесвіту авторки. Уривки, записи у блокнотах, начерки почуття. І ближче до образів – немов листя, немов секундний кадр із поривом вітру на плівці у кіно:

 

Відлітилось.

І вересень спокусливий

По-рейдерськи

вхопивши небокрай,

Розчулить душу

золотими гуслями –

І ось він, твій земний,

твій вимріяний рай.

 

Або ось так:

 

Листопад заходить на подвір’я…

Так боюсь, щоб в душу не зайшло

Це його сумне отруйне зілля,

Що замутить чисте джерело…

 

Що маю сказати наостанок нашого екскурсу книгою? Дуже важливу річ, без якої не можна зрозуміти про що вона і навіщо написана, як буде жити далі. Хочу знову звернути увагу на назву. Книга Тамари Аноко названа вдало. Це дуже точне і колоритне найменування. Книга, на мій погляд, має бути схожа на автора. «Каштанова весна Олександрії» авторки завжди із нею. Вона не претендує на славу, любить говорити про сьогоднішнє, але очікує побачити минуле через призму філософії і осмислення минулого:

 

Боже, яка втаємничена Кліо!

Кожен монарх щось додасть у сувій:

Буцімто час його світлий, щасливий.

Лиш за народ забувається свій.

Вбиті за правду. За волю катовані.

З голоду вимерли та від чуми…

Переглядаю таблички датовані

Вщент зашифрованої таїни…

 

Хоча навіть розумна та мудра, окрилена досвідом і здобутками авторка залишається жінкою, яка крокує по життю з поезією.

 

Чуєш? Я повторюю частіше,

Що душа моя мережана з віршів…

 

Цікаве мереживо сподівань і мрій, реальності і людської турботи, поезій для друзів і дітей, пісень і патріотики. Ось саме такою і є книга олександрійки, журналіста і людини, що завжди має наснагу йти уперед і залишатись попри все, оптимістом.

Віктор Голобородько,

член Національної спілки

журналістів України

0    368     15.02.2018


Коментарі (0)

Для додавання коментарів необхідно авторизуватися!